Chcąc więc potaż z popiołów wydobyć należy je najprzód poddać pod ługowanie. Odbywa się ono w kadziach lub beczkach o jedném dnie, drewnianych, stojących; dna ich wysłane są slomą, lub sitowiem – na nie idą pokrywy z desek dziurkowane, albo plecionki łozinowe. Popiół musi być poprzednio odsiany op drobnych węgli i zwilgocony wodą. Napełniają się nim beczki prawie do wierzchu, ubijając lekko i równo: nalewa się potém wody zimnéj tyle, aby ta przejęła massę, i pare cali nad jéj wierzchem stała – pozostawia się spoczynkowi przez godzin 10 około, a potém ług wypuszcza wyciągnąwszy czopy z otworów tuż nad dnami będących. Ług ten nie jest jeszcze należycie mocny, idzie więc na świeży popiół drugiego szeregu beczek, i t. d. póki nie uzyska mocy żądanéj. Zwykle ustawiają beczki we trzy szeregi, bateryami zwane, i kierują tak ługowaniem, aby każdy popiół trzy razy był ługowany, to jest popłoczynami tęższemi, słabszemi, a nakoniec czystą wodą: pamiętając na to aby ług gotowy, to jest do warzenia zdatny, okazywał na Areometrze Beaumego 15° czyli na procentowym 20°. Ostatnie zaś popłoczyny zawierać powinny tylko ¼ proc. solnych cząstek. Ług gotowy, mocy wskazanéj, opłaca koszta parowania z niego wody; ma on kolor zwykle żółto-brunatnawy, co pochodzi od cząstek próchnowych czyli kwasu próchnowego, zostającego wzwiązku z potażem. Cząstki te powstają przez niezupełne dopalenie się drzewa. 

Popioły wyługowane nazywają żołami, slużą one do uprawy łąk i gruntów ornych szczególniéj gliniastych i do składania kompostów czyli sztucznych nawozów. Doświadczenie przekonało iż żoły złożone w pokład, i pozostawione w spokojności przez rok lub więcéj dadzą się jeszcze raz z mniejszą korzyścią na potaż ługować; pochodzi to ztąd iż zawierają one krzemian potażu, z którego kwas węglowy, w powietrzu będący, wyłącza powoli krzemionkę, sam się w jéj miejsce wstawia, i daje węglan potażu mogący się potém wyługować wodą. Otrzymany ług należytéj mocy warzy się z kоlei w kotłach żelaznych, równoległościennych, płytkich, do których ciągłym strumieniem dopuszcza się, póki przez znaczne wyparowanie wody nie stanie się tak gęstym jak syrop. Odtąd wstrzymuje się przýpływ świeżego ługu, a zaczyna tak zwane smażenie potażu, mające na celu odpędzenie reszty prawie wody. Utrzymując w robocie téj ciągły ogień pod kotłem, lug gestnieje, tężeje, skrobany jest ustawicznie od dna prętem żelaznym, klinowato zaostrzonym, ażeby nie przywierał – w końcu powstają bryłki ciemno – brunatne surowego potażu (Fluss). Należy w nich zniszczyć cząstki próchnowe przez wypalenie, do czego używa się piec płomienisty (fig. 18), złożony z trzonu c, taflami żelaznemi wysłanego i z dwóch ognisk aa, odgrodzonych od trzonu murkami lub sztukami żelaznemi lanemi tt; bb są popielniki. Potaż surowy roskłada się na trzonie, a na ogniskach pali drzewo miękkie, dające dlugi płomień; wtedy potaż topi się najprzód w swojéj wodzie nadmiarowéj, która z czasem ulatuje; odtąd topienie staje się właściwie ogniowe, massa przyjmuje czerwoność brunatną, miesza się ją ustawicznie hakami żelaznemi; cząstki próchnowe wypalają się na wegiel, massa przyjmuje kolor szary; napływ ciągły świeżego powietrza wytrawia węgiel, a potaż bieleje. Wtedy zwalnia się ogień, miesza ciągle aby potworzyć bryłki, a gdy te podstygną tyle, iż nie zapalają już drzewa, wyciągają je przed piec na podłogę taflami żelaznemi wyłożoną; z téj zbierany potaż wsypuje się w beczki.

Отже, щоб видобути поташ із попелу, спочатку його потрібно піддати вилуговуванню. Воно відбувається у дерев’яних стоячих кадіях або бочках з одним дном; їхні дона вистелені соломою або ситником — на них кладуть дірчасті кришки з дощок або лозяні плетінки. Попіл необхідно заздалегідь просіяти від дрібного вугілля і зволожити водою. Ним наповнюють бочки майже доверху, утрамбовуючи легко та рівномірно: потім наливають стільки холодної води, щоб вона просочила масу і стояла на кілька цалів (дюймів) вище її поверхні — залишають у спокої приблизно на 10 годин, а потім випускний луг зливають, витягнувши чопи з отворів, що містяться безпосередньо над донами. Цей луг ще не є достатньо міцним, тому він іде на свіжий попіл другого ряду бочок і так далі, поки не набуде потрібної міцності. Зазвичай бочки встановлюють у три ряди, які називають батареями, і спрямовують вилуговування так, щоб кожен попіл вилуговувався тричі, тобто міцнішими промивними водами, слабшими, а напоследок — чистою водою: пам’ятаючи про те, щоб готовий луг, тобто придатний для варіння, показував на ареометрі Боме 15° або на відсотковому 20°. Останні ж промивні води повинні містити лише ¼ відсотка сольових частинок. Готовий луг зазначеної міцності окупає витрати на випаровування з нього води; він має зазвичай жовто-буруватий колір, що походить від гумусових частинок або гумінової кислоти, яка перебуває у сполуці з поташем. Ці частинки виникають через неповне згоряння деревини. Вилужену золу (попіл) називають жолами, вони служать для удобрення лук і орних земель, особливо глинистих, а також для закладання компостів, тобто штучних добрив. Досвід переконав, що жоли, складені в пласти і залишені в спокої на рік або більше, можна ще раз, хоч і з меншою вигодою, вилужувати на поташ; це походить звідти, що вони містять силікат калію, з якого вуглекислий газ, що міститься в повітрі, повільно витісняє кремнезем, сам стає на його місце і дає карбонат калію, який потім можна вилужити водою. Отриманий луг належної міцності (концентрації) по черзі виварюють у залізних, рівностінних, мілких котлах, до яких він допускається безперервним струменем, поки через значне випаровування води не стане густим, як сироп. Відтоді приплив свіжого лугу припиняють, а починають так зване смаження поташу, що має на меті відігнати майже всю решту води. Утримуючи під час цієї роботи безперервний вогонь під котлом, луг густішає, застигає і його постійно зшкрібають із дна залізним прутом із клиноподібним загостренням, щоб він не пригорав. Зрештою утворюються темно-бурі грудки сирого поташу (флюс). У них потрібно знищити гумусові (перегнійні) частинки шляхом випалювання. Для цього використовують полум’яну піч (рис. 18), яка складається з череня c, вистеленого залізними плитами, та двох вогнищ aa, відгороджених від череня мурованими стінками або литими залізними деталями tt; bb — це зольники. Сирий поташ розкладають на череню, а у вогнищах палять м’яку деревину, яка дає довге полум’я. Тоді поташ спочатку плавиться у своїй надлишковій воді, яка з часом випаровується. Відтоді плавлення стає власне вогневим, маса набуває буро-червоного відтінку, її постійно перемішують залізними гаками. Гумусові частинки вигоряють на вугілля, і маса стає сірою. Безперервний приплив свіжого повітря випалює вугілля, і поташ біліє. Тоді вогонь збавляють, суміш постійно мішають, щоб сформувати грудки, а коли вони охолонуть настільки, що вже не обпалюють дерево, їх вигрібають перед піччю на підлогу, викладену залізними плитами. Зібраний звідти поташ зсипають у бочки.

