Міжнародна науково-практична краєзнавча конференція «Українські та європейські громади: історичний досвід та сучасні виклики»
Запрошуємо до участі у Міжнародній науково-практичній конференції!
🎯22 травня 2026 року у місті Звягель відбудеться Міжнародна науково-практична краєзнавча конференція „Українські та європейські громади у ХХІ столітті: соціокультурний розвиток, виклики та перспективи“.
📍 Місце проведення:
пл. Лесі Українки, 9, м. Звягель, Житомирська область (Звягельський палац культури імені Лесі Українки, IDEA HUB)
🔹 Конференція стане масштабною платформою для фахового діалогу, обміну досвідом та напрацювання сучасних підходів до розвитку територіальних громад України у взаємодії з європейськими партнерами – в умовах глобалізації, цифровізації та війни.
👥 До участі запрошуються: науковці, викладачі, краєзнавці, працівники закладів культури й освіти, представники органів влади та місцевого самоврядування, громадських організацій, молодіжних середовищ, а також партнери з європейських громад.
🧭 Тематичні напрями конференції охоплюють:
✔️соціокультурний розвиток громад;
✔️сучасні виклики та перспективи розвитку територіальних громад України;
✔️європейський досвід розвитку місцевих громад;
✔️культурну спадщину, краєзнавство, туризм і музейну справу;
✔️освітньо-виховну, молодіжну та інноваційну діяльність;
✔️розвиток громад в умовах війни та післявоєнного відновлення.
📝 Умови участі:
▪️участь безкоштовна;
▪️за результатами конференції буде видано збірник наукових праць;
▪️усі учасники отримають електронні сертифікати;
▪️організатори забезпечують поселення та харчування (транспортні витрати – за рахунок учасників).
📅 Дедлайн подачі матеріалів: до 1 травня 2026 року
📧 Надсилати матеріали: zviahel.culture@gmail.com
📄 Реєстрація за Google-формою: https://forms.gle/Jw6wDUryaKLYYPxSA
📞 Контактна особа:
Ольга Швецова, тел. +38 (063) 664 96 75
🤝 Запрошуємо долучитися до фахової дискусії та спільного формування сучасного бачення розвитку українських і європейських громад!
ДОСВІД ВЗАЄМОДІЇ ВЛАДИ ТА ГРОМАДСЬКОСТІ (Епізод з розвитку капіталізму в м. Калуші).
Дутчак А.В.
(м.Калуш)
ДОСВІД ВЗАЄМОДІЇ ВЛАДИ ТА ГРОМАДСЬКОСТІ
Анотація. В історії створення і існування Національного архівного фонду є різні сторінки, які, як і історія країни, мали драматичні моменти і були залежними від суспільних процесів. В цьому матеріалі автор показує досвід громадської організації, яка сама безпосередньо намагалась вирішити долю покинутого архіву підприємства на території міста. Досвід буває різний і корисними є завжди як позитивні так і негативні його моменти.
Ключові слова: покинутий архів, арбітражний керуючий, «верховенство права», господарський суд.
Ритуальна ліквідація соціалізму, на думку її учасників, потребувала ліквідації монополії державної і колгоспної власності і подальшого створення приватного власника і ринкової економіки. Але очевидно такого власника неможливо створити простим розподілом часток державної власності між всіма жителями країни. Той розподіл, який організовувався роздачою всім приватизаційних сертифікатів, на думку самих організаторів мав декларувати ідеали справедливості і така формула – роздати всім однаково – в подальшому мала легітимізувати всіх майбутніх власників як дійсних і справедливих. Втім в країні з початковими формами права, з невиразним уявленням про ті ідеали справедливості, та ліквідація державної власності на ділі утворила живильний бульйон, в якому зароджувались і існували дивні і небачені форми учасників і методів господарської діяльності. Як дорогий і складний об’єкт, наше підприємство не роздали на сертифікати а виставили на приватизацію єдиним комплексом. Велика вартість і складність цього комплексу затягнули приватизацію, заставили уряд шукати якісь інші варіанти продажу. Комплекс почали дробити, відділяти всю соціальну сферу. Врешті виходячи з того, що виробництва повинні працювати і годувати місто, уряд йшов на якісь тимчасові чи проміжні варіанти використання виробничих потужностей. В місті з’являлись дивні фірми, в яких за душею не було ні гроша і які просто пропонували свої владні чи ще якісь зв’язки і з використанням цих зв’язків обіцяли зав’язати потоки сировини і збуту продукції. Такою фірмою, яка навжди увійшла в історію міста було товариство з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційна фірма «Метл». Не з доброго життя цій фірмі було виділено з підприємства і віддано в оренду цілісний майновий комплекс старого радянського виробництва хлору.
Ми знали їх керівника і бухгалтера, знали поштову скриньку, куди направляли листування. В мережі ще сьогодні фірму можна знайти, прочитати визначення їх видів економічної діяльності по КВЕДу: «Оптова торгівля несільськогосподарськими проміжними продуктами», «Оптова торгівля хімічними продуктами». Втім їм вдалось, використовуючи ті свої зв’язки, завезти сировину і ми запустились. Також, тими ж зв’язками, вони вивозили і збували вироблений нами хлор. При роботі всього підприємства той хлор використовувався в роботі інших цехів і виробництв. Проте на більше їх зв’язків не вистачало і про роботу всього підприємства мова не йшла. Так продовжувалось більше року але очевидно ті їх можливості були нетривалими, тимчасовими і швидко вичерпались. Тому оренду було припинено і виробництво повернулось в склад підприємства. Ми забули про них, але через деякий час, неочікувано, нас досягло відлуння тої оренди. Спочатку одинокі випадки, які потім почастішали, пішли скарги від працівників які, при оформленні пенсій, не могли віднайти свої зарплати і стажі роботи на ТОВ ВКФ «Метл». І дійсно, підприємство щезло, на запити не відповідало і в жодному архіві не зберігались документи його діяльності. Тут пригадались забуті свідчення працівників, які спостерігали ту, фінальну, діяльність підприємства. Припинення оренди, за їх описами, виглядала як панічна втеча напередодні раптового вторгнення ворога. Стоси документів, які валялись по території і потім палились чи кудись вивозились. Іноді просто покидались. В продовження пошуків інформації про підприємство, в мережі легко знайшлося повідомлення про початок, через кілька років після нашої оренди, процедури банкрутства підприємства. Далі, по логічному ланцюгу, просліджувались фамілії арбітражних керуючих, ліквідаторів і врешті продовжуючи пошуки, ми отримали копію рішення господарського суду м. Києва про ліквідацію підприємства без правонаступників. Загальна картина виглядала так – в реєстрі ЄДРПОУ і в податковому обліку підприємство зберігається по сьогоднішній день, в ЄДР юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців підприємство і інформація про нього відсутня, при цьому судом воно ліквідовано і архіви за час господарської діяльності на виробництві хлору пропали. Ну і неважко догадатися як так склалось, неважко скласти всі пазли цієї картини. В 2004 році, коли утворювався ЄДР, на самих початках було запропоновано всім суб’єктам господарської діяльності самостійно перенести свої дані з реєстру статистики ЄДРПОУ в ЄДР. Ну а оскільки якраз в цьому році розпочалось банкрутство ТОВ ВКФ «Метл», ні посадові особи підприємства ні арбітражний керуючий себе цим не заморочували. В реєстр ЄДРПОУ був внесений тільки запис про початок процедури банкрутства і надалі, оскільки в реєстр ЄДРПОУ вже було заборонено вносити подібні записи самостійно а тільки з подачі державного реєстратора, в реєстрі статистики поява записів про закінчення процедури банкрутства, початок і закінчення процедури ліквідації була вже неможлива. Процедура банкрутства і ліквідації проводилась за місцем реєстрації підприємства, в господарському суді м.