Аналіз державно-церковних відносин.

ХРОНІКИ РЕКОНСТРУКЦІЇ ХРИСТИЯНСТВА

(продовження)

Присвячується всім, хто намагається щось зрозуміти

В давній минулій публікації я показував, як Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” нейтралізував Конституцію, утворив гібриди канонічного і світського права і всупереч відділенню почав регулювати внутрішні відносини віруючих світським правом, цивільним правом. Те, наскільки це легко вдалось і існує багато років, також свідчить крім відсутності відділення, про відсутність в суспільстві простору, який утворився у відносинах церкви і держави. Природа, органіка того відділення, тієї межі між церквою і державою така, що вона складається раніше держави і її права, передує їм і держава з державним правом походять від того відділення. Дух християнства, релігійна функціональність проявились в тому, що християнин у вірі вийшов за межі церкви і, зберігаючи церкву, за її межами у людських відносинах створив вільний, свобідний простір і, як тепер кажуть, структурував громадянський простір. Той простір породив приватну власність, правову державу, розділення властей. Причому приватна власність на першому місці. Ранні концепції громадянського суспільства наголошували на економіці як його головній складовій частині. Адже саме тут індивіди проявляли себе незалежними суб’єктами суспільної діяльности і, покладаючись на механізми ринкової самореґуляції, прагнули якомога меншого втручання держави у свої справи. Laissez faire, laissez passer! – таким було головне гасло раннього капіталізму, яке й досі використовують як заклик до невтручання держави в сферу бізнесу.

Фальшстарт державного “конструювання” українських державно-церковних відносин, а також прийняття українського релігійного закону можна віднести до події прийняття 01.10.1990 Закону СРСР “Про свободу совісті і релігійні організації”[1] і український закон копіював майже всі основні положення союзного. Початок цьому фальшуванню дав самий намір правовими методами описати релігійну організацію як організацію рівну світським, цивільним організаціям з тією тільки різницею, що цими ж правовими методами, приписами чи законами, ми забороняємо державі втручатись у внутрішню діяльність цих організацій. Цими ж правовими методами, описавши організацію, ми намагаємось збудувати «відділення держави від церкви» а збудувавши, продовжуємо творити симулякр, який закриває, підмінює реальне відділення. Ніхто і ніколи це відділення на заході не будував і воно утворилось як наслідок існування живої Церкви. Я пам’ятаю, як здивував викладача УКУ, який запитував мене – що на Ваш погляд релігійні організації треба вивести поза законодавче поле? Переконати його, що не треба виводити релігію поза законодавче поле, що вона вже прекрасно існує тисячі років без Цивільного кодексу України і без Податкового кодексу України — я не зміг. Вимоги до неї тільки конституційні, три простеньких правила – не шкодити здоров’ю громадян, не закликати до повалення конституційного ладу, не створювати збройних формувань. Назагал у нас це схоже на ті дійства, які сьогодні організуються не територіях сучасних музеїв і заповідників, коли для залучення відвідувачів, гурти чоловіків і жінок перевдягаються в старовинні одежі і, з використанням муляжів давньої утварі і знаряддя, розігрують перед глядачами сцени з давнього життя. Причому надалі, в цих чоловіків і жінок, утворюються замкнені і специфічні громади реконструкторів, які навіть самостійно, замкнено або паралельно реальному життю, вже без глядачів намагаються жити тим реконструйованим і штучним життям. Коли я вибирав заголовок до цього матеріалу, то не міг вибрати з двох варіантів — хроніки реконструкції церкви чи церкви і християнства. Втім явища реконструкції “релігії” у нас спостерігаються, такі як Об’єднання рідновірів України, РУНВіра і в цьому ряді може бути і християнство.

