Покажу дві цікаві статті про таємне або “дике” солеваріння. Так в ті часи називали нелегальний соляний промисел, яким в порушення державної соляної монополії населення займалось і яким іноді тільки виживало. Стаття в поліційному виданні з проблемами і пропозиціями коломийського комісара поліції Станіслава Івашко(Stanisław Iwaszko) і стаття Юзефа Семашкевича(Józef Siemaszkiewicz) у виданні “Природа і техніка”.

Таємне солеваріння та крадіжки лісу на Гуцульщині

Одним із найцікавіших куточків нашої республіки є її південно-східний край, затиснутий високим гірським масивом між Чехословаччиною та Румунією. Цей куточок землі, Гуцульщина, завдяки своїм прекрасним гірським краєвидам і особливою регіональною чарівністю приваблює туристів і науковців, які досліджують Гуцульщину, особливо з етнографічної та геологічної точок зору.

Незалежно від вартості туристичної, Гуцульщина є цінним джерелом багатства нашої країни.

Величезні гірські хребти вкриті дорогоцінними лісами, а земля приховує багатства, які поки що випадково виявлені та видобуваються. Раніше на Гуцульщину звертали мало уваги; тільки в останні роки, коли багато людей зрозуміли, що ця частина нашої землі має величезну цінність і може ховати в своєму лоні невідомі скарби, вона стала більше цінуватися.

На сьогодні у підніжжі Гуцульщини доказані рясні поклади солі, що залягають на різній глибині або у вигляді чистої солі, або в суміші з глиною. Крім покладів солі, є нафта, яка видобувається в кількох містах. Систематичне буріння на нафту, яке зараз ведеться, частково покаже, на які викопні ресурси можна розраховувати на цій землі.

Що стосується соляних покладів, то, безперечно, в давно минулу епоху морські хвилі накопичили значну кількість осадових солей, які потім покрили шари глини та гравію. Водні артерії, що пронизують верхні шари землі, дренують накопичені соляні відкладення і виходять на поверхню землі у вигляді солянок з високим вмістом солі до 30%. Наскільки значними є шари солі в околицях Космача та Лючі, свідчить той факт, що у 1928 році під час буріння нафтової свердловини в цьому районі на глибині 600 метрів було знайдено шар соляної глини товщиною близько 120 метрів.

Залежно від глибини соляних відкладень і геологічних систем, солянка виникає або в глибоководних джерелах, утворюючи студні, як у Княдворі, Молодятині, Уторопах, Пістині, Космачі, Косові тощо, або трапляється у поверхневих відкладах у такий спосіб, що у вигляді джерел вона сама виходить на поверхню землі, як у Молодятині, Текучі, Акрешорах, Уторопах та ряді інших місцевостей.

Глибокі соляні джерела, як правило, охороняються у вигляді споруджених глибших або мілкіших студнів(колодязів), які належать державній скарбниці та знаходяться в управлінні держави. Поряд із кількома студнями, що містять значну кількість високоякісної солянки, були побудовані солеварні, з яких наразі працюють лише дві – у Ланчині та Косові. З інших мілкіших студней солянку добувають відрами і роздають сільському населенню для господарських потреб за невелику плату. Цю солянку горяни додають худобі, а також використовують у власних господарських цілях.

Привілей отримувати солянку безкоштовно, а потім і за невелику плату, був у гірських і передгірських жителів з давніх-давен і досі вони користується цим привілеєм як послугою. Проте проблему для державної скарбниці створюють поверхневі соляні джерела, яких у цих гірських районах десятки. Через незаконну експлуатацію ці джерела становлять серйозну конкуренцію соляній монополії, з одного боку, а з іншого боку, нелегальне соляне виробництво призводить до численних крадіжок деревини з державних лісів, оскільки для виробництва солі необхідне паливо; населення тільки здобуває його в державних лісах крадіжками.

Більшість соляних джерел, як забудованих, так і особливо диких, знаходиться в межах колишнього Коломийського повіту. Тому обидва ці випадки, а саме незаконне варіння солі та численні крадіжки лісу, є поширеними злочинами в цьому районі та потребують обговорення через збитки, завдані державній скарбниці внаслідок цих масових злочинів.

Ми представимо ці випадки за довоєнний час і, нарешті, в сьогоденні, а потім перейдемо до способів, якими можна було б покінчити з обома типами злочинів.

У давні царські часи сіль і солянка були царською власністю, тобто так звані „regale”. Королі отримували королівський дохід від солі та солянок, який поступав безпосередньо через власну адміністрацію, а саме через своїх чиновників, так званих “жупанів”(„żupanów”), які також виконували функції державного управління або здавали в оренду соляні джерела. Часто королі жертвували доходи від соляних джерел видатним особам державі, а найчастіше за військові заслуги.

За королівських часів у місцевостях, біля яких були соляні джерела, збудовані у вигляді студінь, гірське та передгірське населення отримувало солянку за дуже невелику плату або як оплату праці на жупанів. Проте гірське населення міст, де були дикі соляні джерела, використовувало ці джерела без будь-яких обмежень, бо виварювало сіль лише для власних господарських потреб.