Києва і очевидно ліквідатор легко і без проблем, використовуючи визначення видів економічної діяльності підприємства по КВЕДу, приховав від суду факт господарської діяльності на хлорному підприємстві. На фінальній стадії ліквідації ліквідатору необхідно пред’явити суду довідку про здачу в архів м.Києва господарської документації підприємства і, знову ж таки очевидно, ліквідатор здав в архів папочку із зарплатними документами директора і головного бухгалтера і отримав ту необхідну довідку. Можна догадатися, що в цьому специфічному середовищі, такий трюк з архівами використовувався часто. Сама процедура здачі архіву як і об’єм тих документів, що приносились до архіву, не контролювалась судом і, оскільки ця процедура по прийому на зберігання документів підприємства була платна, а платити ліквідатор повинен був з своїх прибутків з розрахунку від кількості переданих одиниць зберігання, це підштовхувало його до спроб зекономити, видати за зданий архів якусь його частину. Втім це була тільки одна з рис цього специфічного контингенту арбітражних керуючих і ліквідаторів, який існував в цьому, як я назвав живильному бульйоні з дивними і небаченими формами учасників і методів господарської діяльності. Побудова українського капіталізму насичувала це середовище уламками і мертвими залишками як соціалістичної економіки так і залишками недовготривалих чи просто фальшивих форм того, що утворювалось при новій економічній діяльності. Правильно зрозумівши, що якщо не для успішної діяльності то хоч для простого бачення і розуміння стану поля економіки, необхідно оперативно прибирати це поле, законодавець створив законодавство про банкрутство і рекрутував для його функціонування специфічну категорію учасників – арбітражних керуючих. Виходячи з того, що успіх міроприємства прибирання в значній степені залежить від швидкості прибирання, ці учасники стали розглядатись як «санітари» економіки і в користь швидкості їм давалась індульгенція на, скажемо так, довільне використання законодавства, на ігнорування якихось його моментів задля успіху всієї справи. Вся та процедура банкрутства крім того передбачала і їх особисту вигоду в залежності від кількості підприємств, якими вони займались і від об’ємів майна, що при цьому розпродувалось чи запускалось в новий господарський оборот. Така ситуація потребувала людей з пониженим порогом моралі і, через деякий час, цей контингент став поповнюватись людьми, яких називають «людьми з органів», людьми яких колись за різні провини виключали з тих органів. Саме там, при роботі зі злочинним світом, такі працівники частково переймали методи і порядки цього світу і саме тут і в цій ситуації знадобились ті їхні якщо не навики, то саме відношення до законодавства, готовність ним знехтувати. В якийсь момент наших пошуків слідів підприємства, ми знайли телефон ліквідатора, спілкувались з ним, наголошували на необхідності видачі працівникам за його підписом і з печаткою підприємства довідок про пільговий пенсійний стаж. У відповідь він запропонував нам купити у нього печатку підприємства за невелику, по його міркам ціну – за цистерну діхлоретану чи хлору. Ми були на початках шоковані такою його діяльністю. Втім надалі він не відповідав на дзвінки і вже потім, через деякий час, отримавши копію рішення суду про ліквідацію підприємства, ми побачили що печатка, яку він нам пропонував і яку він навіть використовував на деяких довідках, зберігалась в нього і використовувалась ним уже після ліквідації підприємства.
Очевидно такі випадки траплялись по країні часто і громадяни, які постраждали в цих ситуаціях, не виділяли їх серед інших, в які їх вкидала руйнівна течія нової історії країни, звично і підсвідомо прирівнюючи їх до течії природніх подій, зміст і логіка яких одному Богу відома. Скільки таких по країні – ніхто не знає. Втім наша історія мала неочікуване продовження. Те старе хлорне виробництво було демонтоване, збудоване нове, куди попереходили працівники і від них ми довідались, що в старих побутових приміщеннях є якісь папери того ТОВ ВКФ «Метл». І дійсно, ми стали знаходити і збирати окремі частини покинутого архіву, який вівся під час оренди. Ці документи були нами зібрані, перенесені в профком і з часом в профспілковому комітеті зібрались всі особові рахунки і розрахункові листки працівників в кількості 33-х томів а також частина кадрової документації, що велась в період оренди. На диво ця документація якісно збереглась, була вже систематизована і складалось враження, що її професійно готовили до здачі в архів. Потім і прийшло розуміння як приблизно розвивались події з цим архівом. Їх приготовили до здачі, але тоді, в 2001 році, після припинення договору оренди, ТОВ ВКФ «Метл» продовжувало діяльність і ці документи вони повинні були забрати до Києва і вже в 2004 році, з початком процедури банкрутства документи мали здаватися або в архів м.Києва або повернутись на місце оренди і здатись в місцевий архів. Натомість їх просто частково покинули, частково знищили. Досить швидко, затіявши листування на різних рівнях, ми, після спілкування з держорганами, дійшли до розуміння що не існує ніяких правових механізмів «легалізації» цих документів і що це є фактично макулатура, яка має ознаки бухобліку. Оскільки це були внутрішні, первинні документи бухобліку підприємства, на них не було ні печаток ні підписів посадових осіб підприємства. Підписи були тільки на кадровій документації.
Наш хоровод по цій проблемі з державними органами умовно можна поділити на дві частини – коло спілкування з центральними органами і коло з місцевими. Причому крім конкретно нашої проблеми, ми випитували про існування таких же випадків ще десь в країні, особливо шукались випадки, які мали вирішення. Однією з порад була порада влаштувати експертизу цих паперів в спеціалізовавних, експертних закладах. Втім все наше спілкування з цими закладами проходило по одній схемі – співрозмовники випитували про проблему, потім різко виникав з їх сторони професійний інтерес але, довідавшись про наш статус, вони глузували з нас і припиняли спілкування. Можна було здогадатись, що ті експертні процедури дорого коштували, дуже дорого і з профорганізацією вартість такої послуги навіть не обговорювалась.