Budowle.

§. 32.

Do wyrabiania potaźu należą Budowle następuiące:

1° Dom mieszkalny dla maystra i iego ludzi;

2° Dom fabryczny;

3° Staynie dla bydła i koni;

4° Wozownie.

Wszystkie te budowle powinny być wystawione w czworobok na obwodzie znacznego dziedzieńca. Fig: 1, na załączonéy rycinie okazuie plan takiego zakładu.

§. 33.

Dom fabryczny w takim ile moźności znaydować się ma połoźeniu, aby woda bieźąca do niego sprowadzoną być mogła. Budowa ta ma cztery oddziały, to iest: skład popiolu, izbę do ługowania, izbę do parowania i kalcynowania i skład potaźu. Obacz rys i przecięcie téy Budowy na fig: 2. i 3:

§. 34.

Budowle gospodarcze opisania nie wymagaią; wielkość ich i urządzenie wewnętrzne do obszerności zakładu zastosowane być winny.

bb. Naczynia i narzędzia.

§. 35.

Z naczyń i narzędzi metallowych potrzebne sa dwa kotły miedziane lub żelazne, których wielkość zaleźy od obszerności fabryki. Jeden służy do grzania wody na ług i znayduie się w izbie do ługowania przeznaczonéy; drugi do wygotowania zrobionego ługu w izbie do parowania stać powinien. Oprócz tego przygotować trzeba źelazne warząchwy i kosiory; pierwszé do mięszania gotuiącego się ługu, drugie do uźytku przy kalcynowanin. Na fig: 4 pod lit: a. wyobraźony iest mały kocioł do wody na ognisku ustawiony, a na fig: 5 pod lit: a. większy kocioł do ługu; na rysie zaś fabryki fig: 2. pierwszy stoi pod lit: c. drugi pod lit: d.

§. 36.

Potrzebne są takźe drewniane naczynia I narzędzia następuiące:

1° Przetaki rozmaitéy gęstości do czyszezenia popiołu;

2° Jedna lub kilka skrzyń nieprzepuszczaiących wody do odwilźania popiołu;

3° Pewna ilość stągwi ługowych z których kaźda kilka korcy zawierać powinna,

4° Naczynia do ściekania ługu,

5° Ceber do noszenia wody i ługu,

6° Beczki do pakowania potaźu,

7° Wielka waga,

8° Prassa do tłoczenia w beczki potaźu.

b. Palenie popiołu.

§. 37.

Palenie popiotu w lesie na gruncie otwartym przez ludzi z tym przedmiotem nieobeznanych, iest bardzo niekorzystném; lepiéy więc nierównie gdy sam fabrykant potaźu wypala popiół przez usposobionych do tego robotników.

  §. 38.

Do tego celu na pochyłości wzgorza wykopuie się czteroboczny dół którego spód spadzisty i mocno ubity lub kamieniami wyłoźony być powinien. W tak przysposobiony dół ułoźyć trzeba drzewo i zapalić, a potém tak długo dokładać go na ogień dopóki dół popiołem napełnionym nie hędzie.

§. 39.

Gdy po wypaleniu popiół zupełnie wystygnie, dobywaiąc go z dofu przesiać trzeba przez druciany przetak, dla oczyszczenia z węgli i głowni niedopalonych.

Будівлі.

  § 32. 

Для виробництва поташу потрібні такі будівлі:

    1. Житловий будинок для майстра та його робітників;

    2. Фабричний (виробничий) будинок;

    3. Стайні для худоби та коней;

    4. Возовні (повітки для возів).

Усі ці будівлі мають бути зведені чотирикутником по периметру великого подвір’я. Рисунок 1 на доданому кресленні показує план такого підприємства.

§ 33. 

Фабричний будинок повинен за можливості розташовуватися так, щоб до нього можна було підвести проточну воду. Ця будівля має чотири відділення, а саме: склад попелу, приміщення для вилуговування, приміщення для випарювання та кальцинування, а також склад поташу. Дивіться рисунок і розріз цієї будівлі на фіг. 2 і 3.

§ 34. 

Господарські споруди опису не потребують; їхній розмір та внутрішнє облаштування повинні відповідати масштабам закладу.

bb. Посуд і знаряддя.

§ 35.

З металевого посуду та знарядь необхідні два мідні або залізні котли, розмір яких залежить від масштабів фабрики. Один служить для нагрівання води для лугу і знаходиться в кімнаті, призначеній для вилуговування; другий повинен стояти в кімнаті для випарювання для виварювання готового лугу. Окрім цього, потрібно підготувати залізні черпаки та кочерги; перші — для перемішування киплячого лугу, другі — для використання під час кальцинування (прожарювання). На рис. 4 під літерою a. зображено малий котел для води, встановлений на вогнищі, а на рис. 5 під літерою a. — більший котел для лугу; на кресленні ж фабрики (рис. 2) перший стоїть під літерою c., другий — під літерою d.