Питанням деревини для виварювання солянки тоді ніхто не займався, тому що деревина в горах не мала цінності і використовувалася лише в районах, де протікали річки. Крім того, гірське населення мало своїх лісів стільки, що їм не потрібно було тягнутися за деревиною в державні, тобто королівські ліси.

Це докорінно змінилося, коли Мала Польща була окупована Австрією. Австрійський уряд, вважаючи себе спадкоємцем королівських земель, поклав руку і на соляні багатства, і на ліси. Жупани зникли, а на їхнє місце прийшли австрійські чиновники. Соляні студні забезпечувалися озброєними постами, дикі соляні джерела були під наглядом, а ліси, незалежно від власності, входили до маєтків, які називалися камеральними. Селяни, не маючи жодних вигод з лісів і не передбачаючи цих вигод на майбутнє, від власності на ліси відмовлялись, бо боялися податків, якими свідомо залякували бідноту гірського населення. У наступні роки, коли на гірських ріках побудували так звані водяні кляузи, і потім, коли дороги і нарешті залізниці були протягнуті, гуцули зрозуміли, які великі дари дали Австрії у вигляді лісів, але повернути собі власність було вже пізно. Велика гірська гміна Березів через страх податків відмовилася від своїх величезних лісів, що простягалися на кільканадцять кілометрів. Король Стефан Баторій віддав ці ліси людям цієї ґміни, а разом з тим дав їм шляхетство за участь у війні з Москвою в рядах так званої обраної піхота. Пізніші позови березівчан з австрійською скарбницею, а потім з польською скарбницею про повернення власності на ліси не мали успіху з юридичних причин.

Австрійська скарбниця була чутлива до доходів і тяжіла до експлуатації так званої Галичини, взявши з часом в сильний спосіб питання солі під комерційний і монопольний контроль. Існуючі колишні королівські саліни розширювали і технічно вдосконалювали, а виварену сіль випалювали в так звані топки із позначеною законною символікою, підробка якої суворо каралася ув’язненням.

Державні ліси, які тоді почали експлуатуватись, були сильно захищені австрійською скарбницею, бо з часом гуцули вичерпали ліси і мусили красти їхні колишні ліси, які вже були власністю уряду.

За гуцульським і передгірским населенням, яке намагався єднати австрійський уряд, австрійська скарбниця залишила привілей брати солянку за дуже низьку плату, але поступово зменшувала кількість роздаваної солянки; при цьому з цієї солянки варити сіль суворо заборонялося.

Люди продовжували черпати солянку з диких джерел, яка, однак, була скалкою в оці австрійської скарбниці з фіскальних причин.

Згодом використання солянки з диких соляних джерел було суворо заборонено, а коли населення продовжувало варити сіль для власних потреб, були створені спеціальні податкові сторожові пости для патрулювання районів диких соляних джерел і придушення таємного солеваріння.

Австрійська скарбниця, розуміючи важливість солі як предмету першої необхідності, встановила на неї відносно низькі ціни, так що в 1914 році ціна 1 кг солі в топці становила 20 гелерів.

З одного боку, низька ціна, а з іншого – дуже жорсткі судові репресії призвели врешті-решт до того, що населення навіть у тих районах, де були дикі соляні джерела, припинило нелегальне виварювання солі.

Австрійський уряд розширив саліни в східній Галичині. Їх було багато; вони давали роботу не тільки робітникам, які працювали на салінах, а й гірському та передгірському населенню, бо потребували дров, які треба було рубати в лісах і возити до салін.

Згодом на місцях розташування салін створилися значні скупчення поляків — іноді сильні польські заклади – оскільки кваліфіковані салінарні працівники походили переважно із західної Галичини. Привезені раніше в якості салінарних управителів і казенних сторожів німці й чехи скоро ополячилися, а їхні сини й онуки бували іноді найзатятішими поляками.

Австрійська скарбниця також з часом регулювала опал для гірського населення; а саме у вигляді так званих депутатів видавали дрова чи хмиз найгіршої якості населенню за дуже низькими цінами або за винагороду за роботу в лісах.

Гірське населення, з одного боку, було забезпечене дешевим паливом, а з іншого, побоюючись дуже суворих покарань за розкрадання деревини з державних лісів, поволі відвикало від крадіжок лісу.

Початок Другої світової війни силою необхідності змінив описану вище ситуацію. Майже всі саліни були повністю або частково зруйновані. Населення, не маючи монопольної солі, абсолютно безкарно почало варити сіль з диких джерел, оскільки під час війни фіскальний контроль був дуже слабкий або взагалі не існував. Згодом населення, не маючи інших продуктів, а осбливо борошна, почало варити сіль у більших кількостях і міняти її на борошно. З цього моменту таємне солеваріння і обмінна торгівля стали проводитися в більших масштабах.

Відтоді почастішали й крадіжки лісу, бо під час війни ліси майже ніхто не охороняв, а крадену деревину селяни продавали чи варили з неї сіль. Страшенно знищенні в ті часи були національні ліси. Втрати, що виникли в результаті цього, пізніше списали на війну.