Назагал ми знайшли мало інформації про подібні випадки. І постраждалі і особи, які випадково ставали причетними до таких подій, як я вже казав, звично не виділяли їх з череди негативних подій що відбулась з ними, стирали їх з спогадів чи заганяли у віддалені кутки пам’яті. Втім були кілька випадків і з унікальним, позитивним вирішенням. Ці вирішення були на місцевому рівні, без використання якихось нормативних актів і це проходило вольовим рішенням місцевої влади. Мер великого міста, наприклад, довідавшись про такі покинуті архіви, своїм рішенням зобов’язував підлеглих зібрати документи, систематизувати і здати в міській архів. Це не передбачалось жодними нормативами і такий розвиток подій мабуть можна віднести до того, що називають у нас популярним трендом «верховенство права». Його стали часто вживати в правових статтях, в різних програмах і промовах політиків. Ніхто достеменно не розуміє що воно означає, але всі сходяться на тому що його, цього «верховенства права» нам не вистачає. Втім розуміння і згода про його нестачу завжди, з метою якось включити це «верховенство права», закінчуються або спробами зробити семантичний аналіз цього словосполучення або традиційними закликами про необхідність неухильно дотримуватись закону. І от якщо пробувати аналізувати дії того мера, приходять на думку слова одного правника, який після всіх правових, і головне безрезультатних, багаторічних дискусій над цим верховенством, здоровим глуздом зрозумів, що це «верховенство права» не є якась чарівна мантра, проговоренням якої вмикаються чарівні магічні сили, які починають вирішувати наші проблеми. Зрозумів, що головним тут є те, що поняття «верховенства права» не має стосунку до жодної правової системи, до будь якої юридичної концепції держави і існує без держави, або, якщо точніше, — воно існує там, де держава не покладає на себе справу творення права. Тобто, ще до утворення любої правової системи чи держави, повинна існувати якась певна кількість людей, які спілкуються, бачать один одного і свої спільні проблеми і нарешті досягають первинної згоди – давайте разом ці проблеми вирішувати, давайте договоримся про еталон справедливості один для всіх, утворим якусь спілку чи державу і приймемо правило жити в ній по тому еталону справедливості. Важко сказати чи той мер дійсно керувався такими думками, але течія подій поставила його координувати таку спілку і підсунула проблему, яка існувала поза правовим полем. Такою спілкою є територіальна громада і члени цієї громади почали в себе пробувати запустити то «верховенства права». Згідно ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Події, які відбулись з більш як тисячою членів громади що працювали на ТОВ ВКФ «Метл», це як стихійне лихо, типове для всього початкового періоду розвитку української економіки. Вони послідовно стали жертвам недобросовіснипх керівників підприємства, арбітражних керуючих, ліквідаторів, самих недоліків українського законодавства. І в цій ситуації, при відсутності законодавчих методів вирішення, буде правильним і таким що відповідає верховенству права якщо ми віддамо ці документи працівникам, які працювали на підприємстві, віддамо всій громаді і вона сама справедливо вирішить долю цих документів. На території громади працювало то підприємство, працівниками самого підприємства були члени громади і вони, апелюючи до таких же членів громади, які ще крім того обрані депутатами міської Ради, будуть апелювати до тих стосунків солідарності і справедливості, які зв’язали їх в цю спілку. Надалі громада може на новому рівні продовжити пошуки шляхів вирішення, звертатися до органів влади і різних спеціалістів, вишукувати кошти і замовляти якісь дорогі експертизи. Врешті може припинити пошуки і посилаючись на долю і волю Бога, утилізувати ці папери. Почали ми зі спілкування з мером, його заступниками, працівниками апарату. Наша поява в стінах мерії з цією проблемою викликала легкі шок і паніку аж до необхідності “міняти памперси”. В спілкуванні з нами вони опускали очі і говорили щось про відсутність повноважень, про корупцію, про ознаки проявів злочинів, що могли виникнути в глибині тих паперів при такому довгому і неконтрольованому зберіганні і про свою місію стояти на варті закону. Врешті в результаті нашої настирливості питання долі покинутого архіву попадає на сесію міської Ради і рішенням сесії утворюється депутатська комісія із завданням вивчити це все і дати пропозиції на сесію. Втім і там, на комісії, ми почули ті ж сентенції про необхідність берегти закон. Ми піднімали градус суперечки, говорили про нормативний глухий кут, про необхідність солідарності і християнської справедливості в ситуації, в яку міг би попасти кожен з них. Врешті пробували просто увімкнути у них здоровий глузд. Адже навіть гіпотетичне припущення існування злочинців, які могли б з корисних намірів внести злочинні правки в бухгалтерські папери в кількості понад 14 тисяч листів і цим дійсно нанести шкоду державі, абсурдне. Ми показували ті папери всім бажаючим, спеціалістам Пенсійного фонду, працівникам архівів. Всі вони поза очі відмічали ідеальну і повну збереженість тих документів а на людях питали нас – ви можете гарантувати повну і ідеальну оригінальність цих паперів по кожному працівнику? Ні! – відповідали ми – ми не можемо це гарантувати по кожному але це і не треба. Не треба по підозрі в злих намірах по одному робітнику лишати права на пенсію тисячу робітників. Втім зрозуміло, що їхнє питання про оригінальність документів ніколи не мало підгрунтям реальну турботу чи переживання за державні чи людські інтереси, а завжди виказувало намагання уникнути любої участі у вирішенні долі цього архіву. Все це закінчилось нічим. І тоді виникало розуміння – у нас все так. У нас немає тих первинних відносин солідарності, співчуття, справедливості у відносинах між людьми. Саме ці відносини а не штамп у паспорті робить їх громадянами і саме ці відносини є двигуном, є тим верховенством права яке передує і вже потім творить закони і держави. Сучасне правознавство визначає, що закони тільки регулюють супільні відносини і доводить, що в праві предмет регулювання, яким є ті відносини, носить первинний характер не лише щодо нормативної бази, а й щодо методу правового регулювання. Звідси жоден нормативний акт не в змозі “виробити” те коло суспільних відносин, які він врегульовує. І от в нашій ситуації, ми, перетягуючи на свою територію західні інституції і закони, намагаємось регулювати відносини яких не існує. А насправді ми будуємо свої реальні відносини на реальних чи надуманих одиничних випадках неправової поведінки, рахуємо що тотальна підозра в злих намірах всіх і кожного, тотальний контроль, який виходить з існування намірів кожного обдурити нас і всіх, надалі і збереже нас і всіх від наслідків цих намірів. Така тактика не то що руйнує любі прояви елементарних відносин солідарності але і блокує їх зародки, утворює архаїчні і варварські структури відносин, збудованих на родових, сімейних стосунках або на стосунках, які колись в племенах регулювались «дарунками», по нашому – хабарами. Паралельно цьому ми своїми карго-виборами ліпимо бутафорські громади і Ради різних рівнів, врешті бутафорське право, громадянське суспільство, розраховуючи що вони, утворені нами, самі якось повинні працювати і потім дивуємось – чому воно у них працює а у нас ні. У них є джерело а у нас немає і «хата з краю» – це діагноз.