§ 36. 

Необхідні також такі дерев’яні посудини та знаряддя:

 1. Сита різної густоти для очищення попелу;

2. Один або кілька водонепроникних ящиків для зволоження попелу;

3° певна кількість лугових діжок (чанiв), кожна з яких має вміщувати кілька корців,

4° посуд для стікання лугу,

5° цебер для носіння води та лугу,

6° бочки для пакування поташу,

7° великі ваги,

8° прес для пресування поташу в бочки.

b. Спалювання попелу.

§ 37. 

Спалювання попелу в лісі на відкритому ґрунті людьми, які з цією справою не обізнані, є дуже невигідним; тому незрівнянно краще, коли сам виробник поташу випалює попіл за допомогою підготовлених для цього робітників.

§ 38. 

Для цієї мети на схилі пагорба викопують чотирикутну яму, дно якої має бути похилим і щільно утрамбованим або викладеним камінням. У підготовлену таким чином яму потрібно скласти дрова і запалити, а потім доти підкидати їх у вогонь, поки яма не наповниться попелом.

§ 39. 

Коли після випалювання попіл повністю охолоне, виймаючи його з ями, необхідно просіяти через дротове сито для очищення від вугілля та недопалених головешок.

§. 40.

Oczyszczony popiół przewieźć należy w skrzyniach do składu w mieyscu suchém urządzonego, i zsypać w sąsieki na ten cel przygotowane, na fig: 2. pod lit: a. a. a. a. a. a. а. wyobraźone.

§. 41.

Przy zsypywaniu popiołu do składu moźna go powtórnie przez gęścieyszy przetak przepuścić, przez co nierównie czyścieyszym a tem samem i potaź lepszym będzie.

  §. 42.

W składzie na popiół znayduie się skrzynia do odwilżania go (fig: 2 lit: b.) zrobiona z grubych bali i ściśle zafugowana, wysokości 2 stóp, szerokości 6, a długości 25 stóp trzymaiąca. Skrzynię takową napefnić trzeba popiołem oczyszczonym, skropić go wodą za pomocą polewaczki, poruszaiąc szuflami, i w tym stanie 5-6 godzin pozostawić; przez ten sposób wyługowanie znacznie ułatwionem będzie,

§. 43.

Po takowem przysposobieniu popiołu przystępuíe się do ługowania.

c. Robienie ługu.

§. 44.

Stągwie ługowe są kształtu konicznego 3 stopy wysokości, średnicy u góry 5 stóp u dołu ½ stopy; zrobione z drzewa rdzennego sosnowego lub świerkowego 1 cala grubości i opasane obręczami żelaznemi. Dno maią podwóyne, to iest: spodnie i wierzchnie; w pierwszym znayduią się kołki na których leźy drugie dno z przewierconemi dziurami; przу samém zaś dnie spodniém iest czop do odpuszczania ługu. Stagwie takie wystawia fig: 4 pod lit: b. na rysie zaś fig: 2 w półkole w dwóch rzędach ustawione znayduią się.

§. 45.

Pod stągwiami ługowemi na 6cio calowych pokładach w izbie do ługowania ustawionemi, znayduie się w prost czopów rynna z balów 4 cale szeroka, 3 cale głeboka, w ziemię wpuszczona, rozchodząca się przy trzech ścianach izby, iak na fig: 2 widzieć moźna, i w czterech punktach k. k. l. l. zasuwana.

§. 46.

Rynna ta prowadzi do ługowisk, czyli skrzyń obszernych ścisło spoionych i w ziemię zakopanych. W iednym z nich lit: e. w izbie do ługowania stoiącym, po zasunięciu rynny w punktach l. l. a odsunięciu w punktach k. k., zbiera się ług słaby, który powtórnie na popiół nalanym być musi; do dwóch drugich lit: g. h. w izbie do parowania będacych, za otwarciem rynny w punktach wlaściwych a zamknięciem w punktach k. k. ścieka ług mocny do odgotowania zdatny. Przy tych ostatnich moźna urządzić pompę dla łatwieyszego wylewania ługu.

§ 40. 

Очищений попіл слід перевезти в скринях до складу, облаштованого в сухому місці, і засипати в засіки, підготовлені для цієї мети, які зображені на рис. 2 під літ. a. a. a. a. a. a. а.

§ 41. 

Під час засипання попелу до складу його можна повторно пропустити через густіше сито (решето), завдяки чому він буде незрівнянно чистішим, а через це й поташ буде якіснішим.

§ 42. 

У складі для попелу розміщена скриня для його зволоження (рис. 2, літ. b), виготовлена з товстих брусів і щільно проконопачена (зафугована), що має 2 ступи заввишки, 6 завширшки та 25 ступ завдовжки. Таку скриню треба наповнити очищеним попелом, скропити його водою за допомогою лійки, помішуючи лопатами, і в такому стані залишити на 5–6 годин; завдяки цьому вилуговування буде значно полегшеним.

§ 43. 

Після такого приготування попелу переходять до вилуговування.

c. Виготовлення лугу.

§ 44. 

Лугові діжки (жбани) мають конічну форму, 3 ступи заввишки, 5 ступ у діаметрі вгорі у долу ½ стопи; зроблені з дерева корінного соснового або ялинового 1 цаля товщини і оперізані обручами залізними. Дно мають подвійне, то є: спіднє і верхнє; в першому знаходяться кілки на котрих лежить друге дно з просвердленими дірами; при самому ж дні спідньому є чоп до відпускання лугу. Стагви такі виставляє рис. 4 під літ: b. на кресленні ж рис. 2 в півколо в двох рядах установлені знаходяться.

§. 45. 

Під стагвами луговими на 6ти цалевих помостах в приміщенні до лугування установленими, прямо навпроти чопів знаходиться ринва з брусів 4 цалі широка, 3 цалі глибока, в землю впущена, розходячись при трьох стінах кімнати, як на рис. 2 видіти можна, і в чотирьох пунктах k. k. l. l. засувана.

§. 46. 

