Фотографії Калуша Генрика Поддембського (пол. Henryk Poddębski) вже загальновідомі, як і багато інших фото знаного фотографа. Їх часто тиражують в мережі, іноді тиражують неохайно, не вказуючи джерела і автора і подають як знахідки власника сторінки в мережі чи видавця краєзнавчого путівника по місцях, що колись належали Польщі. Цінність їх особлива в тому, що крім самих фотографій, в архівах збережені чорно-білі негативи Г.Поддембського на плівці та склі а також діапозитиви. В порівняні з самими фотографіями, якість таких негативів майже “вічна”, в будь-який час можна відтворювати позитивні відбитки. Для порівняння можна брати фотографії польського підприємства ТЕСП, які зберігаються в Музеї історії і трудової слави ТОВ “Карпатнафтохім”. Вони якісні, зроблені невідомим професійним фотографом, але втрати вже відчуваються і, при їх публікації у створених мною матеріалах про історію підприємства, я використовував фоторедактор.

Калуські фотографії в кількості 17 штук розміщені на сторінці Narodowe Archiwum Cyfrowe, фонд Archiwum fotograficzne Henryka Poddębskiego і я приверну ще раз увагу до цих фото. Цього разу я виберу тільки фотографії ТЕСП, їх там шість і спробую ілюструвати їх невеликими, перекладеними з польскої, текстами газети Дзеннік Людови (Dziennik Ludowy), партійного видання однієї з найважливіших польських партій від часу свого заснування в 1892 Польської Соціалістичної Партії (Polska Partia Socjalistyczna, PPS). Тексти публіковані в червні 1927 році і були наслідком поїздок по Галичині зібраної групи журналістів різних видань. Також тексти проілюструю кількома іншими фотографіями Поддембського. Всього було сім публікацій під загальною назвою “З поїздок по краю”(“Z wycieczek po kraju”), три останніх названі “З поїздок по краю. Стрийським шляхом. В калуських підземеллях” (“Z wycieczek po krau. Szlakiem stryjskim. W podziemiach kałuskich.” Перша публікація “Jaremcze – Worochta — Woronienka” розпочиналася передмовою: “Кілька днів тому представники преси здійснили візит горам та копальням. Якось дивно, але на щастя, склалося так, що день за днем ми здійснювали поїздки до двох прекрасних, але віддалених куточків нашої країни, де кипить робота і де монументальні пам’ятники свідчать про цю людську працю: мости та копальні”.

Цими шляхами десь через десять років їздив і Генрик Поддембський. Фотограф документував переважно архітектуру міст і сіл, а також промисловість і сільське господарство. Він увічнював людей різних професій під час польових робіт, будівельних робіт, торгівлі, роботи на заводах, а також під час відпочинку (футбольні матчі, народні забави, пляж). Значну частину у нього займав польський ландшафт.

Але доречним буде перед цими публікаціями і фотографіями також показати зроблену раніше, в травні 1927 року, публікацію в цій же газеті під назвою “Загроза закриття солеварні в Калуші”. В такій лівій соціалістичній газеті багато публікувалося про становище робітників і селян, про те, що у нас називалось “класовою боротьбою”. Автори таких публікацій різко відмежовувалися від комуністичної пропоганди, намагались бути зваженими і об’єктивними, але іноді ті публікації зрідка були приправлені партійною демагогієї. Про загрозу закриття, яка згадана в заголовку, всього кілька речень і стаття якби подає новину про запуск 12 травня цього року збагачувальної фабрики на ТЕСПі. Але проблему солеварні автор не висвітлює.  При утворенні підприємства ТЕСП і укладання ним договору з державою про оренду соляних копалень для виробітки калійних добрив, умовою договору було збереження виробництва кухонної солі і продукування 6000 кухонної солі в рік. З часом виявилось, що кошти, витрачені на одиницю продукції кухонної солі, через високі витрати на виробництво штучної солянки, виробленої в дуже бідній гірській масі, не покриваються ціною, яку самостійно встановлювала і платила держава і підприємство скорочувало виробництво. Більше публікацій про саму подію запуску фабрики мені поки що не попадалось. Фабрика була збудована в 1926 році, при проведенні пуско-налагоджувальних робіт виявилось багато недоліків в проектуванні, які довго ліквідовувались і тому, очевидно, гучної події із запуску не вийшло. Ось зміст статті.