У дореволюційної Росії відділення релігії від держави не було ніколи – ні конституційно-юридично, ні практично. Вперше цей принцип відокремлення появився в Декреті РНК Російської Республіки, офіційно опублікованому 23 січня 1918 року “Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви” і згідно документу церква була відокремлена від держави та від державної школи, позбавлена прав юридичної особи та власності, а релігія оголошувалась приватною справою громадян. Декрет узаконював прийняті більшовиками з грудня 1917 року розпорядження та акти, що скасовували функції православної церкви як державної установи, що користується державним покровительством. І як історичний курйоз можна розцінювати те, що відділення релігії від держави, проголошене переважно у всіх загальнорадянських і республіканських конституціях післяреволюційного періоду союзної історії, було повністю анульовано у загальнодержавній та адміністративній практиці радянського режиму. Були знищені всі організаційні форми тієї чи іншої релігії. І от і в цих умовах нова влада завдання запуску принципу відділення розцінювала также по “більшовицьки”, тільки з протилежним знаком. Якщо знищення принципу відбулось як знищення всіх правових і організаційних форм релігії, відновлення принципу розумілось як побудова видимого розділення, видимого законодавчого бар’єру для чиновника чи законодавця, існування якого дозволить бачити факт чи присутність втручання. Для цього у влади був тільки один засіб — світське право. Держава скористалась уже готовою до цього часу формою організації і такою формою стала юридична особа цивільного права. Точніше було б навіть сказати, що саме встановлення таких взаємовідносин можливе лише за допомогою релігійних організацій, у разі відсутності яких держава просто не може себе усвідомити як суб’єкт будь-якого відношення до релігії взагалі. Існуюче цивільне право СРСР задавалось Законом СРСР від 08.12.1961 року про затвердження Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік. Згідно з початковою редакцією Конституції СРСР 1936 р., до ведення Союзу належало прийняття Цивільного кодексу (ст. 14. пункт х). Насправді, такий кодекс ніколи не був прийнятий. У 1961 були прийняті Основи цивільного законодавства Союзу (тільки в 1969 була переглянута конституція у сенсі надання союзним владі права видавати саме Основи), а в 1964 у їх розвиток були видані цивільні кодекси союзних республік. В Основах був наведений перелік юридичних осіб, якими були: державні підприємства та інші державні організації, які перебувають на господарському розрахунку, що мають закріплені за ними основні та оборотні кошти та самостійний баланс; установи та інші державні організації, які перебувають на державному бюджеті та мають самостійний кошторис, керівники яких користуються правами розпорядників кредитів (за вилученнями, встановленими законом); державні організації, що фінансуються за рахунок інших джерел і мають самостійний кошторис та самостійний баланс; колгоспи, міжколгоспні та інші кооперативні організації та їх об’єднання, інші громадські організації, а також у випадках, передбачених законодавством Союзу РСР та союзних республік, підприємства та установи цих організацій та їх об’єднань, що мають відокремлене майно та самостійний баланс; державно-колгоспні та інші державно-кооперативні організації; інші організації у випадках, передбачених законодавством Спілки СРСР. Існування релігійних організацій як юридичних осіб виключено. Цей перелік був відтворений в союзних цивільних кодексах, зокрема в Цивільному кодексі Української РСР. Окремо в Основах наводится розділ “Право власності”, вся власність визначається як “соціалістична” яка, в свою чергу, ділиться на державну (загальнонародну), колгоспно-кооперативну власність, власність профспілкових та інших громадських організацій. [2]

В самому Законі СРСР “Про свободу совісті і релігійні організації”, яким релігійним організаціям надавався статус юридичної особи, наводився перелік видів релігійних організацій. В статті 7 закону в переліку названі об’єднання, які складаються з релігійних організацій і зазначено, що релігійні об’єднання представляються своїми центрами(управліннями). Цим терміном “релігійні об’єднання” були марковані всі церкви і це представництво означало, що церкви не визнані юридичними особами і не проходять реєстрацію в державних органах. Чим визвана така позиція законодавця?

Напередодні прийняття релігійного закону 6 березня 1990 року був прийнятий союзний закон про власність, де наводиться новий перелік суб’єктів права власності і форм власності. Термін “соціалістична власність” вилучається і власність тепер у СРСР виступає у формі власності радянських громадян, колективної та державної власності. До колективної власності належить власність орендних підприємств, колективних підприємств, кооперативів, акціонерних товариств, господарських товариств та товариств, господарських асоціацій, громадських організацій та інших об’єднань, які є юридичними особами. Серед них і цим, новоутвореним релігійним організаціям як юридичним особам, почали швидко роздавати майно. Очевидно, в цей час прийняття релігійного закону, одночасно починалась робота над новим цивільним кодексом і, мабуть, саме там, в середовищі цієї роботи, виникали невідповідності, які не дозволяли надавати статус юридичної особи церквам. Це стало зрозумілим тоді, коли в 1994 році Міжпарламентською Асамблеєю держав-учасників СНГ був прийнятий Модельний Цивільний кодекс для країн-учасників СНГ, який і став використовуватись як базовий при прийнятті національних цивільних кодексів.[3]

