В римській релігії існували genius loci, духи покровителі якогось конкретного місця, села, гори, навіть окремого дерева. Як і положено духам, вони невидимі однак залишають знаки своєї присутності і що ж до їх видимого втілення то « це само місто, сама місцевість як вона є в дійсності; риси їх, мова їх це форма землі, нахил вулиць, особливим чином відлущена фарба на стіні; кущ, який закріпився на мурі…». В книзі про архітектуру, яка намагається навчити самостійно бачити «безкінечні змістовні шари, які наповнюють архітектурні пам’ятники», стверджується, що genius loci крім того, що істоти духовні, ще й «сутність нашого серця і розуму». Все це сигнали для тих, хто здатен їх розрізняти і цьому важко навчити але легко навчитися. Найбільше роздолля для духів місця в старовинних містечках.

В одному з них нас зачепила будівля старої синагоги. Точніше це була вже не зовсім синагога, а якийсь кентавр, в якому половина синагоги використовувалась євангелістами як Дім молитви і в другій половині було те, що називають в таких містечках підмінним житловим фондом. Свою половину євангелісти зразково відремонтували, друга половина була сяк-так підрихтована комунальниками і носила сліди намагань теперішніх жильців переконати себе і навколишніх в тому, що це є людське житло. Зразу здогадувався, що засобів для реалізації цих намагань у жильців було небагато, особливо вони і не старались і розуміли, що як підмінне житло воно і розраховане на таке ж їхнє життя – недовге і підмінне, без далеких планів на майбутнє. Я зайшов в темний коридор, кілька дверей, саморобні дерев’яні сходи на другий поверх, вздовж них фарбовані каналізаційні труби. Одні з дверей були напіввідчинені і можна було спостерігати внутрішню обстановку, ті ж намагання але вже всередині, з якихось випадкових речей, зібраних на смітниках і куплених на секонд-хендах, створити картину людського помешкання. Слідом за мною швидко зайшла жінка, з виразом гніву на червоному запухлому лиці щось коротко і незрозуміло мені сказала. Потім якось зніяковіла від власного гніву, на більше її не вистачило, замовкла і я вийшов з коридору.

Обійшовши з фотоапаратом будівлю, як і багатьох випадках, шукаєш якісь знаки власних спогадів, читані до того в випадкових історичних чи документальних книжках. І якщо буде вірним, що «немає місця без духу», то це було місце покинуте духами старого гебрейського світу, залишились якісь старі, зотлілі його знаки поверх яких нашаровані тільки знаки теперішньої, механічної боротьби з безжальним ходом руйнування.