Загроза закриття солеварні в Калуші.
Як відомо, за межами Німеччини лише Польща має родовища калійних солей, які мають величезне застосування в сільському господарстві. Шахта їх знаходиться в Калуші та орендована урядом Товариству експлуатації солей поташових, так званій “Тесп”.
Оскільки наші родовища калійної солі переважно низькопроцентні, “Тесп” розпочало будівництво збагачувальної фабрики в середині 1925 року.
12 травня цього року відбувся акт освячення та введення в експлуатацію цього справді важливого промислового об’єкта.
Історію будівництва цього концентраційного закладу ми окремо розглянемо у належний час, і вважаємо, що це буде дуже цікаво; сьогодні лише зазначимо, що церемонія відкриття, яку кілька разів переносили з різних причин, готувалася протягом останніх кількох днів з великою затратою роботи та коштів.
На церемонії відкриття були присутні міністри Незабитовський та Станевіч, станіславський воєвода пан Корсак, представники різних місцевих органів влади і банківські установи – які були найважливішими – і, нарешті, делегації робітничих профспілок, одним словом, понад 200 осіб були щедро та розкішно прийняті. Підготовлений огляд та парад пожежної бригади було скасовано через брак часу та зацікавленості, що дуже шкода, адже команда добре виглядала у своїй новій формі.
Працівники та мешканці міста, зацікавлені в розвитку цього об’єкта, чекають, коли ця концентрація, яка коштує величезних коштів, фактично почне функціонувати.
Однак, тривожним питанням для місцевих жителів є можливість закриття солеварні, що й намагається зробити влада “Тесп”.
Хоча віддавна місцева сіль мала великий попит, останнім часом склади переповнені, і лише час від часу забирають вагон солі, в результаті чого вже кілька тижнів виробництво зведено до мінімуму.
Ніхто не вірить, що виробництво предмету повсякденного вжитку призведе до дефіциту. Більше того, історія виробництва харчової солі на місцевій саліні від давніх часів до наших днів доводить фальш будь-якого дефіциту в будь-який час.

Цього ж дня запрошеним художником Феліксом Вигживальським в книзі відвідувачів була оформлена сторінка на відкриття збагачувальної фабрики,  на якій прочитуються підписи трьох учасників міроприємства.

Весь матеріал з поїздок по краю підписаний A.R., подається в номерах 137, 138, 140, 141, 143, 145, 146 і я показую переклад трьох останніх номерів.