Згідно положень Модельного ЦК в цих країнах, в тому числі і в Україні, приймалася і регулювалась єдина форма існування юридичних осіб і цією формою стала юридична особа суб’єкта господарювання, підприємства. Можна здогадатися, що у випадку спроб надання статусу юридичної особи церквам, у реферматорів виникали труднощі, які вони зразу здолати не могли. Питання власності парафій вирішувалось просто — передав юридичній особі храм і на цьому все. Тут же, при поверненні майна церквам, необхідно було вирішувати проблеми повернення майна, яке давно використовувалась різними державними організаціями. Складними були питання відображення цивільним правом відносин юридичних осіб парафій з юридичними особами церквами церквами, майнових відносин парафій з церквами. Складнощі виникали при намаганнях цивільним правом описати утворення церкви, її реєстрацію, засновників. Врешті якщо релігійна організація стає суб’єктом права, юридичною особою від дати її реєстрації, то як тоді показати дату початку існування церкви в реєстрі? На це часу, а може і вміння, у законодавця не вистачало. Законодавець не зміг побачити те, що в світовій правовій практиці існує метод визнання суб’єктом права утворення, яке вже існує, існує навіть раніше держави, яка збирається реєструвати чи легалізувати це утворення. Яка була реакція церков на цей закон? Зазначимо, що ще напередодні прийняття Закону СРСР “Про свободу совісті і релігійні організації”, в Троїце-Сергієвській лаврі 7 і 8 червня 1990 року відбувся Помістний собор РПЦ, на якому серед іншого була заява в зв’язку з проектом закону СРСР “Про свободу совісті і релігійні організації”. Особливо гострим був виступ архієпископа Берлінського і Лейпцігського Германа (Тимофіїва), присвячений в основному відношенням Церкви і держави як в історичному, так і в юридичному плані і проекту закону про свободу совісті, який якраз був опублікований напередодні 5 червня. Дослівно було сказано(переклад мій): “Церкві слід повернути право на власність усіх її святинь. Тільки потім можна було б на рівних домовлятися з державними органами про можливість поступитися музеям якихось церковних цінностей для їхнього гідного зберігання. До цього часу щодо Церкви застосовувалися принципи доісторичного права сильного. Я пропоную порушити питання про невід’ємність нашого церковного права власності від вселюдського права на релігійну свободу”. І потім особливо це: “Законодавці привласнили собі право підміняти власними поняттями уявлення віруючих про свою Церкву і, наприклад, наполегливо хочуть провести підміну властивої Церкви монолітної ієрархічної структури конгрегаціоналістським її устроєм. Цим вони втручаються у внутрішнє церковне життя, навмисно хочуть його спотворити і це спотворення законодавчо закріпити”[4].

Вірні і сильні по суті слова, проте навряд чи був тут у законодавця злий умисел. Термін “конгрегаціоналістський” навряд чи зв’язував законодавець зі своїми діями і помислами а основоположна необхідність розмовляти з Церквою на рівних тоді і пізніше, як в Росії так і в Україні, ніколи не усвідомлювалась і в більшості всі нормативи по відношенню до Церкви приймались одностороннє, вольовим методом і як мінімум були просто неохайними як з правової точки зору так і по здоровому глузду.

Врешті зразу після прийняття закону, Архирейський Собор РПЦ 25-27 жовтня 1990 року приймає ухвалу по прийнятому закону СРСР “Про свободу совісті і релігійні організації”. Закон вже прийнятий, діє і ухвала вже містить пропозиції до нового закону. В ухвалі записано (переклад мій): “Високо оцінюючи загалом зміст Закону СРСР «Про свободу совісті та релігійні організації», Архієрейський Собор водночас наголошує на кількох принципових, що мають для життя Російської Православної Церкви (і, гадаємо, для інших Церков та релігійних об’єднань) дуже важливе значення положень, які на жаль не отримали відображення у прийнятому Верховною Радою СРСР тексті Закону, про нагальну необхідність яких церковна сторона неодноразово заявляла у процесі обговорення законопроекту:

1. У розділі II «Релігійні організації в СРСР» відсутнє чітке визначення та перерахування релігійних організацій за категоріями, що визначаються їх структурними та функціональними особливостями. Було б природно і закономірно насамперед проголошення юридичної особи за Церквою в цілому (або Духовним Управлінням, чи іншою цілісною релігійною організацією, що складається з громад та інших релігійних установ), а потім, за принципом канонічної приналежності до неї, за її громадами, монастирями, духовно-навчальними закладами, за тими які у її огорожі релігійними братствами, місіонерськими товариствами та іншими. З цього випливає необхідність відображення у розділі II Закону ще й тієї обставини, що вихід із складу Церкви автоматично тягне за собою для даної складової релігійного організму втрату юридичної особи. У цьому випадку нерухоме та інше майно громади чи іншої релігійної установи залишається у володінні чи віданні Церкви незалежно від її (громади) подальшої долі. Останнє належить вже до глави III Закону «Майновий стан релігійних організацій».

3. У розділі III «Майновий стан релігійних організацій» не було відображено справедливо висловлене в процесі розробки Закону бажання багатьох громадян та організацій, прохання Помісного Собору Російської Православної Церкви 1990 року про закріплення в Законі права нашої Церкви (так само як і інших Церков та релігійних об’єднань ) отримати у власність нерухоме майно, що використовується нею (храмові будівлі та інші споруди), якщо вони знаходяться на їх повному утриманні, включаючи реставрацію, ремонт, реконструкцію. Особливо це стосується нерухомого майна, яке відновлюється і реконструюється докорінно з перебудованого або відновленого з руїн на церковні засоби, що складаються з пожертв віруючих. Наприклад, Данилів монастир у Москві, Оптіна пустель у Калузької області, Толзький монастир у Ярославській області та багато інших”.[5]

Важко сказати, як би розвивались далі ці початкові державно-церковні відносини. Союзна держава розпалась і новоутворені держави продовжували вже самостійно будувати їх, самостійно приймати відповідні нормативи. Зауважимо, що наступні законодавці зразу втратили, не продовжили те цікаве місце союзного закону, де йшлося про статути релігійних організацій. Стаття 12 союзного закону говорить про необхідність для релігійних організацій, які набувають статусу юридичної особи, двох статутів. Перший — це статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства, визначає її правоздатність і підлягає реєстрації у порядку, встановленому законом. Цей статут містить відомості про вид та місцезнаходження релігійної організації, її віросповідної приналежності, про місце в організаційній структурі релігійного об’єднання, про майнове положення, про права щодо заснування підприємств та засобів масової інформації, заснування інших релігійних організацій, створення навчальних закладів та інших правочинів, про порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення її діяльності, а також інші положення, пов’язані з особливостями діяльності цієї організації. Другий статут згідно статті 12 — це статут (положення) чи інші документи, що визначають віровчальний бік діяльності, які вирішують інші внутрішні питання релігійної організації, що не підлягають реєстрації в державні органи. Держава приймає до відома та поважає внутрішні встановлення релігійних організацій, якщо вони представлені у відповідні державні органи та оскільки вони не суперечать чинному законодавству. Тобто вони не реєструються.

Виглядаєте на те, що союзний законодавець розумів відмінності церковного, канонічного права і світського права і намагався їх якось розвести в одному суб’єкті права. Або просто пробувати якось допускати існування таких нестандартних суб’єктів цивільного права, розділити їх діяльність на зовнішню і внутрішню. Втім існування двох несумісних статутів в одній юридичній особі, яка є суб’єктом цивільного права і в якої цивільне право має регулювати як її внутрішню так і зовнішню діяльність, з точки зору існуючого цивільного права виглядало абсурдним. Очевидно це і напочатках подвигло наступних законодавців на вилучення такого змісту в своїх релігійних законах. Тоді ж як, з точки зору здорового глузду, було б доречнішим продовжити намагання допустити існування таких суб’єктів права, допустити в своїх цивільних кодексах існування суб’єктів цивільного права, утворення яких і внутрішні відносини яких не описуються цивільним правом. Тим більше що вони вже існували в реальному житті.