І насамкінець у нас виникла ідея подати позов до суду. Це був рідкісний і екзотичний позов. Таких в країні ще не було. Основою позову стала стаття 337 «Знахідка» Цивільного кодексу України. Ми показуємо місту і світу ці документи як знахідку і далі діємо згідно положень Цивільного кодексу. Загальні положення ст.1 ЗУ «Про національний архівний фонд та архівні установи» визначають документ як такий, що для власника є об’єктом рухомого майна і тоді ми рахує ці документи по визначенню ст.335 Цивільного кодексу безхазяйною річчю а себе, відповідно до ст.337 Цивільного Кодексу, особою яка знайшла загублену річ. Далі особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі. Якщо місце перебування особи, яка має право вимагати повернення загубленої речі невідомі, особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана заявити про знахідку Національній поліції або органові місцевого самоврядування. На самих початках, розпочинаючи наш хоровод з органами влади, ми інтуїтивно відчували безперспективність наших намагань і, паралельно цим намаганням, на задньому плані відслідковували терміни цих статей ЦК, якими можливо скористаємось. Повідомлення органові місцевого самоврядування у нас було зафіксовано зразу і далі діяв термін статті 338 «Набуття права власності на знахідку», згідно якої особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку Національній поліції або органові місцевого самоврядування, якщо не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі. Крім цього, в цій статті зазначено, що якщо до спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку особа, яка знайшла загублену річ, подасть органові місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади. Зміст статті імперативний і згідно нього річ переходить у власність автоматично, без врахування волі самої територіальної громади. Тих шести місяців нам вистачило, щоб швидко зрозуміти даремність наших намагань і до закінчення терміну ми пишемо листа голові міської Ради, яким відмовляємся від власності на 60 кг не дуже якісної макулатури, вартість якої визначають приймальні пункти вторсировини і вимагаємо у голови забрати у нас власність громади. Вичекавши необхідний термін і отримавши пусту відписку, організація подає позов до господарського суду з вимогою зобов’язати міську Раду забрати свою власність з незаконного володіння. Розуміння було, що це ще не вирішує долю цього архіву але такий крок, у випадку позитивного рішення суду, виносить проблему вже на інший рівень. При такому розкладі вже б навіть ті робітники, що працювали на тому підприємстві, стали б дотатковим і дошкульним чинником, який би міг увімкнути якісь функціїї місцевого самоврядування, підштовхнути його. Суддя господарського суду Івано-Франківської області відкриває провадження, на першій зустрічі за участю сторін знайомиться зі сторонами, розслаблено веде бесіду, хвалить нас і журить представника відповідача – Ну як же це ви?! Це ж ваші виборці страждають! Дивіться які молодці ця організація! І вже на другій зустрічі все радикально міняється. До судді доходить унікальний зміст позову, вмішуються ще якісь сили і суддя пропонує нам забрати позов, пробувати договорюватись зі стороною. Ми не відступаємо і через два місяці таких пустих процесуальних бесід і зустрічей суддя відмовляє в задоволені позову. В судовому рішенні, обгрунтовуючи відмову, суддя для чогось монтує аж три неправди, кожної якої окремо було б досить для відмови.[1] В першому твердженні суддя описує механізм, який згідно с.335 ЦК мав би використовуватись при знахідці безхазяйної речі і дослівно безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність. Все це не мало ніякого сенсу оскільки наша знахідка була безхазяйна рухома річ. Друге твердження – що нами не надано доказів про здійснення реєстрації припинення юридичної особи суду на момент винесення судом рішення. Матеріали справи містили додане нами рішення господарського суду м.Києва про ліквідацію юридичної особи. Третє твердження – позивач без доведення стверджує, що знайдені ним документи мають ознаки архівних, а відтак їх необхідно передати до архівної установи. В позові не було ні слова про архівні установи чи про те, що це є якийсь архів. Тільки на вагу невеликої цінності макулатура.
Апеляцію ми не подавали, але ці події потім отримали неочікуване продовження. На щастя, в той час на виробництві вже було експериментально впроваджено персоніфікацію і загальний стаж для робітників не пропав, пропали тільки пільгові стажі по обох списках шкідливих виробництв. Один з колишіх працівників ТОВ ВКФ «Метл» звернувся в адвокатську контору і цією справою зацікавився кмітливий адвокат, який зумів провести складний і недешевий для позивача судовий процес, виграти його і судовим рішенням пільговий стаж був зарахований. Суд несподівано і всупереч пенсійному законодавству взяв як докази роботи в шкідливих умовах праці завірені профкомом копії тих документів, які відносились до роботи позивача. Згодом адвокат вигравала всі такі позови.[2]
1. Рішення від 18.10.2018 по справі 909/614/18. Господарський суд Івано-Франківської області
2. https://vikna.if.ua/news/141478/view
=============================================================
Давід Гоберман.
м.Чернівці
Пенсійне забезпечення салінарних працівників Галичини у складі ІІ Речі Посполитої Польської (1918–1939 рр).
Анотація. Автор досліджує пенсійне забезпечення робітників солеварень Галичини часів ІІ Речі Посполитої Польської. Зокрема підкреслюються соціальні цивілізаційні принципи, які зароджувались в Західній Європі, потім формували пенсійне законодавство і продовжувались в ті часи на території Західної України.
Ключові слова: соціально-страхове законодавство Європи, братські каси, провізійні виплати, провізійний статут.
Працюючи над цим матеріалом, я знайомився з працями українських дослідників, які вивчали пенсійне законодавство, що діяло на території Західної України в ті часи. За їхніми висновками, до 1939 року на території Західної України було чинне одне із найпрогресивніших соціально-страхових законодавств Європи, яке умовно можна назвати необісмарківське законодавство, яке згодом було знищене радянською владою. Доказом цього в моїй темі стало те, як законодавці тих часів і тих країн, де була територія Галичини, послідовно за територіальними змінами, при яких виробництва переходили під владу інших країн, ніколи тотально не знищували соціальні досягнення попередників. Завжди була наступність і нові закони зберігали рівень того, що отримували робітники при попередній владі. Діяв принцип, який сьогодні, для прикладу, записаний в статті 22 Конституції України – «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод».
В одному інтерв’ю один з найкращих галичанознавців професор Яцек Пурхля на запитання: «За що ми любимо Галичину – цей штучний витвір, епізод, продукт австрійської дипломатії?» – відповідає: «Це той світ цінностей, що базувався на правовій державі, самоврядуванні, кооперативному русі, громадянському суспільстві, повазі до особи і свободі, якої так сильно бракувало при комунізмі».
Втім нам не вдалось ні продовжити той елементарний, людський рівень соціальних гарантій ні втримати конституційний принцип. І особливо вражало те, як з розпадом союзу, на наших територіях знищувались і пропадали трудові архіви і з ними пропадали стажі роботи, які були основою пенсій при любих владах.