У перші роки відродженої Польщі вищеописаний стан податкових і лісових злочинів трохи покращився, але не припинився. Мало уваги приділялося цим злочинам, тому що в той час державна влада самоорганізовувалась і постійна нестабільність тодішньої валюти призводила до того, що втрати державної скарбниці не відчувалися.

У 1924-1929 роках високі заробітки горян, які працювали в лісах, стали причиною припинення таємного видобутку солі. Були поодинокі випадки солеваріння, та й то для власних господарських потреб. Тоді селяни заробляли в лісах з парою коней близько 30 злотих на день, а лісовий робітник отримував 6 злотих на день, тому населення не мало ні потреби, ні мети тягнутися до незаконних заробітків.

Лише після 1920 (імовірно, 1930), коли настала криза, таємне солеваріння знову відродилося. Через припинення роботи в державних лісах і на тартаках, заробітки людей почали повільно падати, і врешті гірське населення охопило безробіття та злидні.

Велика кількість соляних джерел, близькість лісів, висока ціна на сіль, відсутність належним чином маркованої монопольної солі, безробіття, бідність і злидні населення цих територій – усе це разом стало причиною нелегального солеваріння та крадіжок лісу, до якого в деяких місцевостях залучалися цілі хутори.

З цього часу немонопольна сіль почала доходити до Покуття і далі, на Поділля, де селяни виготовлену сіль міняли на збіжжя так, що за мішок солі отримували 1 і 1/2 мішка борошна. За дуже короткий час у торгівлі з’явилася немонопольна сіль, причому в значних кількостях; водночас боротьба з нелегальною сіллю в торгівлі була і є складною, адже немонопольна нічим не відрізняється від монопольної.

Немонопольна сіль легко могла конкурувати з монопольною, бо селяни продавали сіль на ринках по 13-15 грош за кілограм, тобто на 50% дешевше від державної скарбниці.

Малочисельні слабкі відділення, тобто казенна охорона, розкидана на величезній території, виявилася зовсім безпорадною і нездатною боротися з таємним солеварінням, недостатньою виявилася і державна лісова охорона, яка тривалий час набиралася з місцевих селян, які виконували обов’язки лісників.

Нарешті так сталося, що в 1932-1933 роках люди в околицях, де були соляні джерела, займалися солеварінням повністю відкритим способом; водночас у деяких місцевостях були зламані замки на студнях, звідки солянку черпали відрами. У деяких будівлях, де були студні, люди, не маючи змоги зламати міцні замки, проникали через дахи, розбираючи ґонт і черепицю. Людям було байдуже до гмінних сторожів, яким гмінні правління платили дуже погано, крім того ці сторожі з того самого села не могли реагувати, боячись помсти, а з іншого боку, вони самі чи їхні родини були зацікавлені в солеварінні.

Порівняно найчастіше жертвою ставала і досі часто стає студня у Княждворі, де селяни, не маючи поблизу достатньо диких соляних джерел, надто звикли до легкого заробітку в такій формі.

У місцях, де були соляні джерела, люди будували спеціальні хатини; в них будували топки з цегли або каміння, на топки ставили панви з листового металу і варили в них сіль. Деякі селяни для цього будували спеціальні прибудови до хати, що інколи спричиняло пожежі, особливо якщо діти варили сіль.

В околицях, де в ущелинах гірських потоків були соляні джерела, поряд з ними будували солеварні, щоб не возити солянку і не транспортувати її з такої великої відстані до своїх домівок.

У цих околицях утворилося своєрідне кустарне соляне виробництво, кількість таких дрібних фабрик доходила в деяких місцевостях до 100 печей; сіль варили і вдень, і вночі. За короткий час немонопольна торгівля сіллю була налагоджена в більших масштабах, спочатку обмінна, а потім справжня. Нелегальна сіль почала з’являтися на селянських возах на ринках у Коломиї, Гвіздці та інших містечках — від кількох десятків до кількох сотень кілограмів на одного власника.

Наприкінці 1933 р. у коломийському повіті було зареєстровано близько 400 таємних солеварень, у яких варили не менше 4000 кг солі на добу, тобто 12 вагонів солі на місяць. Ця цифра абсолютно не перебільшена. Тоді державна скарбниця втрачала в середньому понад 1000 злотих на день. Крім того, державна скарбниця зазнавала великих збитків у державних лісах, тому що для варіння одного вагона солі потрібно було не менше двох вагонів палива, а варити сіль селянам було вигідно лише тоді, коли паливо їм не коштувало.

Боротьба з цим злочином до кінця 1933 р. лежала переважно на плечах державної поліції, до якої звернулися за допомогою акцизно-монопольна контора в Коломиї та державні лісництва.

Проте сама державна поліція виявилася надто слабкою для боротьби з цим злочином, тим паче, що відтоді було скорочено штат поліції, що не дозволяло поліції більш інтенсивно займатися справою.