Вилучивши цей зміст в релігійних законах, далі законодавці різних пострадянських країн вже самостійно продовжили використання існуючих в їх цивільних кодексах форм власності і форми юридичної особи суб’єкта господарювання до всіх релігійних організацій. Втім є відмінності в наданні статусу юридичної особи церквам. Український релігійний закон до сьогоднішнього дня копіює положення союзного закону і згідно нього церкви є релігійними об’єднаннями, які представляються своїми центрами (управліннями). Тобто без статусу юридичної особи. Російський закон, який був прийнятий значно пізніше, за зразком громадських організацій ділить релігійні організації в залежності від територіальної сфери своєї діяльності на місцеві і централізовані і централізованими будуть ті, які у відповідності зі своїми статутами складаються не менше чим з трьох місцевих. Централізовані організації проходять реєстрацію, набувають статусу юридичної особи і так юридичною особою стала РПЦ.

Чи міг український законодавець ввести схоже положення в релігійний закон? Можливо тоді і точно зараз спроби були але вмішались інші процеси. В релігійний менеджмент церковного “конструювання” прийшли політики і в політичних цілях модель церкви без статусу юридичної особи і без власного майна виявилася зручною для запуску, з різними цілями, в полі цивільного права механізмів утворення нових церков і перерозподілу між ними майна. Втім як існування цих юридичних осіб приватного права, так і якісь процеси в них чи між ними, з самого початку були дефектними. Конструювання конституційного відділення завжди ставило завдання застосування положення статті 5 релігійного закону, в якому записано, що “держава бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству”. Тобто, описавши релігійні організації цивільним правом і перемістивши їх в поле цивільного права, законодавець намагається те конституційне відділення при різних колізіях описати цивільним правом. Так, виходячи з автономії юридичних осіб, релігійний закон проголошує право релігійної організації на зміну підпорядкування і те, що це право буде захищатися законом. В подальшому це положення поставило проблему межі між цивільним правом і канонічним чи церковним правом, проблему застосування їх у випадку, коли між ними виникають протиріччя. Напередодні прийняття релігійного закону, 20 листопада 1989 р. Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР опублікувала заяву про дозвіл на реєстрацію громад УГКЦ. Одночасно з другого півріччя 1989 р. в західних областях України активізується процес відродження Української автокефальної православної церкви і утворення її громад, які в 1990 році влада почала реєструвати. Створилося міжконфесійне протистояння і, супроводжуюче його, майнове протистояння, яке в багатьох випадках призвело до розколу місцевих громад. Юридичного механізму розв’язання тих майнових проблем не було і фактично держава і самі церкви стали осторонь тих процесів. Український закон статтею 8 визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості. Але це право є декларативним не тільки тому, що не існує механізмів зміни цієї підлеглості, а і через абсурдність як самого підпорядкування так і її зміни з точки зору цивільного права. Яка могла би бути позиція церков? Навіть зі статусом юридичної особи, роль церкви в цих процесах була би незрозуміла. Яке би майно мала церква і які механізми впливу були би в церкви на свої “незалежні” громади? Ще якісь статки церква би могла набути а впливу на громади в майнових питаннях ніякого. Врешті що то таке — канонічне підпорядкування? Зрозуміло що це є частина віри, походить від віри і для віруючого Петра Петровича Петренка це означає якісь зміни в його вірі, врешті зміну віри. Якщо П.П. Петренко є атеїстом то, зрозуміло, він не може міняти канонічне підпорядкування. І от вже більше 30 років український релігійний закон намагається доказати цивілізованому світу, що українська юридична особа-громада вірить в Бога, що в української юридичної особи, створеної згідно Цивільного кодексу України, можуть відбуватися якісь зміни у вірі і вона тоді міняє канонічне підпорядкування. Це при тому, що цивільне право не розуміє що то таке канонічне підпорядкування юрособи, не може його описати і воно з точки зору світського права безглузде. Та декларативність “захисту” зміни підпорядкування маскує факт, що підпорядкування громади можуть без перешкод міняти щогодини і 24-и рази на добу а конфлікти виникають тільки при розколі і розподілу майна. Розібратися в цьому існуючому гібридному сплетінні канонічного і світського права, через яке законодавець хоче провести конституційне відділення, сьогоді поки що неможливо. Якщо знайдеться якийсь священик чи богослов, який візьметься пояснювати українському православному християнину чи громадам що все ж таки по канонам майно громади є майном всієї церкви, на нього подивляться як на ненормального. Втім церкви особливого бажання вчити канонам вірних не мають. Така ситуація з майном громад, які можуть мігрувати від конфесії до конфесії, в деякій мірі, при певних обставинах і до деякого часу вигідна церквам. Використовуючи релігійний закон і політичний маятник в Україні, церкви забирають майно одна в одної. Втім ця ситуація з майном в деякій мірі і приглушує самі майнові війни. Громади, рахуючи майно винятково тільки своїм, ніколи не поширюють майновий конфлікт за межу громади, ніколи не втручаються і не допомагають у цій війні сусіднім громадам, не об’єднуються громадами під гаслами боротьби за майно всієї церкви. Все було пущено на самоплив і у реальності, крім майнових “воєн”, знаходилися різні компромісні рішення між релігійними громадами (будівництво, ремонт, реставрація храмів, переобладнання інших приміщень) і почасти місцева влада допомагала в цьому громадам, але основний тягар несли громади.