Для цілей початку цього аналізу цікавим буде почати із законодавства Австро-Угорської монархії, оскільки наступне, законодавство Другої Речі Посполитої Польської, було продовженням і вдосконаленням австрійського соціального законодавства. Здійснюючи реформи в соціальній сфері, уряд Австро-Угорщини починав з працівників гірничої промисловості, так як саме ця категорія робітників працювала у важких умовах праці та зазнавала найбільшої ймовірності настання хвороби чи нещасного випадку. Перші братські каси на території Галичини, які забезпечували шахтарів (працівників гірничої промисловості) у випадку хвороби та надавали матеріальну допомогу їхнім родичам у випадку смерті шахтаря, виникли в Австрійській імперії у 1854 році (за часів правління імператора Франца Йосифа І (1848–1916 рр.). Підставою для їх діяльності стало положення патенту австрійського імператора Франца Йосифа І від 23 травня 1854 р. («Гірничого закону»), який запроваджував добровільне створення братських кас при гірничо-видобувних шахтах. В подальшому ці каси зазнали правового впливу з боку держави законом від 28.07.1889 року. Австрійський закон від 28 липня 1889 року про регулювання відносин гірничих братств, які створені або будуть створені відповідно до загального гірничого закону (Dziennik ustaw dla państwa królestw i krajów w Radzie państwa reprezentowanych № 127. Ustawa z dnia 28. lipca 1889, o urządzeniu stosunków bractw górniczych, klóre na zasadzie ustawy górniczej powszechnej już istnieją lub będą jeszcze utworzone)[3] передбачає обов’язкове медичне страхування від нещасних випадків і хвороби для працівників гірничої сфери. Давно діючі братські каси були перетворені на осередки обов’язкового страхування, а при шахтах, де вони не були створені, створювалися нові братські каси хворих. Таким чином, прослідковується трансформація добровільних форм соціального страхування (братських кас), які були засновані ще 1850-х роках як суб’єкти правовідносин обов’язкового медичного страхування.
Але в статті 12 закон зазначав, що
| §12. Ustawa niniejsza nie stosuje się do osób, które w przedsiębiorstwie górniczem państwa, kraju,gminy lub funduszu publicznego mają posady ze stałą płacą, o ile w razie choroby służy im prawo pobierania tej płacy i o ile w razie, gdyby się stali inwalidami, służy im, tudzież ich rodzinie prawo do emerytury (prowizyi), wynoszącej tyle co wsparcia w §§. 4 a względnie 5 ustanowione lub więcej. Te z pomiędzy osób rzeczonych, które w czasie, gdy ustawa niniejsza nabędzie mocy obowiązującej, będą już członkami bractwa górniczego, pozostaną nimi nadal. | §12. Цей Закон не поширюється на осіб, які обіймають посади з фіксованою заробітною платою на гірничодобувному підприємстві держави, краю, гміни або публічного фонду, за умови, що вони мають право на отримання цієї заробітної плати у разі хвороби, а у разі втрати працездатності вони або їхні сім’ї мають право на пенсію (провізію) у розмірі або перевищенні підтримки, встановленої відповідно у статтях 4 та 5. Ті з вищезазначених осіб, які вже є членами гірничого братства на момент набрання чинності цим законом, залишаються такими надалі. |
Потім, виходячи з традиції окремого пенсійного страхування для «салінарів», яка сягає останніх років дев’ятнадцятого століття та тісно пов’язана з історією страхування гірняків у колишньому австрійському окрузі (усі польські соляні копальні розташовані в цьому окрузі), приймається доповнення до цієї статті законом (Ustawa z dnia 17. września 1892, zmieniająca pewne postanowienia ustaw z dnia 28. lipca 1889 (Dz. u. p. Nr. 127) i z dnia 30. grudnia 1891 (Dz. u. p. Nr. 3 z roku 1892) o urządzeniu stosunków bractw górniczych, które na zasadzie ustawy górniczej powszechnej już istnieją lub beda jeszcze utworzone, i zaprowadzająca postanowienia dodatkowe. Dziennik ustaw dla państwa królestw i krajów w Radzie państwa reprezentowanych № 178)[4]
| Robotnicy pracujący w żupach solnych rządowych, chociażby nawet nie mieli stałej płacy lub stałego zarobku, nie są obowiązani ubezpieczyć się w kasie dla chorych lub w kasie prowizyjnej bractwa górniczego, jeżeli ustawami jest przepisane, ile najmniej mają w razie choroby od Rządu pobierać i jeżeli im wtedy, gdy się staną inwalidami a po ich śmierci ich rodzinom służy na zasadzie istniejących lub wydać się mających przepisów prawo do pobierania od Rządu prowizyi, wynoszącej tyle, co wsparcia w §. 4 a względnie 5 ustanowione lub więcej. | Робітники, що працюють на державних соляних жупах, навіть якщо вони не мають постійної роботи або постійного заробітку, не зобов’язані страхуватися у касі хворих або у провізійній касі гірничого братства, якщо закони визначають розмір їхньої допомоги від уряду у разі хвороби, і якщо у разі втрати працездатності та після їхньої смерті їхні сім’ї мають право на отримання провізії від уряду відповідно до чинних або нових правил, що становлять суму підтримки, встановлену в § 4 та 5, або більше. |
Тобто, тим доповненням закон, який регулює принципи гірничого страхування та запроваджує обов’язкове страхування в гірничих братствах, звільняв робітників, які працювали на державних соляних жупах від цього обов’язку, якщо їм держава забезпечувала такі ж або кращі пенсійні виплати (якщо, коли вони стають інвалідами, вони, а після їхньої смерті їхні сім’ї, мають право, згідно з існуючими або майбутніми положеннями, отримувати від держави провізії розміром, як допомоги встановлені в § 4 або 5, або навіть більше. Врешті, огляду на положення вищезазначеної статті, австрійський уряд врегулював питання забезпечення працівників соляних копалень таким чином, що рескриптом міністра скарбниці у 1893 році він оголосив спеціальні правила для працівників салін, тобто так званий «Провізійний статут» (Statut over die Provisionen der männlichen Salinenarbeiter, ihrer Witwen und Waisen mit Berücksichtigung der einschlägigen Bestimmungen des Gesetzes vom 28 Juli 1889 J. R. G. Bl. nr. 127. bei den K. K. Salinen in Galicia and in der Bukowina). [5]
Вищезазначений статут, відповідно до положень § 12 закону від 28 липня 1889 року, в односторонньому порядку встановив норми страхування для працівників салін у разі непрацездатності, спричиненої старістю, хворобою або нещасним випадком на виробництві.
Права, надані вищезазначеним статутом працівникам салін у колишньому австрійському окрузі, зазнали змін під час війни щодо включення воєнних років до розрахунку провізії.
Польська ліквідаційна комісія у Кракові [6] 3 листопада 1918 року підтвердила зобов’язання держави щодо салінарів, навіть змінивши деякі положення на користь робітників. У 1922 році, а потім у 1924 році на основі австрійського статуту були розроблені польські статути.