Наприкінці 1933 року державна скарбниця або Соляна монополія була змушена розпочати нещадну боротьбу з соляною злочинністю, оскільки немонопольна сіль почала серйозно конкурувати з монопольною. Тогочасна статистика соляної монополії свідчила, що майже 1/3 солі, якою торгували на Покутті, надходила з таємних солеварень.

У Коломиї була створена Бригада фінансового контролю, яка, не зважаючи на боротьбу з іншими фінансовими злочинами, почала боротися з таємним видобутком солі. Відтоді почалися цілеспрямовані рейди фінансового контролю за сприяння державної поліції. До боротьби з цим злочином долучилася і прикордонна служба, але працівники прикордонної служби, зосереджені на самій границі, мали мало можливостей зіткнутися з нелегальною сіллю.

У деяких містах селяни інколи чинили опір працівникам фінансового контролю, коли ті руйнували солеварні, бо бачили їх не в формі та без зброї. Проте працівники фінасового контролю за участю поліції виконували свої обов’язки без найменшого опору. Значна частина селян, які тривалий час безкарно варили сіль, не усвідомлювали або не хотіли усвідомлювати, що варіння солі є злочином, і часто вважали репресивні дії органів державної влади певним утиском.

Сама робота фінансового контролю, незважаючи на досить часті облави, не могла і не може дати бажаних результатів, оскільки фінансовий контроль не має на місцях постів, які б частіше з’являлися в загрозливих місцях. Проте найефективнішими виявилися патрулі поліції, які за своїми звичайними обов’язками, з’являючись у різний час і в різних місцях на місцевості, найбільш ефективно паралізували процес варіння солі. На боротьбу з таємним солеварінням поліцейські відділки не посилали спецназів, тому що під час звичайних обходів і служб рядовому складу в силу необхідності завжди доводилося стикатися з кількома варильнями прямо біля доріг і за службовими обов’язками їм доводилося зносити ці варильні. При знищенні таких варильнь рядовий склад знищував своє взуття, бо воно просякнуте солянкою і невдовзі тріскалося та було непридатне, тому половину винагороди, яку отримували за знищення таємного солеваріння, йшло на купівлю взуття.

Також під час звичайних обов’язків рядові поліції мали більшу можливість, ніж функціонери фінансового контролю, натрапляти на готові транспорти солі, які селяни везли возами чи сідельними мішками до міст або в дальші гірські райони, де немає соляних джерел.

Внаслідок вищеописаних репресій з боку державної поліції та фінансового контролю кількість таємних солеварень значно зменшилася, але таємне солеваріння не припинилося й досі.

Нарешті люди, які варили сіль, зрозуміли, що ця діяльність є злочином, особливо коли були накладені численні судові та фінансові покарання. Відтоді крадіжок лісу значно поменшало, тим паче, що суди, побачивши що це масове явище, почали застосовувати дуже суворі покарання. У деяких містах селяни почали купувати деревину для варіння солі або використовувати неякісну деревину.

Не дивлячись на всі репресії, деякі селяни не хочуть кидати дуже легку працю і добрий заробіток і продовжують варити сіль, але набагато обережніше, бо вже знають, що за варіння солі будуть покарані.

Останніми місяцями в дуже віддалених і заглиблених гірських ущелинах будують курені і печі або варять сіль у закритих хатах і зварену сіль виносять у схованки в лісах або в спеціальні земляні нори. Підсилили селяни що варять сіль пильність і обережність, встановивши на пагорбах над дорогами та стежками спеціальні спостережні пости. Цю послугу виконують діти, які свистом сповіщають батьків про наближення патруля поліції, або людей в вуличному одязі, яких вони вважають працівниками фінансового контролю. Оскільки найбільшої шкоди для солеварів є руйнування листового металу, майже кожен має сховані запасні листи бляхи, щоб у разі пошкодження продовжити роботу, коли співробітники поліції чи фінансового контролю залишають територію.

Крім того, у жидівських крамарів і руських кооперативів є спеціальні листи бляхи, з яких селяни самі виготовляють так звані панви. Вартість одного листа бляхи становить близько 4 злотих, тому коли бачать поліцію, селяни виливають з блях солянку і з бляхами тікають в ліси, щоб уникнути знищення бляхи.

Найбільшим ворогом для варильників солі є дим, який показує, де вариться сіль; тому вони використовують, наскільки це можливо, найкращу суху деревину, яка виділяє менше диму, і ми знаємо, звідки вони беруть цю деревину.

Значну обережність зараз проявляють при перевезенні солі. Побоюючись конфіскації, тепер перевозять сіль добре прихованою і не торгують відкрито на ринках, як раніше. Возять сіль до сусідніх округів у возах або сідельних мішках, але стежками та дорогами, які мало відвідуються поліцією. Наскільки обережність і хитрість виявляють селяни в цьому відношенні, свідчить той факт, що неодноразово знаходили вантажі солі приблизно по 200-300 кг у видовбаних “бревнях” („brewnach”), тобто дерев’яних колодах, які нібито везуть до тартаків в Коломиї. Видовбування такої колоди та відповідна підготовка вимагали багато часу та зусиль, але такий спосіб приховування солі був досить надійним.

Не буде зайвим згадати і про стосунки між людьми в округах, де процвітає таємне варіння солі.