Ринва та провадить до луговиськ, тобто скринь обширних стисло споєних і в землю закопаних. в одному з них літ: e. в приміщенні до лугування стоячому, по засуненню ринви в пунктах l. l. а відсуненню в пунктах k. k., збирається луг слабкий, котрий повторно на попіл налитим бути мусить; до двох других літ: g. h. в приміщенні до випаровування будучих, за відкриттям ринви в пунктах відповідних, а з закриттям у точках k. k. стікає міцний луг, придатний для виварювання. Біля цих останніх можна влаштувати помпу для легшого виливання лугу.

§. 47.

Na stągwiach ługowych leżą drugie drewniane rynny 6 cali szerokie, które w końcach i. i. i. i. zamknięte są, i nad kaźdą stągwią maią przewierconą dziurę szpuntem zatykaiącą się. Do rynien tych nakierowane są rury miedziane z kotła w izbie do ługowania stoidcego, w którym woda grzeie się. (Fig: 4 lit: c.)

§ 48.

Kocioł do wody, którego wielkośé zależy od obszerności fabryki, powinien mieć dno na 2 cale, boki zaś na cala grube; dla łatwieyszego zaś rozgrzania kotła dno zewnątrz wypukłe być powinno.

Kocioł ten wmurować naleźy na ognisku tak, iźby stał wyżéy od stągwi ługowych, napełnia się go wodą za pomocą pompy (fig: 4 lit: d.) i rynny (Fig: 4 lit: e.) na nim opartéy, których położenie na fig: 2 pod lit; m oznaczone iest. Pod wierzchem kotła przyprawione są w §. poprzednim wspomnione rury (§. 47) przez które wrząca woda płynie do stągwi ługowych; przypływ wody zimnéy z pompy, ubytek w kotle ciągle zastępuie.

§. 49.

Skropiony popiół (§. 42) sypie się ponieiakim czasie do stągwiów ługowych, których dno zwierzchnie w przód cienką warstwą słomy lúb matą słomianą wyłożyć trzeba, dla przeszkodzenia, aby dziury w nim będące (§. 44) popiołem zatkane nie były. Popiół sypanym być ma i mocno ubiianym, aż do 6 cali od brzegu stągwi; pozostałe mieysce próźne napełnione będzie wodą wrzącą z wierzchnéy rynny puszczoną.

                                              §. 50.

Woda wrząca przesiąka powoli (często przez trzy dni i nocy) przez ubity popiół, rozpuszcza solne iego cząstki, zbiera się przefiltrowana pomiędzy dnami i za odięciem czopa w postaci czystego ługu wypływa.

                                             §. 51.

Francuzki sposób ługowania lepszym i krótszym iest. Podług tego sposobu w zwierzchniém dnie stągwi iedna tylko iest dziura w samym środku do któréy przyprawiona rura, z kilku części iedna na drugą zasuwanych złoźona, przez całą stągiew przechodzi. Wsypany popiót na około rury rozrobić trzeba wodą wrzącą i mocno mięszać, przez co solne części prędko się rozpuszczaią. Następnie gdy popiót na dnie osiądzie i ług wyklaruie się spuszcza się go na spodnie dno przez wolne zwierzchnéy części rury wyciągnięcie; tym sposobem daléy postępuie się aż do zupetnego wyługowania.

§. 52.

Pierwszy ług iest zwykle naymocnieyszy i do parowania zdatny; dla tego do oddzielnego na ten cel przeznaczonego ługowiska (§. 46.) spuszczanym być musi. Następuiący słabszy ług do drugiego ługowiska spływaiący, powtórnie na stągwie ługowe nalać trzeba. Ługowanie dopóty kontynuowanem być ma, dopóki spływaiąca woda zupełnie czystą nie będzie. Po ukończeniu tego działania popiól wyługowany wybiera się ze stągwiów i składa na kupy w dziedzieńcu do dalszego użytku.

Podczas tęgich mrozów robotę tę odłożyć moźna. – Popiół taki iest wybornym nawozem na grunta rolne; przy saletrarniach i fabrykach hutniezych również użytém być może.

§. 53.

Dla dokładnego ocenienia czyli ług w ługowiskach uzbierany zawiera w sobie potaż w takiéy obfitości że koszta parowania wynagrodzić moźe, zamiast pływaiącego lodu pospolicie do tego celu przez mydlarzy używanego, biegły fabrykant potaźu przekonywa się o tém zapomocą Areometru czyli Kalimetru fig: 6. Narzędzie to gruntuie się na zasadzie, źe woda czysta lźeysza iest od wody solą nasyconéy. Składa się z kuli wydrąźonéy lit: b. z ołowiu, mosiędzu, lub szkła zrobionéy, z szyią lit: a, pod tą kulą iest druga mnieysza lit: e. szyią lit: d. z pierwszą połączona; na szyi górnéy naznaczona iest kreska lit: f. a nad nią ważka w kształcie pół xiężyca lit: c. znayduie się.

W naczynie stosownéy wielkości napełniane czystą wodą zanurzyć trzeba przygotowane narzędzie, i sypać do niego przez szyie lit: a ziarna śrotu tak długo, dopóki go woda aź do kreski lit: f. nie okryie; potém zakitowawszy szyie lit: a, wraz z trzonkiem waźki Kalimetr będzie gotowym; potrzeba tylko spоrządzić ciężary do wagi, co następuiącym uskutecznia się sposobem. Robi się ług rozmaitéy mocy, to iest: mięszaniny czystéy wody i potaźu w częściach dokładnie odważonych, iako to: częśei wody 99. 98. 97. 96….. 80.

części potaźu 1. 2. 3. 4…. 20.

Do każdéy takiéy mięszaniny przygotować trzeba stosowny sześcian ołowiany, któryby położony na ważce lit: c. caty instrument do kréski lit: f. zanurzył. Wszystkie sześciany czyli łuty oznaczaią się numerami odpowiadaiącemi częściom potaźu w wodzie zawartego, czyli moc ługu okazuiącemi, to iest: numerami 1. 2. 3. it. d. Lug 16-20 próby, to iest: taki do którego dla zanurzenia Kalimetru do punktu lit: f. łut odpowiedniego numeru na waźkę położyć trzeba, iest obfitym w sól alkaliczną i do warżenia przydatnym.

§ 47. 

На лугових діжках (кадібах) лежать інші дерев’яні ринви 6 цалів завширшки, які на кінцях i. i. i. i. є закритими і над кожною діжкою мають просвердлений отвір, що затикається шпунтом (пробкою). До цих ринв спрямовані мідні труби з котла, що стоїть у луговні, в якому гріється вода (рис. 4, літ. c).