Керівництво акціонерного товариства з експлуатації калійних солей запросило представників преси з усієї Польщі відвідати калуські підприємства та шахти. Ініціатива була доречною та цілеспрямованою, адже, окрім тих, кого це безпосередньо стосувалося, мало хто в Польщі знав, якою золотою жилою, яким джерелом процвітання для країни є шахти в Калуші. Тепер Калуша почують голосніше в Польщі. У цю поїздку приїхали журналісти з усіх великих польських міст, зокрема з Вільнюса, Кракова, Познані, Катовіце, найменше учасників було з Варшави, і, звичайно ж, зі Львова, який мав найбільшу кількість учасників. Пункт збору знаходився в штаб-квартирі Товариства у Львові, звідти, на чолі з редактором Завадським, львівським кореспондентом «Часу», ми вирушили машиною до Калуша. Ми подорожували чудовою стрийською дорогою, безсумнівно, найкращою старою польською дорогою. Нас справді турбував пил, який чіплявся до нашого одягу, рук, облич, душив нас і робив майже неможливим розмову, але хто б взяв до уваги таку дрібницю, з якою, до речі, тут поки що неможливо боротися. Нафта справді тече потоками в нафтовому басейні, але нам ще далеко до американської стосунків, де дороги (щоправда, не скрізь) обливають нафтою, щоб вбивча курява не турбувала ні водіїв, ні перехожих.
Ми проїжджали поля та луки, села та міста дивно тихі та дивно сонні. Не було видно жодного життя, жодного пульсу. Уздовж усієї дороги, на сотні кілометрів, майже не було жодних заводських димарів чи будь-яких ознак колективної праці. З іншого боку, на сонці виблискували на квіткових луках очі боліт, а бідне зерно на полях доводило, що сільське господарство в цих краях перебувало на дуже низькому рівні.
Чого дивуватися! За часів австрійського панування галицькі землевласники були господарями цієї землі, а наскільки ретельно вони дбали про своє господарство, найкраще демонструє той факт, що більшість своїх господарств вони здавали в оренду. Оренда тисяч акрів приносила їм достатньо грошей, щоб розважатися у Відні чи Монте-Карло, утримувати кінний завод, організовувати полювання на левів і тигрів, щоб було за що жити по-панськи! Говорили, що австрійський уряд перешкоджав і не допускав до розвитку промисловість в Галичині. Це були лиш відмовки, бо зрештою цей ворожий окупаційний уряд не зміг би, попри все, закрити фабрику, навіть ту, яка найбільше конкурувала з австрійською промисловістю. У нашій країні процвітали лише винокурні інших галузей сільського господарства, або їх взагалі не було.
І такий стан справ продовжується. У минулому австрійський уряд був “перешкодою” для підвищення інтенсивності економіки та створення заводів, тепер “заважає” брак готівки. Найбільші земельні площі у східній Малопольщі належать землевласникам, тоді як селяни живуть на невеликих земельних ділянках і живуть у бідності. На цих величезних територіях землевласники продовжують грабіжницьки вести господарство, день у день, ніби назло тому, що одного дня набуде чинності аграрна реформа, і їх “пограбують” на землі, які вони успадкували від батьків і дідів. Тим часом, однак, дбаючи про власні кишені, вони приватно продають землю землевласникам; в обхід закону про аграрну реформу, будь-кому, але за великі гроші.
Селянин, не селянин, органіст чи колишній австрійський жандарм, єврей, який не має найменшого уявлення про фермерство, — одним словом, будь-хто купить землю у поміщика, аби у нього були гроші. Гроші – це основа.
Хто з тим рахується, що такі операції є неприпустимими через аграрну реформу, яка чітко говорить, що право володіння землею може мати лише той, хто вміє її обробляти та буде нею господарювати.
Ми їхали місцевостями, добре знайомими мені з довоєнних часів, і звідси мене охоплювали ці похмурі думки, що суперечили веселому настрою моїх колег.
Однак мені було важко знайти веселий тон. Ми проїхали через низку безнадійно сумних і жахливо бідних міст. За винятком Стрия, який має вигляд міцного міста, що вирує життям, усі інші, які ми проїхали, є образом страждань, відображенням життя мешканців, що животіють у них. Це видно по зруйнованих, напівзруйнованих або занедбаних будинках, по байдужих, сумних перехожих, ніби їхні мізки свердлять вічною тривогою, по виснажених, бідно одягнених дітях, які, на щастя, своєю балаканиною, гамором, витівками, часом злісними, доводять, що вони ще нічого не знають про життя.
Вся провина за скрутне становище міст і сіл тепер покладається на війну. Це, здавалося б, переконливий аргумент, але він так далекий від істини. Війна лише посилила страждання, що існували століттями.
Хто мав підтримувати торгівлю та ремесла, адже селянин мусив жити на те, що приносив йому його невеликий клаптик землі, а заробітку не було?
Саме ці поля та луки, повз які ми проїжджали, нагадали мені про те, як селянина винагороджували за його важку працю до війни. За чотирнадцятигодинну, а іноді й довшу роботу в полі чоловік отримував 10 центів на день, жінки — 8 центів на день. Пізніше, якраз перед війною, заробітна плата дещо покращилася, бо доросла людина отримувала аж… двадцять центів на день.
Селянство як маса не становило для торгівлі та дрібної промисловості бажаного споживача, який є фактором розвитку всіх галузей виробництва, і саме тому галицькі міста завжди тягнули жалюгідне існування, завжди закисали в бездіяльності.
Війна лише поглибила бідність, але не створила її, за деякими винятками. Це було пов’язано зі століттями привілеїв могутньої касти, її безмежним егоїзмом, це було пов’язано з рабством, кріпосницькою залежністю, бідністю та невіглаством селянських мас.
Така ситуація зберігається і зберігатиметься доти, доки ця частина країни не зароїться заводськими димарями, доки не буде проведено аграрну реформу, а сільськогосподарська економіка не досягне сучасного рівня.
Перепрошую за цей відступ, тим більше, що метою нашої поїздки не було… “очерняти” ближніх, а побачити на власні очі, які результати дає зусилля людської думки та праці.