Восени 1936 року в селі Княждвір і Молодятин селяни, які постійно займалися солеварінням, навіть не виходили працювати в поле на своїх грунтах, а лише наймали робітників, і це пояснювалося простим розрахунком, що на варінні солі заробляли 2-3 злотих, а найманому робітнику платили злотих на день.

Крім того, державні лісництва в цих районах не могли знайти дешевих працівників для закладення лісових культур, а змушені були завозити працівників з інших районів, де немає соляних джерел.

У деяких населених пунктах, особливо в Княждворі та Молодятині, внаслідок вищеописаної процедури незначно підвищився добробут селян і підвищився рівень життя. У цих районах багато старих халуп і розвалюх зникли, а на їх місці з’явилися нові будинки з черепицею та листовим металом. Чимало колишніх обдертих селян тепер можна побачити в цілих штанях і черевиках, а іноді на селянських столах з’являється справжня горілка.

Сумно констатувати, що серед гірського населення, яке тут дуже щільно скупчене, серед 1/3 мешканців панує крайня бідність, настільки, що єдиною їжею є картопля, а діти з багатьох халуп не виходять на вулицю зимою через відсутність одягу. Зовнішній вигляд селян, особливо дітей, жалюгідний. Незаперечним фактом є те, що якби не гроші за крадену деревину та незаконно видобуту сіль, селянин на цих територіях не зміг би побачити жодних грошей.

Нарешті, я повинен згадати одну останню і важливу сторону справи, а саме сторону гігієни. Вони видобувають солянку з диких джерел, які часто забруднені, черпають і варять її в брудних посудинах. Потім зберігають їх у брудних мішках і тлумках зі старого ганчір’я та білизни. Додамо, що більшість селян, які варять сіль, заражаються інфекційними хворобами, такими як сифіліс і туберкульоз, які легко поширюються таким шляхом.

У попередні роки, коли соляні злочини були масовими, їх було важко охопити статистично. Детальної статистики щодо цих злочинів поліція не вела. Діяла вона лише з середини 1936 року. Цифри за другу половину 1936 року такі. Тільки поліція коломийського повіту за 6 місяців вилучила 10394 кг солі та знищено 531 печей. Скільки за цей час фінансова інспекція вилучила солі та знищила печей, я не знаю.

Наведені цифри щодо вилученої солі та знищених печей яскраво свідчать про те, що таємне варіння солі було припинено лише частково і що без подальших розпоряджень цю справу не можна поставити до ладу з огляду на збитки, які несе державна скарбниця.

Водночас шість відділків міліції в районі, де вариться сіль, скерували до судів 560 кримінальних подань про крадіжки лісу. В інших районах, де немає соляних джерел, крадіжки лісу були не такими частими.

Кількість розкритих крадіжок лісу свідчить про те, що лісництва та Держказначейство також зазнають дуже значних збитків у лісах і що ці збитки були б набагато меншими, якби було припинено таємне видобуток солі.

Тому, якщо взяти до уваги, що тоді поліція розкрила лише певну частину цих злочинів, то зрозуміло, що реальна ситуація має бути як мінімум у кілька разів вищою, тим більше, що поліція розслідує ці злочини лише під час звичайної служби, а не навмисно.

Нарешті, втрати державної скарбниці включають досить значні суми, які Соляна Монополія зараз витрачає на боротьбу із соляними злочинами у вигляді витрат на винагороди, рейди, подорожі тощо, які були б відсутніми або мінімальними, якби ці злочини були зупинився.

Вище я наводив справу про нелегальне варіння солі та пов’язані з цим крадіжки лісу. Зараз я роблю висновки: що, на мою думку, було б ефективним у викоріненні чи припиненні цих поширених злочинів.

Перш за все, найактуальнішим питанням у цих бідних і перенаселених районах є питання роботи, якої населення не має і могло б знайти, якби почалися більші лісогосподарські та дорожні роботи.

Нині мають роботу лише ті селяни, які вважаються заможнішими, тобто ті, хто має власних коней, бо вони можуть вивозити деревину з лісу та складів. Часто спілкуючись із селянами, які варять сіль, я можу сказати, що ці селяни, особливо безземельні, не бояться ніяких репресій у вигляді тюремного ув’язнення, тому що взимку вони почуваються краще в тюрмі, бо там завжди краще харчуються, ніж в себе вдома.

Я вважаю, що взимку було б доцільно забезпечити зерном найбідніші верстви населення цих районів з умовою, щоб усі суму рівну його вартості могли відпрацювати на лісових і дорожніх роботах.

По-друге, я вважав би за доцільне знизити ціну на монопольну сіль на всій Гуцульщині, бо ціна солі відносно платоспроможності селянина є занадто високою, а солі гуцулу в цих краях потрібно багато. Тому можна було б правильно і нешкідливо забарвити монопольну сіль і дешево продати таку сіль сільському населенню цих районів.