    § 48. 

Котел для води, розмір якого залежить від масштабів фабрики, повинен мати дно завтовшки 2 цалі, а боки — в 1 цаль; для легшого ж розігрівання котла дно ззовні має бути випуклим. Цей котел слід вмурувати над вогнищем так, щоб він стояв вище за лугові діжки; наповнюється він водою за допомогою помпи (рис. 4, літ. d) та ринви (рис. 4, літ. e), що на нього спирається, розташування яких на рис. 2 позначено літерою m. Під верхом котла прилаштовані згадані в попередньому параграфі труби (§ 47), через які окропова вода тече до лугових діжок; приплив холодної води з помпи постійно компенсує її зменшення в котлі.

§ 49. 

Скроплений попіл (§ 42) через деякий час висипають у лугові діжки (кадоби), верхнє дно яких спочатку треба вистелити тонким шаром соломи або солом’яною рогожею, щоб запобігти забиванню попелом отворів, які там є (§ 44). Попіл слід засипати і міцно утрамбовувати, залишаючи до 6 цаль від краю діжки; залишений порожній простір буде заповнений окропом, випущеним із верхнього жолоба.

§ 50. 

Крізь утрамбований попіл повільно (часто протягом трьох днів і ночей) просочується окріп, який розчиняє його сольові частинки, збирається вже відфільтрованим між денцями і після виймання чопа (затички) витікає у вигляді чистого лугу.

                                              § 51. 

Французький спосіб вилуговування є кращим і коротшим. Згідно з цим способом, у верхньому дні діжки є лише один отвір у самому центрі, до якого припасована труба, що складається з кількох частин, які насуваються одна на одну, і проходить через усю діжку. Засипаний навколо труби попіл треба розвести окропом і міцно перемішати, завдяки чому сольові частини швидко розчиняються. Згодом, коли попіл осяде на дно і луг виясниться (стане прозорим), його спускають на саме дно через повільне витягування верхньої частини труби; таким способом діють і далі аж до повного вилуговування.

                                             §. 52. 

Перший луг зазвичай є найміцнішим і придатним для випарювання; тому його необхідно спускати до окремого, призначеного для цієї мети лугосховища (§. 46.). Наступний, слабший луг, що стікає до другого лугосховища, треба повторно налити у лугувальні діжки. Вилуговування має тривати доти, доки вода, що стікає, не стане абсолютно чистою. Після завершення цього процесу вилугований попіл виймають із діжок і складають на купи на подвір’ї для подальшого використання. Під час сильних морозів цю роботу можна відкласти. Такий попіл є чудовим добривом для сільськогосподарських угідь; його також можна використовувати на селітряних заводах та металургійних фабриках.

                                                §. 53. 

Для точної оцінки того, чи містить зібраний у лугосховищах луг поташ у такій кількості, що може покрити витрати на випарювання, замість плаваючого льоду, який зазвичай використовують для цієї мети миловари, досвідчений виробник поташу переконується про це за допомогою Ареометра, або Каліметра (рис. 6). Цей інструмент базується на принципі, що чиста вода легша за воду, насичену сіллю. Він складається з порожнистої кулі (літ. b), виготовленої зі свинцю, латуні або скла, з шийкою (літ. a). Під цією кулею знаходиться друга, менша куля (літ. e), з’єднана з першою шийкою (літ. d). На верхній шийці нанесено риску (літ. f), а над нею знаходиться чашечка вагів у формі півмісяця (літ. c).

У посудину відповідного розміру, наповнену чистою водою, потрібно занурити підготовлений інструмент і насипати в нього через шийку (літ. a) дробинки шроту доти, доки вода не покриє його точно до риски (літ. f). Потім, запечатавши мастикою (замазкою) шийку (літ. a) разом зі стрижнем чашечки, каліметр буде готовий. Залишається лише виготовлювальні важки для вагів, що робиться таким способом. Готується луг різної міцності, а саме: суміші чистої води та поташу (карбонату калію) в точно відважених частинах. Наприклад: частин води 99, 98, 97, 96… 80; частин поташу відповідно 1, 2, 3, 4… 20. Для кожної такої суміші потрібно підготувати відповідний свинцевий кубик, який, будучи покладеним на чашечку (літ. c), занурив би весь інструмент точно до риски (літ. f). Усі кубики, тобто лоти (градуси), позначаються номерами, що відповідають частинам поташу, місткого у воді, тобто які показують міцність лугу, а саме: номерами 1, 2, 3 і т. д. Луг 16–20 проби — тобто такий, для занурення каліметра (ареометра) якого до точки, позначеної літерою f, на шальку терезів потрібно покласти гирку у відповідну кількість лотів — є багатим на лужну сіль і придатним для варіння.

d. Warzenie czyli parowanie ługu.

   §. 54.

W wielkiéy fabryce kocioł do warzenia fugu naylepszym będzie z blachy żelaznéy zanitowanéy i na fugach mocno zalutowanéy. Może być 10-12 stóp długi, 6 széroki a 2 stopy głęboki, kształtu czworobocznego; ustawionym być powinien na ognisku stosownie obmurowaném.

                                              §. 55.

Z ługowisk mocnym ługiem napełnionych (Fig: 2. lit: g. h. §. 46.) przelewa się go do kotła (fig: 2. lit: d. fig: 5. lit: a.) za pomocą pompy i rury i napełnia do 2/3 części. Potem do przysposobionego w ognisku pod kotłem drzewa, podkłada się ogień, skutkiem którego ług parować zaczyna.

                                            §. 56.

Lubo przy parowaniu ługu сzęści solтe nie ulotniaią się, wszelako ogień zbyt natęźony zrządza nieiaką utratę soli alkalicznéy sposobem mechanicznym, bądź przez pryskanie, bądź przez porywanie cząstek onéy przy gwałtownym pary wodnéy wydobywanie się. Dla tego taki tylko stopień gorąca w kotle utrzymywanym być musi, aby punktu wody wrzącéy nieprzechodził; utrzymywać go zaś trzeba dopóty, dopóki ług w postaci piany brunatnéy nie okaźe się; potem zwolnić ogień do chwili gdy ług zgęszczać się zaczyna. W tym stanie trzeba znowu wzmocnić ciepło do punktu wody wrzącéy i utrzymywać go ciągle aż do zupełnego stężenia ługu.