Зобов’язуючий останній текст, який певною мірою змінив положення австрійського статуту та рішення Польської ліквідаційної комісії у Кракові, був виданий рескриптом міністрів промисловості та торгівлі та казначейства 1 березня 1924 року (Monior Polski № 95 пункт 266) як «Статут провізійний для робітників, зайнятих у державних соляних жупах у Малопольщі, та забезпечення їхніх вдів та сиріт».[7]
Згідно зі статтею 2 цього статуту, постійні працівники (ті, хто працює на професійній роботі в соляних жупах і також зареєстровані в книгах постійних працівників), які не можуть отримувати дохід через старість або тривалу хворобу, отримують одноразову допомогу або фіксовану щомісячну провізію. Ті, хто має менше 10 років постійного стажу, що зараховується, отримують одноразову допомогу, тоді як ті, хто має щонайменше 10 років такого стажу, отримують щомісячну провізію.
Працівникам, які втрачають здатність заробляти на життя внаслідок нещасного випадку, отриманого внаслідок або під час виконання своїх обов’язків, до стажу, який зазвичай включається до розрахунку їхнього забезпечення, додається п’ять років.
Загальна кількість років стажу, що зараховується, не може перевищувати 35 років. Спровізіоновання працівника наступає за його проханням або за ініціативою правління соляної жупи, якщо йому більше 55 років і він має достатню кількість років салінарного стажу (10 або 35 років), і якщо він став постійно нездатним заробляти на життя на підставі висновку державного лікаря.
Згідно зі статтею 4 статуту, такі особи не можуть отримувати одноразову допомогу або комісійну винагороду: 1) працівники, здатні заробляти на проживання, які добровільно звільнилися зі служби; 2) працівники, звільнені зі служби на підставі дисциплінарних постанов; 3) працівники, щодо яких доведено, що вони навмисно спричинили свою постійну нездатність заробляти на проживання; 4) працівники, засуджені правомочним судом за кримінальний злочин, за умови, що засудження призводить до втрати можливості обіймати державні посади або права на отримання провізійної винагороди; 5) працівники (провізіоністи, вдови та сироти) у разі втрати польського громадянства.
Якщо працівник не з’являється на роботі протягом трьох днів поспіль, або якщо працівника призвали до армії та після звільнення з військової служби не відновили роботу протягом 14 днів без пояснення причин, то його слід вважати таким, що добровільно звільнився зі служби.
Одноразова допомога дорівнює 75-кратному розміру останньої денної (шихтової) заробітної плати. [8]
Після 10 років салінарний працівник, чия постійна непрацездатність зумовлена старістю або хворобою, отримує 40% від суми, що дорівнює 7/10-кратному тридцятиденному базовому заробітку шихтовому за попередній місяць та того ступіня оплати, до якого його було востаннє зараховано.
Вищевказана сума збільшується з кожним додатковим роком служби до 35 років на два з чвертю відсотки (2,4%).
Таким чином, провізія салінарного працівника після завершення 35 повних років служби досягне 7/10 від тридцятикратного розміру основної шихтової заробітної плати.
Провізія вдови становить 50% від провізії, яку померлий чоловік отримував або на яку мав право на момент смерті.
Провізія кожної дитини становить ¼ провізії вдови, якщо вдова жива, або половину провізії вдови, якщо вдова померла або не мала права на провізію на момент смерті чоловіка, або згодом втратила право на неї. Загальна сума провізій сиріт та вдів не може перевищувати суму провізії, яку померлий працівник фактично отримував або на яку він мав би право на момент смерті.
Незалежно від провізії для вдів, вдова працівника, який помер на дійсній службі, має право на посмертне у розмірі 25-кратного денного заробітку.
Тягар провізійних виплат несла Польська Соляна Монополія.[9] Працівники не були зобов’язані сплачувати жодних внесків, але цей факт, за їхніми словами, впливав на їхню поточну заробітну плату.
Вищезгадану систему польська дослідниця провізійних виплат для салінарів В.Мамротува називає «замінним» страхуванням стосовно гірничого страхування, що регулювалося вищезгаданим Законом від 28 липня 1889 року. [10]
У 1932 році до Сейму було подано проект закону про соціальне страхування. Проект закону викликав двояку реакцію: опір з боку робітників та схвалення з боку підприємців. Робітники виступили проти збільшення навантаження на тлі падіння заробітної плати та масового безробіття, тоді як підприємці схвалили скорочення своїх зобов’язань. Після гарячих дебатів та незначних поправок закон було прийнято 28 березня 1933 року, але він набув чинності 1 січня 1934 року.[11] Закон регулював три види соціального страхування: страхування на випадок хвороби та вагітності; страхування у разі втрати працездатності (смерті) внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання; та страхування у разі втрати працездатності внаслідок фізичної непрацездатності працівника (інвалідність).
Закон про соціальне страхування, званий у польській науковій літературі як «сцаленьовий», тобто єдиний або об’єднаний («scaleniową») мав три цілі: по-перше, юридично, організаційно та матеріально консолідувати фрагментовані системи страхування; по-друге, покращити фінансове здоров’я страхових установ; і по-третє, усунути відмінності в обсязі та рівні страхового покриття, зокрема: поширення пенсійного страхування на всіх працівників, які раніше були позбавлені захисту похилого віку, та вирівнювання навантаження внесків на соціальне страхування.
Нова система запровадила єдину систему пенсійного страхування для працівників (закон скасовував схеми гірничого братського страхування у Краківському басейні та Домбровському басейні), єдиний внесок, єдине місце оплати та єдине місце звітності щодо страхування. Таким чином, новий закон зменшив операційні витрати та спростив адміністративні процедури.
Але вищеописаний правовий статус «салінарів» був збережений законом про соціальне страхування, закон ставився до них інакше, ніж до всіх гірників у колишній австрійській державі і цим положенням приділяє значну увагу В.Мамротува. [10] Одинаково як одні так і другі підлягали обов’язковому пенсійному страхуванню, але гірники, застраховані в загальних гірничих братствах, підпадали під дію статті 301 закону, тоді як «салінари» підпадали під дію статті 304.
Хоча провізійне страхування було «замінним» страхуванням стосовно страхування в гірничих братствах, воно не визнавалося законом страхуванням «відповідно до чинних до того часу законів» і не поглиналося загальним страхуванням, згідно з принципами, визначеними у статті 301 закону та постанові Ради Міністрів від 27 грудня 1933 року ((Dz. U. R. P. Nr. 102 poz. 791). «Салінарів» закон про соціальне страхування обійшов мовчанням, але правова основа їх страхування була принципово змінена. Через скасування закону від 28 липня 1899 року провізійне страхування було позбавлене свого «замісного» характеру стосовно обов’язкового страхування.