Наступним і дуже важливим питанням буде так зване топкування, щоб відрізнити її від немонопольної солі. Австрійська скарбниця, організовуючи соляну монополію і не бажаючи незаконної конкуренції, випускала в обіг монопольну сіль тільки в топках із захисним знаком, підробка якого підлягала дуже суворому покаранню. У торгівлі ж під суворим покаранням заборонялося продавати розсипну сіль, бо тоді неможливо було відрізнити легальну від нелегальної.

Австрійським органам фінансового контролю було легше, оскільки вони конфісковували любу нетопковану сіль як незаконну. Хоча топкування солі вимагає певних витрат, цей вид солі в топках міг використовуватися в обігу лише на Покутті, тобто в таких повітах: коломийському, косівському, снятинському, городенському та надвірнянському.

Я стверджую, що топкування солі автоматично зменшить таємне солеваріння на 60% навіть без знижки ціни.

Однак, якби вищенаведені висновки не вдалося реалізувати, необхідно було б належним чином убезпечити соляні студні та дикі джерела.

Соляні колодязі належать державній скарбниці, а обов’язок охорони цих колодязів покладається на міську владу. Війти і солтиси, які фінансово не зацікавлені в цій справі, демонструють повну байдужість.

Усі спроби замкнути ці студні на ключі та замки виявилися марними. Формально кожну студню охороняє гмінний сторож, чи то дуже погано оплачуваний, чи то взагалі безоплатний, який навіть не старається бачити, як селяни відкривають студні та черпають солянку. Про то, що такий сторож міг би заперечити, немає навіть мови, адже він родом із того ж села, тож його за кілька днів приберуть, а в кращому випадку відправлять до лікарні. Проте не всі студні розбиті людьми; подекуди криниці ніколи не чіпали.

Найчастіше і майже постійно розбивають у Княждворі. Тому ця студня повинна бути забезпечена фінансовим контролем або спеціальними охоронними постами, належним чином одягненими та озброєними. Тоді населення громади Княждвора Гірського автоматично припинить варити сіль, тому що вони не матимуть доступу до джерела, яким є студня, а диких джерел у цій місцевості мало і вони дуже слабкі. Державна скарбниця в цій громаді втрачає щонайменше 100 злотих на день, а утримання двох сторожів коштувало б щонайбільше 15 злотих на день.

В інших містах, як-от у Молодятині, Уторопах, Текучі, Акрешорах тощо, де є дуже потужні й численні дикі соляні джерела, можна було б створити спеціальні фінасові контрольні пости, належним чином уніформовані та озброєні, які, постійно патрулюючи місцевість, змогли б на 60% припинити нелегальне вироблення солі і таким чином отримати десятки тисяч доходів для державної скарбниці.

На мій погляд, на терені вищевказаних громад 8 фінансових контролерів виконували б цю діяльність належним чином і авторитет державного казначейства, який зараз підривається селянським свавіллям, був би на належному рівні.

Окрім того, такого виду безпеки суттєво зменшили б кількість крадіжок деревини з державних лісів, тому що солеваріння, як я вже зазначав вище, є рентабельним лише тоді, коли солянку готують дармовою деревиною, тобто краденою. Я вважаю, що якщо належно забезпечити студні і соляні джерела, то кількість крадіжок лісу зменшилася б на 40%, так що населення крало би лише деревину для своїх потреб.

Статистичні дані за 1936 рік свідчать про те, наскільки значними повинні бути збитки державної скарбниці в державних лісах. За цей рік було виявлено 560 крадіжок лісу на 6 постах, розташованих у районах, охоплених соляними злочинами. Насправді крадіжок лісу в кілька разів більше, але в таких величезних лісових масивах зареєструвати ці крадіжки важко.

Я вважаю, що якби державні лісництва знизили ціну на дрова гіршої якості для сільського населення і забезпечували деревиною дуже бідних селян за невелику плату, крадіжок лісу значно б зменшилося. Сьогодні дрова з державних лісів надто дорогі для селянина.

Для поліції таке вирішення питань було б значним полегшенням. Тоді поліція могла лише час від часу співпрацювати з органами фінансового контролю, які можуть лише час від часу з’являтися на небезпечних ділянках. У районах, охоплених таємними солеварнями, поліцейський на кожному кроці стикається зі злочинами, з якими йому доводиться боротися за службовим обов’язком, але він усвідомлює, що його робота має лише тимчасовий ефект, бо після його від’їзду той же селянин може варити солі ще більш вільно.

Люди, які не знають статусу справи та місцевості, часто кажуть, що поліція зайнялася не своїми справами, бо для цього створені спеціальні органи. Дії поліції поки що обмежують лише таємне варіння солі, яке продовжує процвітати, і обмежують крадіжки лісу. Але якби поліція була байдужа до селян, які варять сіль, то за дуже короткий час цілі села почали б варити сіль, а поліція була б надто слабкою, щоб покінчити з цими злочинами і налаштувати відповідно психіку людей, оскільки важко було переконати людей гір, що крадіжка лісу – це злочин.

Вище я навів висновки, які спрямовані на ефективне виправлення поточного стану речей. Зрозуміло, що ними потрібно буде більш ретельно займатися та адаптувати їх до фінансових вимог спеціалістів Міністерства казначейства чи територіально відповідної податкової палати.