§. 57.

Celem miarkowania początkowego mocnego parowania ługu, stawiaią zwykle przy kotle beczkę dobrym ługiem napełnioną, beczka ta (Fig: 5. lit: b.) opatrzona iest długim kurkiem z małym otworem, przez który kroplami wypuszcza się z niéy ług do kotła tak długo, dopóki wyżéy opisana piana na gotuiącym się ługu nie występuie; poczem kurek zakręcić należy.

                                            §. 58.

Po zupełném wyparowaniu zgęszezonych сzęści ługowych, pozostanie w kotle tłusta bardzo twarda massa, koloru brunatnego, która nadzwyczaynie mocno do ścian i boków iego  przystaie. Kształtu takiego przyczyną iest nieczystość soli alkalicznéy, a szczególniéy pomięszanie iéy z сzęściami węglowemi i przypalonym oleiem.

Massa ta nazwana potaźem surowym czyli kotłowym, za pomocą dłuta i młota z kotła się odbiia i wydobywa; przy czem troskliwie na to baczyć należy, aby kocioł uszkodzonym nie był.

Potaź kotłowy może być oczyszczony z części obeych przez skalcynowanie w piecu do tego celu stosownie urządzonym.

d. Варіння або випаровування лугу.

§ 54. 

На великій фабриці котел для варіння лугу найкраще робити з клепаного залізного листа, міцно запаяного на стиках. Він може бути 10–12 стоп завдовжки, 6 завширшки і 2 стопи завглибшки, чотирикутної форми; його слід встановити над належним чином обмурованою топкою.

                                            § 55. 

З луговідстійників, наповнених міцним лугом (рис. 2, літ. g, h, § 46), його переливають у котел (рис. 2, літ. d, рис. 5, літ. a) за допомогою помпи та труби, наповнюючи його на 2/3 об’єму. Після цього підпалюють дрова, заздалегідь заготовлені в топці під котлом, внаслідок чого луг починає випаровуватися.

 § 56. 

Хоча під час випаровування лугу сольові частинки не вилітають (не вивітрюються), все ж надто сильний вогонь спричиняє певну втрату лужної солі механічним способом, або через розбризкування, або через захоплення її частинок при бурхливому виділенні водяної пари. Тому в котлі необхідно підтримувати лише такий ступінь нагріву, щоб він не перевищував температуру кипіння води; підтримувати ж його потрібно доти, доки луг не з’явиться у вигляді бурої піни; після цього зменшити вогонь до моменту, коли луг почне густішати. У цьому стані треба знову посилити тепло до температури кипіння води і підтримувати його постійно аж до повного застигання лугу.

                                                  § 57. 

Для регулювання початкового сильного випаровування лугу, зазвичай біля котла ставлять бочку, наповнену хорошим лугом; ця бочка (мал. 5, літ. b) оснащена довгим краном із малим отвором, через який луг краплями випускається з неї в котел доти, доки вищеописана піна не з’явиться на лугу, що кипить; після чого кран слід закрутити.

                                                  § 58. 

Після повного випаровування згущених лужних частин, у котлі залишиться жирна, дуже тверда маса бурого кольору, яка надзвичайно сильно до його стін і боків пристає. Причиною такої форми є нечистота лужної солі, а особливо її змішування з вуглецевими частинками та пригорілою олією. Ця маса, названа сирим або котловим поташем, за допомогою долота й молота відбивається і виймається з котла; при цьому слід ретельно стежити за тим, щоб не пошкодити котел. Котловий поташ можна очистити від сторонніх домішок шляхом кальцинування (прожарювання) у печі, спеціально влаштованій для цієї мети.

e. Kalcynowanie potażu surowego.

                                            §. 59.

Piec do kalсynowania moźe stać pod tym samym kominem pod którym kocioł do warzenia ługu znayduie się. Składa się z otworu zapalnego z stosownemi cugami, odchodu na popiół i trzonu z cegły zrobionego, sklepieniem pokrytego, które z przodu na żelazne drzwi zamykane iest. Powinien być tak urządzonym, źeby do potaźu na trzonie rozłożonego iednakowa wszędzie dochodziła gorącość. Do tego celu słuźą cugi z otworu zapalnego po za sklepienie wyprowadzone, gdzie zrobione są w różnych punktach otwory do pieca klapami lub zasuwkami zamykane, dla wpuszczania płomienia stosownie do potrzeby potaź zwierzchu ogrzywaiącego. Do odchodu pary z pieca zostawione są w górnéy części sklepienia stosowne male otwory. Fig: 7. wystawia pod lit: a. rys takiego pieca, a pod lit: b. i c. dwa iego przecięcia. Na rysie fabryki iest iego mieysce pod lit; f.

§. 60.

Do kalcynowania potrzeba znacznéy ilości drzewa; dla tego dobrze iest nie prędzéy przystępować do téy roboty, aź póki dostateczna ilość potaźu surowego wyrobioną nie będzie, aby takowy przez pewny przeciąg czasu za iedném ciągłem ogrzewaniem pieca skalcynowanym być mógł. W wielkich fabrykach czynność ta raz tylko na kwartał odbywa się.

                                               §. 61.

Chcąc przystąpić do kaleynowanía trzeba nayprzód wygrzać piec wolnym ogniem, aź do chwili gdy żadna ciemna plama wewnątrz onego dostrzeźoną nie będzie. Tym czasem tłucze się potaź kotłowy na kawałki których objętość wielkości kurzego iaia przechodzić nie ma. Po dostateczném wygrzaniu pieса zaczyna się kłaść do niego potaź w kawałkach różnéy wielkości pomięszany.

                                              §. 62.

Wnoszenie potaźu do pieca dziać się powinno zwolna gdyż inaczéy nagle ostudzony piec pękać by mógł. Nayprzód przykryć trzeba warstwą potaźu brzeg pieca, ponieważ w tém mieyscu naymniéy iest rozgrzanym, potem go daléy w głębi układać dopóki cały trzon załoźonym nie będzie. Przez mały otwór w drzwiach żelaznyeh znaydować się winny, kalcynuiący się potaź obserwować moźna.

                        §. 63.