Соляні шахти в Калуші існували з XV століття, і оскільки солі в нашій землі, слава Богу, достатньо, Калуш не займав у цьому відношенні провідного місця, тим більше, що його обігнала Величка. Лише коли там були виявлені величезні родовища калійних солей, австрійський уряд почав звертати увагу на калуські шахти, але не для того, щоб допомогти їм розвиватися.
Слід зазначити, що протягом століть Калуш був власністю князів Чарторийських. Коли Польщу розділили окупаційні держави, князь Чарторийський просто продав в 1782 році австрійській скарбниці свої величезні маєтки, тобто Калуш разом з Банею, де була соляна шахта та 32 села.
Ніхто не конфісковував майно родини Чарторийських, це був просто добровільний продаж їхнього величезного багатства в руки окупаційного уряду. Так само, як і Чарторийські, робили й інші послужливі панове.
Ну а коли кілька десятиліть тому в калуських шахтах були виявлені поклади поташу, австрійський уряд рішуче перешкоджав компанії, яка орендувала шахти, розвивати виробництво цих солей! Це було в інтересах німецького уряду, який мав величезні калійні шахти у власній країні та не хотів мати жодної конкуренції. Чого тільки не зробиш для друга…
Лише через багато років, під тиском Галицького сейму, австрійський уряд погодився на експлуатацію калійних солей у Галичині, але загалом відносився до цієї справи як до пасинка, найкращим доказом чого є той факт, що, незважаючи на вже встановлену можливість виробляти достатньо солі, щоб покрити потреби принаймні всієї Австрії, Калуш міг забезпечити лише половину потреб Галичини в сільському господарстві на той час. Решту постачала Німеччина. Незважаючи на постійні труднощі, незважаючи на подальшу війну, різні вторгнення та серйозний економічний спад, Акціонерне товариство експлуатація калійних солей, яке у 1914 році приняло шахти в Калуші та Стебнику, постійно розширювало виробництво, стаючи небезпечним конкурентом для Німеччини. Якщо у 1912 році Калуш поставив 1645 вагонів калійних солей, то у 1926 році їх виробництво вже досягло 180 000 тонн, покриваючи таким чином 75 відсотків сьогоднішнього сільськогосподарського попиту в Польщі.
Проривом і тріумфальним моментом у розвитку шахти в Калуші стало створення підприємства з концентрування калійних солей, де низькопроцентні калійні солі переробляються на високопроцентні. Секрети цього процесу нам на місці пояснили інженери директор Герман і Чирманський. Цей величезний завод, справжній лабіринт будівель, залів, складів та камер, обладнаний відповідно до найновіших технічних вимог, щедро оснащений необхідним обладнанням, був збудований з істинно американською поспішністю та введений в експлуатацію в останні місяці.
Збільшення виробництва калійних солей навіть більше, ніж зараз, могло б стати джерелом багатства для Польщі, але для цього потрібні гроші, бо без грошей не можна будувати нові шахти, а це вимагає трохи більше турботи з боку уряду.
Значення розвитку виробництва каїніту для країни чітко видно з цифр: у сучасній Польщі до війни використовувалося 480 тисяч тонн калійних добрив. Якби сьогодні сільське господарство використовувало таку ж кількість штучних добрив, як і до війни, то, окрім того, що виробляють Калуш та Стебник, щорічно довелося б імпортувати з Німеччини близько 220 тисяч тонн, а за це нам довелося б платити понад 2 600 000 доларів.
Кількість імпортованих калійних добрив, а отже, і сума грошей, що за них сплачуються, мали б значно збільшитися, якщо ми хочемо почати підвищувати продуктивність ґрунту.
На щастя, наші селяни ще здебільшого досі господарюють так, як це робили їхні батьки століття тому.
У будь-якому разі, в інтересах країни продовжувати розвиток Калуша та будувати нові шахти, що дозволило б збільшити виробництво до такої міри, щоб калійних добрив вистачало не лише для внутрішнього покриття, але й у значних кількостях їх можна було б експортувати за кордон. Потрібно врахувати, що окрім польських та ельзасько-німецьких калійних родовищ, їх немає більше ніде у світі. Принаймні, поки що їх ніде не виявили.
Новостворений завод з концентрації калійних солей у Калуші був побудований власними силами, та оснащений машинами й технічним обладнанням переважно вітчизняного походження. Замовлення з-за кордону становили близько 20 відсотків від загальної вартості будівництва, тобто близько 1 300 000 злотих. Наведені нижче цифри вказують на розмір підприємства. На його будівництво було використано близько трьох мільйонів цегли, близько 5 тисяч метрів дерева, шість трубопроводів довжиною близько 20 кілометрів, 1700 тонн машин, апаратів та опорних конструкцій, і майже два кілометри гумових конвеєрів!
У зв’язку з запуском цього величезного підприємства також довелося збільшити потужність стволу “Сільвін” з 1500 вагонів до 3000 вагонів на місяць, що було досягнуто завдяки використанню низки нових установок.
Серед оглушливого реву машин, інженер Герман та інженер Чирнявський показав журналістам підземні приміщення калуського рудника, всі заводські будівлі та ознайомили їх із процесом видобутку та складної переробки сировини. Дуже цікаві речі, навіть для нефахівця. Наприклад, ми бачимо млин, який перемелює величезні грудки солі на дрібні шматочки. Про потужність та розміри цього млина свідчить той факт, що він перемелює 100 тонн сировини на годину. Мелена сіль транспортується стрічковими конвеєрами до розчинників або до змішування, охолодження чи сушіння і, нарешті, перетворюється на бажаний продукт за допомогою спеціальних методів.
Робітник працює на цих закладах при температурі понад 40 градусів. Робота виснажлива та шкідлива для здоров’я. Це видно по виснажених, жалюгідних обличчях зовсім молодих людей, по їхніх згорблених плечах, ніби вони несли тягар довгих років праці. Але загалом відносини регулюються колективними договорами між компанією та працівниками, організованими в профспілку шахтарів. На завершення слід підкреслити це.

І фотографії Г.Поддембського

Панорама Болехова

На наступних чотирьох фотографіях дорога до Болехова.

Калуш

ТЕСП