Осип Курилас. Лісоруби. 1947р.

“Дике” солеваріння на Підкарпаттю

Щоб дізнатися більше про секрети дикого варіння солі, поїдемо, наприклад, до Стебника, міста на Підкарпатті, розташованого в межах багатих покладів кухонної та калійної солей, що тягнеться на південний схід у басейні Солониці. Сама назва річки залишилася, безсумнівно, завдяки наявності в ній розчиненої кухонної солі. Ми можемо переконатися в цьому на власні очі, перевіривши смак води, яка справді виявляє певний вміст солі. Йдучи руслом річки, ми спостерігаємо менші (не завжди помітні) або більші джерела солянки, що впадають у річку Солониця. Текуча солянка містить велику кількість розчиненої кухонної солі (28-32%), причому відсоток солі різний в різних джерелах і навіть в одному джерелі в залежності від кількості атмосферних опадів. Ці джерела є незаперечним доказом існування соляних покладів глибоко в землі, що було давно підтверджено на Підкарпатті.

Ці джерела утворюються шляхом вимивання підземними водами чистих соляних відкладень або солей, що містяться в глинах. Ці води витікають як насичені в найнижчих місцях району, що найчастіше відповідає річковим долинам. Таку солянку ми називаємо натуральною, на відміну від так званої штучної, отриманий шляхом регулярної подачі прісної води з поверхні землі в шахту, де в спеціально висічених «камерах» їх стінки повільно розчиняються, що призводить до створення величезних підземних ставків, званих “луговнями”, звідки можна без обмежень насосами вибирати солянку бути розсол. накачується насосами без будь-яких обмежень, на відміну від 1480 диких джерел, де потрібно терпляче чекати поки потече свіжа солянка.

Соляні джерела постійно активні через постійне надходження маси прісної води в землю, і якщо їх не використовувати, вони марно стікають у річку. Ці джерела поширені по всьому Підкарпаттю. Кількість більших, зареєстрованих – близько 800. Серед відомих солянкових джерел, які мають лікувальне значення, оскільки, окрім кухонної солі, містять інші корисні копалини, слід назвати: “Марія”, “Софія”, “Броніслава” у Трускавці, “Джерело св.Боніфація” у Моршині.

З давніх часів ці джерела привели людство до можливості їх використання, тому були побудовані “соляні жупи”, а отримана таким чином кухонна сіль обмінювалася з країнами, які її не мали. Про це свідчать записи, знайдені в київських монастирях, де в XII столітті велася жвава торгівля з «центром соляного краю» — Галичем. У справах «Южно Западной России», виданих у Петербурзі (1865-81), є згадки про коломийських купців, які прибули з сіллю в районах Київської України та Москви. — Підкарпатські соляні жупи також мали велике значення в минулому, про що свідчать монети часів Адріана (II ст. до н. е.), знайдені в соляній шахті в Уторопі (біля Косова). Соляні копальні, безсумнівно, сягають перших поселень на Підкарпатті, а їхнє походження сягає етруських часів (6 ст. до н. е.), а може й раніше.

Нині місцеве населення варить там сіль таємно від поліції та податківців. Бідняки хочуть використовувати розсіл не лише для забезпечення потреб власного господарства, а й заробляти гроші на свою рослинність, нелегально продаючи сіль, вироблену власноруч.

Витоки цього промислу можна простежити до моменту, коли маси робітників з місцевої шахти та сусідніх промислових центрів, які були звільнені з роботи, почали шукати інші способи заробітку. Спочатку вночі з території шахти почали збирати грудки осаду, які викидали як непридатні та поміщали на сміттєзвалище, так звані “омоки”, створені при варінні солянки на державних солеварнях. Омоки не мають цінності як їжа, оскільки, окрім невеликої кількості кухонної солі, вони містять солі кальцію та магнію, які першими виділяються на дні посудини, оскільки вони найменш розчинні у воді під час варіння солянки. Омоки дробили на грудки розміром з горіх і мололи на жорнах, а потім виварювали рештки солі що залишилась. Після вичерпання ресурсів омоків виникла ідея варити розсолянку з джерел, яка бере свій початок від 1930 року.

Перші спроби “дикого варіння” обмежувалися однією родиною, але після того, як їх “розкрили” податківці, секрети цієї практики стали публічною таємницею та швидко знайшли багатьох наслідувачів. На джерелах почали збиратися групи безробітних для постачання солянки. Порушення порядку збирання солянки призводило до запеклих бійок, які неодмінно приводили учасників до створення дисциплінованої солярної організації. Село поділено на райони, кожен з яких має два дні на тиждень. Все контролює найстарший солярний працівник, якого підлеглі цілком поважають.

Варто наголосити на далекоідучих акціях самодопомоги, до яких можна віднести можливість користування джерелами понад норму біднішим людям або тим, у кого податкові органи конфіскували солянку, приготовлену протягом тижня для варіння. Зібрану солянку не кип’ятять відразу, а для економії палива зберігають більші запаси, очищаючи її від глини та червонуватих сполук заліза за допомогою хімікатів, які винайшли самі. Для цього зазвичай використовують вапняну воду і отримують абсолютно білу сіль. Першим паливом були свої та чужі паркани, і лише доробившись до скромної фортуни, почали завозити деревину з навколишнього села.