Oboiętnym był dawniéy gatunek drzewa do wygrzewania pieca używany; doświadczenie iednak nauczyło, źe do samego kalcynowania naylepsze iest drzewo suche liściowe szczególniéy dla tego, aby potaź od osadu sadzy nie cierpiał. Ogień z początku umiarkowany następnie zwolna wzmocnionym być powinien.

                                             §. 64.

Rozgrzany potaź zaczyna się pienić, wtenczas wydobywaią się z niego części lotne w postaci pary niebieskawéy, która otworami w sklepieniu będącemi odchodzi. To pienienie się trwa zwykle kilka godzin; im mocnieysze iest, tém zmudnieyszém staie się kalcynowanie, to iest: ogień wolnieyszy utrzymywanym być powinien; przeciwnie zaś natężać go trzeba gdy mała piana na potaźu okazuie się.

                                            §. 65.

W czasie pienienia się trzeba starannie potaź obserwować przez otwór w drzwiach będący; ieźeli niektóre większe bryły połysk przybieraią i poruszone żelazem miękkie okazuią się, znak to iest że potaź do topienia zbliża się. Wtenczas trzeba go prędko przewracać i poruszać żelaznemi narzędziami do tego celu służącemi, to iest: drapaczką i łopatką na fig: 8. pod lit: a. b. wyobrażonemi.

                                           §. 66.

Po ustaniu pienienia się, moźna znowu ogień wzmocnić, lecz trzeba ciągle, za pomocą narzędzi dopiero rzeczonych, potaź poruszać i przewracać, oraz bryły onego ostrym kantem łopatki rozbiiać, aby w płyn nie obracał się.

                                          §. 67.

Jeźeliby iednak potaź rozpuszczać się zaczął, trzeba natychmiast, dla przytłumienia ognia, zamknąć klapy cugowe (§. 59.) i mięszanie potaźu iak naytroskliwiéy kontynuować.

                                          §. 68.

Potaź czerwono – zarzący się przechodząc w biało-zarzący i coraz czyścieyszy i iaśnieyszy, może znowu mocnieyszy wytrzymać ogień; w tym więc stanie można natężyć ogień aź do tego stopnia, żeby piec wewnątrz do białości był rozpalonym, potaź iednak przytém nie topniał. Skoro potaź okazuie się w pоstaci massy suchéy biało-zarzącéy się, znak to iest, że kalcynowanie dobrze postępuie.

                                           §. 69.

Chcąc mieć dostateczne przekonanie czyli biało-zarzący się potaź iest iuź dobrym i kalcynowanie ukończoném być może, trzeba wziąść z pieca kilka większych kawałków, wystudzić ie i rozbić. Jeżeli na odłamie czarne plamy ieszcze okazuią się, kalcynowanie bliskiem iest końca; ieżeli przeciwnie kolor odłamu iest taki sam iak powierzchowny, moźna ogień wygasié, bo cecha ta okazuie, źe potaź iest iuź zupełnie dobrym.

                                           §. 70.

Skalcynowany potaź wydobywa się z pieca żelaznym kosiorem na trzon chłodny przed piecem cegłą wyłożony, i pozostawia się na nim cienko rozsypany, dopóki zupełnie nie wystygnie. Przy robocie téy znaleźé się mogące kawałki niedostatecznie skalcynowane wybrać i do następnego kalcynowania zachować naleźy.

                                           §.71

Zaraz po wystygnięciu potaźu trzeba go w beczki pakować ponieważ przyciąga wilgoć szkodliwy wpływ na niego maiącą. Beczki do tego wielkości upodobanéy powinny być mocne i wody ani nawet powietrza nie przypuszczaiące. Między dnem beczki i potaźem naymnieysze mieysce próźne znaydować się nie moźe, dla tego za pomocą prassy pakować go należy. Na upakowanéy beczce pisze się nazwisko Fabryki i liczba wagi onéy, i tak przygotowaną zostawia się w składzie do dalszego użytku.

                                           §. 72. 

Ubytek massy potaźu surowego przez skalcynowanie iest rozmaitym; wynosi bowiem 7-14 procentu, a to w stosunku do dobroci popiołu z którego wyrobionym został.

Zasady do obrachonania wydatku na produkcyą potaźa i czystego z mego dochocdu.

Wydatki są następuiące:

1º Procent 5/100 od wartości kapitalnéy gruntu na którym budowle do Fabryki należącе znayduią się.

2° Takiž procent od wartości kapitalnéy wszystkich zabudowań z dodatkiem stosownego procentu na koszta utrzymania onych.

3º Takiź procent od wartości wszystkich naczyń i narzędzi z dodatkowym procentem

na ubytek onyeh czyli na koszta utrzymania.

4° Koszta palenia popiolu podług wartości drzewa, w ilości rocznie w Fabryce wywarzyć się maiącéy.

5° Wartość drzewa opałowego do wszystkich operacyi fabrycznych potrzebuego, rachuiąc 12-15 sążni do 10 cetnarów potaźu kaleynowanego.

6° Wartość drzewa użytkowego na beczki do pakowania potaźu.

7° Koszta zarobku popielarzów, warzelników, kalcynowników, bednarzy, pomocników, woźniców i t. p.

8° Procent od wartości fabrycznego inwentarza żywego z kosztami utrzymania onego.

Dochod. Stosownie do ilości popiołu wywarzyć się mogacego, obrachować moźna iaka massa potaźu wyrobioną będzie. Od wartości potaźu podług zapewnionéy ceny, odtrąciwszy ogół wydatków, okaże się czysty dochód, do którego przybywa uźytek uboczny z popiołu wyługowanego na nawóz gruntu rolnego słuźącego.

е. Кальцинування сирого поташу.

§ 59. 

Піч для кальцинування може стояти під тим самим димарем, під яким міститься котел для варіння лугу. Вона складається з паливника (топки) з відповідними тягами (димоходами), попільника та цегляного череня (поду печі), покритого склепінням, яке спереду зачиняється на залізні дверцята. Піч має бути влаштована так, щоб до поташу, розкладеного на черені, всюди доходило однаковісіньке тепло. Для цієї мети служать тяги, виведені з паливника за склепіння, де в різних точках зроблені отвори до печі, що зачиняються клапанами або засувками, для впускання полум’я, яке відповідно до потреби поташ зверху обігріває. Для виходу пари з печі у верхній частині склепіння залишені відповідні малі отвори. Рис. 7 під літерою a зображує малюнок такої печі, а під літерами b та c — два її перерізи. На плані фабрики її місце позначене літерою f.