Звернемо тепер увагу на той лаконічний пункт російського релігійного закону, згідно якого зареєстрованими централізованими організаціями будуть ті, які у відповідності зі своїми статутами складаються не менше чим з трьох місцевих і який міг би використатися українським законодавцем. Його використання еволюційно породжує необхідність наступних вирішень в самому цивільному праві. Згідно Цивільного кодексу юридичні особи можуть, об’єднуватись і утворювати товариства-об’єднання юридичних осіб, асоціації, союзи, концерни зі статусом юридичної особи. Такі об’єднання можуть створюватись як з підприємницькими цілями так і з цілями захисту своїх прав і їх члени сумісно беруть участь в їх роботі і в управлінні такими об’єднаннями. Підприємницькі цілі і союзи виникають при складній виробничій діяльності, яка об’єднує юридичні особи, які кожна окремо займається тільки однією ланкою складної діяльності і кінцевий продукт є результатом діяльності всіх членів союзу. Так же як і фізичні особи, юридичні особи, для захисту своїх конституційних прав, можуть утворювати об’єднання. Прикладом таких об’єднань є організації роботодавців, утворених згідно Закону України «Про організації роботодавців» з метою представництва та захисту прав та законних інтересів роботодавців у економічній, соціальній, трудовій та інших сферах, у тому числі в їх відносинах з іншими сторонами соціального діалогу. Цивільні кодекси відносить всі ці об’єднання, як створені з підприємницькими цілями так і з цілями захисту прав, до юридичних осіб приватного права. І от навіть якщо рахувати, що релігійні закони пострадянських держав будуть намагатися вже визначити церкви як повноцінні юридичні особи приватного права або планують це зробити в майбутньому, ті намагання протирічать тим місцями в релігійних законах, де законодавці пробують показати чи врахувати ієрархічну структуру церков. Всі християнські церкви мають ієрархічну структуру і це означає що воля нижчої організаційної ланка структури, її правоздатність залежить і визначається волею вищої структурної ланки. Український релігійний закон лаконічно приписує обов’язок такої громади в статуті вказувати місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об’єднання. Зрозуміло, що це є канонічна двостороння дія, те місце організація самостійно не вибирає і необхідна якась форма підтвердження від вищої структурної ланки, яка може бути тільки канонічною як і сама дія. Цей лаконізм в законі створив суперечки відносно необхідності і форми того підтвердження які не внормовані і по сьогоднішній день. Зазвичай громади подають статути, які на першій сторінці містять затвердження статуту вищою ланкою. Російський релігійний закон прямо вимагає документ, що підтверджує входження місцевої релігійної організації до структури централізованої релігійної організації того ж віросповідання, виданий керівним органом (центром) централізованої релігійної організації, якщо місцева релігійна організація входить до структури централізованої релігійної організації. І от складність тут ще в тому, що в цивільних кодексах таких юридичних осіб не існує. Але вони існують в реальному житті, причому крім церков є і громадські об’єднання з всеукраїнським статусом і з такою ж ієрархічною структурою. Цікаво що законодавець чи державні органи уже звертали увагу на цю особливість існування громадських об’єднань. В законі “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”, в статті 16 “Легалізація профспілок, їх об’єднань” зазначається, що “Статус організацій