Сіль варять у бляшаних посудинах, схожих на мініатюрні державні панви, розміром приблизно 200 см на 80 см, глибиною 12 см, з топкою, побудованою під ними, які зазвичай розташовується в підвалах. Під час варіння солянки сіль, що виділяється на дні, збирається спеціальними ковшами і невисушеною йде на “експорт”.

Щоб використати лише дві відвідини джерела, навмисно готують відра великої місткості (вага двох відер близько 70 кг), що призвело до того, що багато людей страждають від перевантажень.

За межами Стебника дике солеваріння практикується в менших масштабах у містах Підкарпаття, таких як Солець, Колпець, Стара Сіль, Нагуйовичі; на південному сході в Косові, Княждворі, Ланчині та Делятині. Сіль, яку варять гуцули, іноді обмінюють на зерно. Цю сіль вивозили в такі повіти: коломийський, городенківський, заліщицький, тлумацький і навіть до Львова.

Після сізіфової праці із заготівлі сировини та виварювання солі (на виварювання 100 кг солі потрібно 16-20 відер) на солярника чекає наступний етап – продаж нелегально вивареної солі. Раніше через низькі ціни на сіль і неінформованість покупців про штрафи, які на них чекають, знайти покупців було неважко. Відпускна ціна за 1 кг солі була 10-12 грош у сприятливі економічні часи (монопольна ціна 32 гроші), зараз навіть 8 грош. Покупцями, як правило, були заготівельники, які поверталися з сусіднього Трускавця, або безробітні з віддаленої місцевості, які купували сіль і возили її вночі возами в міста в радіусі десятків кілометрів (Стрий, Ходорів, Львів та ін.). Сьогодні, застосовуючи жорсткі штрафні санкції, “експортери” обмежуються обсягом, який можна нести на плечах і провозити непрохідними поліцією та податківцями маршрутами.

У період початкового посиленого солеваріння – без перебільшення – солеварні можна було знайти в кожній другій хаті, бо денний заробіток становив 3-5 злотих, тепер, після “нормалізації” ситуації становить 30-40 злотих на місяць.

Солярів видає пара, що виділяється з димоходів, яка веде зацікавлені органи до секретної солеварніі без гіда. Аксесуари для варіння знищуються, сіль конфіскується, а соляри стикаються з непохитною буквою закону.

Згідно з отриманою інформацією, винні вже сплачують високі штрафи та частіше відбувають покарання у вигляді позбавлення волі від 1 місяця до двох років. Цікавим явищем, яке часто практикується, є підміна члена сім’ї, який ще не мав судимості, коли наближається неминучий обшук, щоб вони підтримували порядок у відбуванні покарання в сім’ї. У разі несвідомої підміни неповнолітнім членом сім’ї, покарання відбуває батько. Під час перевірки однієї солеварні, вправно та швидко працює налагоджений “сигналізатор”, тож перевіряючі органи часто виявляють солеварні, знищені самим власником. Що стосується майбутнього, то про повну ліквідацію нелегального видобутку солянки мова не йде, адже він існуватиме, хоча б для того, щоб забезпечити сіллю, так необхідною в господарстві як продукт харчування. Цікаво врегульовано це питання, наприклад, у Долині, де з незапам’ятних часів господарі, які мають худобу, “легально” брали для неї солянку за невелику плату (80 грош за 100 літрів), теоретично для покращення кислого гірського корму, але практично також для споживання, що суворо заборонено законом про податки.

Коли справа стосується майбутнього дикого солеваріння як засобу заробітку, він зникне. Останнім часом він навіть суттєво зменшився, коли більша кількість безробітних знайшла сезонну роботу на місцевій шахті Товариства Експуатації Солей Поташових(ТЕСП), що доводить, що розширення дикого солеваріння слід пояснювати відсутністю роботи.

Бідність, безсумнівно, змушує місцеве населення таємно видобувати сіль; коли економічні умови в країні покращаться і більша кількість безробітних знайде роботу, дике солеваріння зникне, а “шиби бідності”(„bieda-szyby“), аналогічні Сілезії, спорожніють.

Biedaszyb (żarg., nazwa pochodzi z lat 30. XX wieku[1]) – wyrobisko górnicze (szybik lub sztolnia) wykonane w pobliżu wychodni w sposób nielegalny, udostępniające węgiel, najczęściej węgiel kamienny. Osoba urabiająca węgiel z wykorzystaniem biedaszybu to biedaszybikarz. Biedaszyb (жарг., назва походить з 1930-х років), можемо перекласти схожим терміном шахта-копанка, нора — гірнича виїмка (шахта або штольня), незаконно зроблена поблизу виходу породи на поверхню, що забезпечує вугілля, найчастіше кам’яне. Людина, яка видобуває вугілля за допомогою копанки, є biedaszybikarz і схожого терміну у нас немає.