                                               § 60. 

Для кальцинування (випалювання) потрібна значна кількість дров; тому добре є не раніше приступати до цієї роботи, аж поки не буде вироблена достатня кількість сирого поташу, щоб його можна було кальцинувати протягом певного проміжку часу за один безперервний розігрів печі. На великих фабриках цей процес відбувається лише раз на квартал.

                                                § 61. 

Бажаючи приступити до кальцинування, треба спочатку прогріти піч слабким вогнем аж до моменту, коли всередині неї не буде помітно жодної темної плями. Тим часом котловий поташ подрібнюють на шматки, розмір яких не повинен перевищувати величину курячого яйця. Після достатнього прогріву печі в неї починають закладати поташ, змішаний у шматках різного розміру.

                                               § 62. 

Завантаження поташу до печі має відбуватися повільно, оскільки інакше раптово охолоджена піч могла би тріснути. Спочатку треба покрити шаром поташу край печі, оскільки в цьому місці вона найменше розігріта, а потім укладати його далі вглиб, поки весь під (черінь печі) не буде заповнений. Через малий отвір, який має бути в залізних дверцятах, можна спостерігати за поташем, що кальцинується.

                                               §.63.

Раніше сорт дерева, що використовувався для розігріву печі, був байдужим (не мав значення); однак досвід навчив, що для самого кальцинування найкращими є сухі листяні дрова, зокрема для того, щоб поташ не псувався від осідання сажі. Вогонь, спочатку помірний, згодом має бути повільно посилений.

                                              §.64.

Розігрітий поташ починає пінитися, тоді з нього виділяються леткі речовини у вигляді синюватої пари, яка виходить через отвори в склепінні. Це пінення триває зазвичай кілька годин; чим воно сильніше, тим більш затяжним стає кальцинування, тобто: вогонь має підтримуватися більш слабким; і навпаки — його треба посилювати, коли на поташі з’являється мало піни.

                                               §.65.

Під час пінення треба старанно спостерігати за поташем через отвір у дверцятах; якщо деякі більші брили набувають блиску і при ворушінні залізом виявляються м’якими — це ознака того, що поташ наближається до плавлення. Тоді його треба швидко перевертати і ворушити залізни́ми інструментами, що служать для цієї мети, а саме: шкребком (драпачем) і лопаткою, які зображені на рис. 8 під літерами a та b.

                                               §.66.

Після припинення пінення можна знову посилити вогонь, але треба постійно, за допомогою щойно згаданих інструментів, ворушити і перевертати поташ, а також розбивати його брили гострим краєм лопатки, щоб він не перетворювався на рідину (не плавився).

                                               §.67.

Якщо б, однак, поташ почав розчинятися (плавитися), треба негайно для приглушення вогню закрити тягові заслінки (шибери / клапани цугу, § 59) і якнайретельніше продовжувати перемішування поташу.

                                               §.68.

Червонорозжарений поташ, переходячи в білорозжарений і стаючи дедалі чистішим та світлішим, може знову витримувати сильніший вогонь; тому в такому стані можна посилити вогонь аж до такого ступеня, щоб піч усередині до білого розжарення була розпечена, але поташ при цьому не плавився. Щоправда, коли поташ постає у вигляді сухої маси, яка світиться білим розжаренням, це знак того, що кальцинування просувається добре.

§. 69

Щоб мати достатню впевненість у тому, чи білорозжарений поташ уже якісний і чи можна завершувати кальцинування, треба взяти з печі кілька більших шматків, охолодити їх і розбити. Якщо на зламі все ще видно чорні плями, то кальцинування близьке до кінця; якщо ж, навпаки, колір зламу такий самий, як і на поверхні, можна гасити вогонь, бо ця ознака показує, що поташ уже абсолютно готовий (якісний).

                                              §. 70

Кальцинований поташ вигрібають із печі залізною кочергою (коцюбою) на холодний під (майданчик) перед піччю, викладений цеглою, і залишають на ньому тонким шаром, поки він повністю не охолоне. Під час цієї роботи шматки, які можуть виявитися недостатньо кальцинованими, слід відібрати і зберегти для наступного кальцинування.

                                                §. 71

Одразу після охолодження поташу його треба пакувати в бочки, оскільки він притягує вологу, яка має на нього шкідливий вплив. Бочки для цього, обраного на свій розсуд розміру, повинні бути міцними і не пропускати ні води, ні навіть повітря. Між дном бочки та поташем не може залишатися щонайменшого порожнього місця, тому його слід пакувати за допомогою преса. На упакованій бочці пишуть назву фабрики та її вагу, і в такому підготовленому вигляді залишають на складі для подальшого використання.

                                                  §. 72

Втрата маси сирого поташу внаслідок кальцинування є різною; вона становить від 7 до 14 відсотків, і це залежить від якості попелу, з якого він був виготовлений.

Правила розрахунку витрат на виробництво поташу та чистого доходу від цього.

Витрати є наступними:

    1.  Відсотків 5/100 від капітальної вартості землі (ґрунту), на якій розташовані будівлі, що належать до фабрики.

    2. Такий самий відсоток від капітальної вартості всіх забудов із додаванням відповідного відсотка на витрати для їх утримання (ремонт).

    3. Такий самий відсоток від вартості всього посуду (чанів) та інструментів із додатковим відсотком на їх знос (убиток) або на витрати для утримання.

    4. Витрати на спалювання (заготівлю) попелу відповідно до вартості дров, у кількості, яку планується щорічно виварювати на фабриці.

    5. Вартість паливних дров, необхідних для всіх фабричних операцій, рахуючи 12–15 сажнів на 10 центнерів (центарів) кальцинованого поташу.

    6. Вартість ділової деревини (лісу), що йде на бочки для пакування поташу.

    7. Витрати на заробітну плату попелярів (може попельників), варильників, кальциновників (випалювачів), бондарів, помічників, візників тощо.

    8. Відсоток від вартості фабричного живого інвентарю (робочої худоби) разом із витратами на його утримання (годівлю).

Дохід. Відповідно до кількості попелу, який можна виварити, можна обчислити, яка маса поташу буде виготовлена. Від вартості поташу за гарантованою ціною, віднявши загальну суму витрат, отримаємо чистий дохід, до якого додається побічна вигода від вилуженого попелу, що служить добривом для орних земель.