Таким чином, статут провізійний втрачав свою взаємозалежність із законодавчими положеннями та існував з 1 січня 1934 року як стандартний пенсійний фонд, що знаходиться в компетенції міністрів промисловості та торгівлі та казначейства (за аналогією, якби страхування для службовців було скасовано, фонди, наприклад, державних банків, не були б скасовані, а залишалися б незалежними). Таким чином, провізійне страхування підпадало під положення статті 304 закону про соціальне страхування (розділ 2 у поєднанні з розділом 1). Згідно з цими положеннями, воно продовжувало існувати і не могло бути ліквідоване «у зв’язку з набранням чинності… закону», єдине лише провізійні виплати могли бути зменшені пропорційно виплатам, передбаченим законом. Звичайно, такі зміни мали б бути внесені згідно відповідної процедури.
| Art. 304. (1) Kasy Emerytalne Robotników (z zastrzeżeniem ustępu trzeciego), działające na obszarze m. st. Warszawy oraz województw: warszawskiego, łódzkiego, kieleckiego, lubelskiego, białostockiego, wołyńskiego, poleskiego, nowogródzkiego, wileńskiego, krakowskiego, iwowskiego, stanisławowskiego, tarnopolskiego i cieszyńskiej części województwa śląskiego, nie ulegają likwidacji z powodu wejścia w życie niniejszej ustawy, bez względu na odmienne postanowienia statutów tych kas. Świadczenia tych kas mogą ulec zmniejszeniu odpоwiednio do wysokości świadczeń, przysługujących członkom tych kas z ubezpieczenia w zakresie art. 1 pkt. 2 lit. b); stosownie do tego mogą ulegać również redukcji składki do kas emerytalnych, przypadające na robotnika i pracodawcę. (2) Postanowienie powyższe dotyczy również zobowiązań pracodawcy do bezpośredniej wypłaty przez pracodawcę świadczeń na wypadek niezdolności do zarobkowania i śmierci pracownika. | Стаття 304. (1) Каси пенсійні працівників (з урахуванням положень абзацу третього), що діють у столичному місті Варшаві та таких воєводствах: варшавському, лодзькому, кельцькому, люблінському, білостоцькому, волинському, поліському, новогрудському, вільнюському, краківському, івовському, станіславівському, тарнопольському та цешинській частині сілезького воєводства, не ліквідуються після набрання чинності цим законом, незважаючи на будь-які положення статутів цих кас, що суперечать цьому. Виплати з цих кас можуть бути зменшені пропорційно до розміру виплат, на які мають право учасники цих кас за страхуванням згідно зі ст. 1, п. 2, літерою b); внески до кас пенсійних працівника та роботодавця також можуть бути відповідно зменшені. (2) Вищезазначене положення також стосується зобов’язань роботодавця щодо безпосередньої виплати виплат у разі непрацездатності та смерті працівника. |
Після набрання чинності закону про соціальне страхування виник такий стан, що «салінари» були охоплені двома системами пенсійного страхування: загальною системою страхування, що базується на законі про соціальне страхування, та спеціальною професійною системою страхування, що базується на статуті провізійному від 1924 року. Однак цей стан не був добре сприйнятий салінарними працівниками. Вони вважали, що провізійне страхування достатньо задовольняє їхні страхові потреби, і протестували проти того, щоб вони підлягали обов’язковому страхуванню згідно із законом про соціальне страхування. Ці протести були зрозумілими, враховуючи, що майже всі працівники, прийняті на роботу до 1 січня 1934 року, мали тривалий досвід роботи на солеварні та тому мали право на провізійні виплати. Однак необхідність загального страхування для працівників, прийнятих на роботу пізніше, не ставилася під сумнів. Вищезазначена позиція відповідала намірам Польської Соляної Монополії, і, як наслідок, вона вважала подальше існування провізійного страхування безглуздим, що навіть відображалося в текстах трудових договорів, укладених з робітниками після 1 січня 1934 року. Однак, вищезазначені прагнення не могли бути реалізовані з огляду на чіткі законодавчі положення, які підпорядковували всіх «салінарів» обов’язковому загальному страхуванню та розглядали провізійне страхування як додаткове страхування професійного характеру.
В 1938 році Сейм ухвалив ініційований членами парламенту закон, який вирішує це питання відповідно до побажань безпосередньо зацікавлених сторін, тобто працівників та Соляної Монополії. Цей закон вносить зміни до статті 304 закону про соціальне страхування та запроваджує додаткові перехідні положення. З формальних причин найважливішою поправкою є стаття 304, частина 2.[12] Ця частина стосується зобов’язань роботодавців щодо безпосередньої виплати пенсійних виплат, до яких застосовуються положення щодо пенсійних кас працівників. Тепер закон додає до частини 2 слова «якщо окремі положення цього закону не передбачають інше», що стало необхідним, оскільки вирішення питання «салінарів», що міститься в законі, відхиляється від принципів, що застосовуються до пенсійних кас. Це рішення передбачає майбутнє скасування провізійного страхування, а також виключення із загального пенсійного страхування тих «салінарів», які раніше були охоплені провізійним страхуванням і залишаються ним охопленими. Таким чином, хоча це прямо не зазначено в проекті, статут провізійний втратить свою обов’язкову силу та продовжуватиме застосовуватися лише до «салінарів», які вже були працевлаштовані та підпадають під положення статуту провізійного (постійних).
Ці працівники користуватимуться благодіяннями статуту (приблизно 2000 осіб), але не підлягатимуть обов’язковому пенсійному страхуванню на засадах закону. Працівники, найняті на роботу в майбутньому, підлягатимуть лише обов’язковому загальному страхуванню, а провізійне страхування більше на них не поширюватиметься. Вищезазначені положення доповнюються положенням законопроекту, яке уповноважує Міністра соціального забезпечення встановлювати, у консультації з Міністром казначейства, правила перерахування внесків для працівників, які підлягають провізійному страхуванню, у випадках, коли вони перейшли на роботу, що підлягає обов’язковому загальному страхуванню, не отримавши права на салінарну провізію, для того, щоб установа соціального страхування зарахувала їхні періоди роботи в салінах. Це положення має на меті захистити працівників у випадках, коли в результаті прийняття закону вони не можуть отримувати пенсійні виплати з жодного страхування. Таким чином, страхування згідно із законом про соціальне страхування фактично замінить провізійне страхування, причому дата початку роботи — до або після внесення змін — визначатиме, яким страхуванням буде охоплений певний салінарний працівник. Це рішення має на меті перетворити статут провізійний на своєрідні «раніше чинні положення», як зазначено у статті 301 закону. Однак ті, хто раніше був застрахований згідно зі статутом провізійним, продовжуватимуть бути застрахованими згідно з його умовами (доки маса застрахованих осіб не вимре).