всеукраїнської профспілки чи профспілки іншого статусу визначається статутом цієї профспілки. Про належність до певної профспілки організації, які діють на підставі статуту цієї профспілки, надсилають легалізуючому органу за місцем свого знаходження повідомлення із посиланням на свідоцтво про легалізацію профспілки, на підставі якого вони включаються до реєстру об’єднань громадян”. Це є так звана повідомча легалізація і на її основі статусу юридичної особи набувають також організації профспілки, які діють на підставі її статуту. Повідомлення подавалось в управліннях юстиції і ще до прийняття реєстраційного закону були поширені рекомендацій, якими користувались працівники управлінь при реєстрації профорганізацй. Згідно цих рекомендацій, первинні профспілкові організації до листа-повідомлення про належність до всеукраїнської профспілки додавали виписку з рішення вищестоящого колегіального органу профспілки про належність організаційної ланки до даної профспілки. Підсумково можна вивести спільні риси для таких ієрархічних організацій. В середовищі такого об’єднання юридичних осіб волею учасників цього об’єднання можуть формуватись вимоги не тільки до поведінки юридичних осіб, що входять в це об’єднання, а і вимоги до їхніх статутів. Тобто об’єднання самостійно розробляє типові статути для своїх членів або вони взагалі можуть існувати без статутів. Оскільки ці статути розробляються і приймаються згідно внутрішнього порядку і правил самого об’єднання то і ці статути відносяться до внутрішніх статутних норм самого об’єднання. Для релігійних об’єднань ці статути є частиною церковного права, канонічного права. Об’єднання, як самостійний організм, ніби само створює своїх членів, яким законодавець потім надає статус юридичної особи. Але по факту, ці юридичні особи не мають власного, унікального статуту, не мають права самостійно вносити зміни в ці статути. Звернемо увагу, що церковне право деяких християнських конфесій має своє, власне поняття і ознаки юридичної особи, яке відрізняється від поняття юридичної особи в світському праві. Умови і порядок входження таких організацій в структуру, а також умови вибуття, які іноді можуть бути навіть примусовими, є фактично аналогічними правилам набуття і позбавлення індивідуального членства фізичних осіб. Ці правила є внутрішньо-статутними нормами, не відносяться до норм права, але їх положення необхідно вдосконалювати в статутах об’єднань і враховувати при легалізації організацій. Тобто статус юридичної особи такі організації набувають з врахуванням волі всієї організації, що неможливе з точки зору цивільного права проте повинно враховуватись. Аналогічно повинна існувати норма, яка дає можливість об’єднаній організації, при порушенні норм статуту чи інших внутрішньо статутних положень організації, виключати організаційну ланку з організації. Що, наприклад, робити якщо вищестоящий колегіальний орган профспілки або керівний орган централізованої релігійної організації через деякий час, в силу різних причин, подасть в реєстраційний орган документ про скасування належності організації до об’єднання? На це відповіді не існує і оскільки реєстраційний закон є частиною цивільного права, то при прийнятті його була продовжена загальна схема застосування єдиної форми юридичної особи. Реєстрація профспілок теж була викладена по новому навіть не вносячи зміни в профспілковий закон. Реєстрація релігійних організацій як юридичних осіб приватного права залишилась по Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”.