| Art. 1. W ustawie z dnía 28 marca 1933 r. o ubezpieczeniu społecznym (Dz. U. R. Р. Nr 51, poz. 396) w brzmieniu rozporządzenia Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 24 października 1934 r. (Dz. U. R. P. Nr 95, poz. 855) wprowadza się zmiany następujące: 1) w art. 304 ust. (2) otrzymuje brzmienie następujące: «(2) Postanowienie powyższe dotyczy również, o ile szczególne przepisy ustawy niniejszej nie stanowią inaczej, zobowiązań pracodawcy do bezpośredniej wypłaty przez pracodawcę świadczeń na wypadek niezdolności do zarobkowania i śmierci pracownika.», 2) w art. 304 dodaje się ust. (6) w brzmieniu następującym: «(6) Statut prowizyjny dla robotników, zatrudnionych w państwowych żupach solnych w Małopolsce i zaopatrzenia dla ich wdów i sierot, dołączony do zarządzenia Ministrów Przemysłu i Handlu oraz Skarbu z dnia 1 marca 1924 r. (Monitor Polski Nr 95, poz. 266) ma nadal zastosowanie jedynie do robotników, wymienionych wart. 1 ust. (1) tego statutu, a przyjętych do pracy w przedsiębiorstwie «Polski Monopol Solny» przed 1 kwietnia 1937 r.», 3) w art. 304 dodaje się ust. (7) w brzmieniu następującym: «(7) Robotnicy, wymienieni w ust. (6), nie pódlegają obowiązkowi ubezpieczenia, określonego w art. 1 pkt 2) lit. b).» | Стаття 1. Цим Законом від 28 березня 1933 року про соціальне страхування («Вісник Законів Республіки Польща» № 51, пункт 396) у редакції Постанови Президента Республіки Польща від 24 жовтня 1934 року («Вісник Законів Республіки Польща» № 95, пункт 855) вносяться такі зміни: 1) у статті 304 пункт (2) викласти в такій редакції: «(2) Вищезазначене положення також застосовується, якщо окремі положення цього Закону не передбачають інше, до зобов’язань роботодавця безпосередньо виплачувати допомогу у разі непрацездатності та смерті працівника.», 2) У статті 304 додається пункт (6) такого змісту: «(6) Статут про комісію для робітників, зайнятих у державних соляних шахтах у Малопольщі, та забезпечення їхніх вдів та сиріт, що додається до наказу Міністрів промисловості та торгівлі та Казначейства від 1 березня 1924 року (Monitor Polski № 95, пункт 266), продовжує застосовуватися лише до робітників, перелічених у статті 1, пункті (1) цього статуту, та прийнятих на роботу на підприємство «Польська Соляна Монополія» до 1 квітня 1937 року.» 3) У статті 304 додається пункт (7) такого змісту: «(7) Працівники, перелічені у пункті (6), не підлягають страховому зобов’язанню, зазначеному у статті 1, пункті 2) літера b).» |
Підсумовуючи наведений матеріал, можна порівняльно з сучасною законодавчою творчістю звернути увагу на те, як вже в ті часи вводився принцип, при якому новий законодавчий акт ніколи повністю не відміняв той акт, на заміну якого приймали новий. Завжди ретельно виділяли тих робітників, яким старий норматив давав більші соціальні гарантії і для них, на весь період їх життя, старий норматив зберігав свою дію. Продовжуючи порівняння, пропоную бажаючим самостійно ознайомитися з тим, як нові українські нормативи з охорони праці ліквідовували пільги і гарантії працівників за роботу в шкідливих умовах праці.
1. Михайло ШУМИЛО. ІСТОРІЯ ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ В УКРАЇНІ. Університетські наукові записки, 2020, № 5 (77), С. 97-109.
2. Пенсійне забезпечення в Україні та Білорусі: історія становлення і перспективи розвитку / за ред. М. Шумила, І. Комоцької. Київ : Ніка Центр, 2018. 516 с.
3. Dziennik Ustaw Państwa dla Królestw i Krajów w Radzie Państwa Reprezentowanych.Wiedeń 1889. Wydawca: Z cesarsko-królewskiej drukarni nadwornej i rządowej. Jagiellońska Biblioteka Cyfrowa, https://jbc.bj.uj.edu.pl/publication/997429
4. Dziennik Ustaw Państwa dla Królestw i Krajów w Radzie Państwa Reprezentowanych.Wiedeń 1892. Wydawca: Z cesarsko-królewskiej drukarni nadwornej i rządowej. Jagiellońska Biblioteka Cyfrowa, https://jbc.bj.uj.edu.pl/en/dlibra/publication/231734
5. Franciszek Pajerski. Ubezpieczenie robotników salinarnych w Polsce. Przegląd Ubezpieczeń Społecznych. ORGAN OGÓLNO-PANSTWOWEGO ZW. KAS CHORYCH W POLSCE. ROK III. ZESZYT 2. WARSZAWA DN. 1 LUTEGO 1928. http://bc.gbpizs.gov.pl/Content/2355/PDF/Zeszyt_2.pdf
6. Польська ліквідаційна комісія у Кракові, Polska Komisja Likwidacyjna Galicji i Śląska Cieszyńskiego) —Польська ліквідаційна комісія Галичини та Цешинської Сілезії – тимчасовий польський урядовий орган для австрійського окупаційної теритрії та Цешинської Сілезії у 1918–1919 роках. Польська ліквідаційна комісія мала завдання ліквідувати структури та відносини, що пов’язували Галичину з Австро-Угорщиною, та підтримувати громадську безпеку та мир до створення незалежної польської держави.
https://pl.wikipedia.org/wiki/Polska_Komisja_Likwidacyjna
7. MONITOR POLSKI 24 Kwietnia 1924 roku. POSTANOWIENIE Ministrów Przemysłu i Handlu oraz,Skarbu z dnia 1 marca 1924 roku w przedmiocie zatwierdzenia statutu prowizyjnego dla robotników, zatrudnionych w państwowych żupach solnych w Małopolsce, oraz zaopatrzenia dla ich wdów i sierot. https://monitorpolski.gov.pl/M1924095026601.pdf
8. шихта, szychta – зміна, в якій група гірняків, які працюють одночасно, після чого починає роботу інша група гірняків; в залежності від важкості роботи буває різної тривалості в годинах ;
9. Польська Соляна Монополія, Polski Monopol Solny –польське державне підприємство, що існувало у міжвоєнний період, яке являло собою незалежну юридичну особу, діяло на комерційній основі, було відповідальне за експлуатацію солі та солеварень, а також мало монополію на продаж солі.
https://pl.wikipedia.org/wiki/Polski_Monopol_Solny
10. W. Mamrotówa. Zasadnicze zminy w uprawnieniach emerytalnych salinarzy. PRZEGLĄD UBEZPIECZEŃ SPOŁECZNYCH. ROK XII. WARSZAWA KWIECIEŃ 1937 R.
http://bc.gbpizs.gov.pl/Content/2457/PDF/Zeszyt_4.pdf
11. USTAWA z dnia 28 marca 1933 r. o ubezpieczeníu spolecznem. ISAP – Internetowy System Aktów Prawnych.
https://isap.sejm.gov.pl/isap.nsf/download.xsp/WDU19330510396/O/D19330396.pdf
12. USTAWA z dnia 11 stycznia 1938 r. o zmíaníe ustawy z dnía 28 marca 1933 r. o ubezpíeczeníu społecznym. Dziennik Ustaw Nr 3. ISAP – Internetowy System Aktów Prawnych
https://isap.sejm.gov.pl/isap.nsf/download.xsp/WDU19380030015/O/D19380015.pdf
Залишити відповідь
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.