Звернемо ще увагу на цікаві останні зміни в російському релігійному законі прийняті в 2021 році. Можна здогадатись, що ці зміни були прийняті під враженням від “успіхів” українського релігійного менеджменту. Пункт 4 статті 8 федерального закону був доповнений абзацом: “Релігійні організації мають право входити до структури централізованої релігійної організації, виходити з неї або можуть бути виключені зі структури централізованої релігійної організації, якщо таке право релігійних організацій, а також підстави та порядок їх входження до структури централізованої релігійної організації, виходу та (або) виключення з неї визначено статутом централізованої релігійної організації, до структури якої вони входять, та відповідають її внутрішнім установленням. Статут централізованої релігійної організації відповідно до її внутрішніх установ може передбачати заборону на вихід та (або) виключення релігійних організацій з централізованої релігійної організації, до структури якої вони входять”.

Тобто, незважаючи на відсутність таких організацій в цивільному кодексі, закон самостійно передбачає можливість їх існування і порядок їх утворення і існування відносить повністю на розсуд самої релігійної організації і її віруючих. Організація сама вирішує якою буде її структура — союзом незалежних юридичних осіб чи ієрархічною структурою і це є принципом автономії релігійної організації. В світовому конституційному праві принцип релігійної свободи заснований на тому, що вони ще називають автономією релігійної громади, що чомусь важко дається українському релігійному законодавству. Принцип автономії в першу чергу означає що організація сама(!) її проголошує, сама визначає її межі, сама регулює своє утворення і всі свої відносини в організації а держава тільки потім спостерігає, “знаходить” ту автономію і бере до уваги. І от для того, щоб запустити на територію України те світове конституційне право, треба очевидно зібрати якусь кількість українських релігієзнавців, або всіх, розбавити їх якоюсь кількістю українських юристів і дати їм почитати канонічне право українських християнських церков. Всіх – читати ККСЦ, Кодекс канонічного права, канонічні статути православних церков. І там легко можна побачити, що згідно канонів парафія не є автономною організацією, автономною організацією є вся церква. Згідно світового конституційного права законодавство не може встановлювати якусь модель для релігійних об’єднань, вони це роблять самостійно. Якщо церква в своєму канонічному статуті запише, що вона має ієрархічну структуру, що майно парафії, навіть якщо парафія по рішенню церкви стане юридичною особою, є майном всієї церкви і залишиться в церкві при любих метаморфозах з парафією (типу громада кудись переходить чи ліквідується рішенням церкви) — то так тому і бути. Якщо церква в своєму канонічному статуті запише, що вона має конгрегаціоналістський устрій, тобто є союзом незалежних і самодостатніх юридичних осіб-парафій з власним майном — то так тому і бути. І все. Це і є той перший, цивілізований, міжнародний принцип відносин з релігійними організаціями — релігійні організації автономні(!) і самі визначають свою структуру.

Що ми маємо сьогодні з майном в державно-церковних відносинах? Можна сказати, що склався своєрідний український, некерований процес самоорганізації розподілу майна культового призначення. Але це напівварварський процес, доправовий процес, в якому право власності отримує сильніший, той, хто може перший дотягнутися до майна і потім захистити його. Захистити, використовуючи голосування нелегалізованої більшості або кон’юнктуру політичної владної ситуації в країні. І от майно, вилучене законодавцем з поля дії канонічного права, в такому стані виявилось непридатним для існування в полі світського, цивільного, права. Причому як і вилучення, так і спроби внесення його в поле дії світського права, знищують організаційну єдність церкви. Церкви від початку свого існування і по сьогоднішній день набували і набувають майно за межами світського права. Тут релігія, як конечна реальність, відмінна від реальності повсякденного життя, є нормативним простором, який створює свої правила відносин з повсякденним світом, в тому числі і правила майнового обміну. Зовнішній світ виступає як джерело поступлення майна, проте поступлена річ не сприймається як юридичний зв’язок з тим, що в зовнішньому світі (не в фізичному, а сакральному і соціальному змісті), не сприймається як джерело зовнішніх обов’язків, а як гола річ, що починає нове життя по нових правилах. Нагадаємо, що в XIII столітті, на католицькому Заході установилась практика, за якою майно, яке набувала Церква, переходило «в мертву руку» (manus mortua), тобто вилучалося з цивільного обороту і закріплювалося за Церквою назавжди. Перенесення речі через межу всередину нової реальності придавало їй юридичну(соціальну) якість, яку вона не могла мати до цього.

1. Закон СССР “О свободе совести и религиозных организациях”.

http://pravo.levonevsky.org/bazazru/texts25/txt25615.htm

2. Основы гражданского законодательства СССР и Гражданский кодекс РСФСР. 1961-1964 гг.

http://museumreforms.ru/node/13894

3. Модельные кодексы и законы

https://iacis.ru/public/upload/files/1/13.pdf

4. Архівні матеріали Помісного собору РПЦ

http://www.na-gore.ru/articles/izbranie_patr_alex.htm

5. Определение о принятом Законе СССР о свободе совести.

http://www.patriarchia.ru/db/text/525413.html