Тут я покажу фотографії з давньої поїздки на фестиваль «Великдень у Космачі». Поїздка була запланована велосипедом, вдвох з товаришем і план виглядав так. До Коломиї пригороднім поїздом, потім велосипедами до села Пістинь, в селі ночуємо, залишаєм ранком велорюкзаки і на фестиваль. В Пістині знайома мого товариша мала хату і господарку, які вона літом на вихідні відвідувала, обробляла і в ті дні, як повідомила її дочка, вони планували приїзд і роботу на грядках.

Після обіду ми докотились до села але хата була замкнена і на полі не було нікого. Щось не склалось і тоді товариш запропонував піти до інших своїх знайомих, старих діда і баби, в яких він колись давно жив під час митецьких мандрівок околицями. Товариш був художник і під час цих мандрувань навколишніми горами малював картини, ескізи. То було давно але баба його впізнала. З дідом було складніше. Він був старший за неї і не пам’ятав свого колишнього постояльця. До того ж на старість став прикрим, підозрілим до чужих людей і за весь час нашого перебування він так і не зрозумів чому ми тут знаходимся і уникав спілкування з нами. Баба ж нас пустила в другу кімнату типової гуцульської хати – сіни, кімната з великою піччю наліво, направо кімната як би для гостей. Ввечері, як годиться, баба нам накриває стіл, чвертка горілки, страви що залишились від Великодня. Від горілки ми відмовились і баба її швидко, щоб не бачив ґазда, прибрала. Прикинувши скільки часу пройшло від празників і зауваживши відсутність у хазяїв холодильника, я запропонував товаришу і від страв відмовитись. Там було все – м’ясне, холодець, солодке – і якось ми, щоб не образити ґаздиню, зуміли ті страви посунути, випросили у неї кип’ятку і запарили традиційну свою вівсянку. Повечерявши і полягавши спати, ми довго через сіни чули дідове нарікання бабі на її легковажну поведінку. Ранком все повторилось: стіл, страви, кип’яток, вівсянка і ми поїхали на фестиваль. Повернулись ввечері і вже тоді, з поля, нас замітила знайома товариша, яка приїхала саме цього дня і працювала на грядках. Приїхала вона перед обідом і перше, чим її зустріло село, була дивна новина, яку вже обговорювало все село. А новиною було те, що у баби з дідом живуть дивні люди, які не п’ють горілки, не їдять великодніх страв і самі варять і їдять тільки кашу з вівса.

Запам’ятався ще один епізод. Дорога від Пістині дуже погана і майже при в’їзді в село, справа, де дорога притискається впритул до скали, велетенська калабаня яка не просихає круглий рік. Дно не видно і я почав обережно, ближче до скали, перетинати її велосипедом. З-за повороту вискакує джип з тонованими вікнами. Я запанікував, подумки клянучи і водія і його машину. Втім авто зменшило швидкість і теж почало поволі занурюватись у воду. Поступово зближувались і я спостерігаю за кермом якусь знайому жінку. Вже зблизька впізнав Катерину Ющенко, поруч сам, на задньому сидінні діти. Того дня вони теж відвідали фестиваль і самі, без супроводу, повертались.

Ну і сам фестиваль покажу по частинам. Спочатку зустрічі з цікавими людьми.

Стринадюк Роман Михайлович, Косів — український майстер з художньої обробки металу та шкіри; 1980 — член НСХУ, 2003 — заслужений майстер народної творчості України. Виробляв такі декоративні речі: згарди, люльки, оклади до Євангелія, декоративні пістолі і рушниці, пояси, ковані скрині, хрести. Брав участь у багатьох виставках та етнографічних фестивалях Його твори зберігаються у музеях України та приватних колекціях.

Валентина Бердник-Сокоринська – легендарна майстриня-лялькарка. Займається виготовленням ляльок з дитинства, першим учителем була мама. З 1973 року разом зі своїм чоловіком, відомим письменником-фантастом Олесем Бердником, створювала декоративні аплікативні панно. Як майстер панно має 20 персональних та загальних виставок. З 2003 року працює самостійно як майстер сакральної ляльки-мотанки; проводить майстер-класи, бере активну участь у соціальних проектах, спрямованих на роботу з дітьми та майбутніми матерями. За словами пані Валентини, під час виготовлення сакральної ляльки зрівноважується психологічний та нервово-фізіологічний стан людини, тож це старовинне мистецтво може стати додатком до психотерапії та духовного виховання. На основі традиційної ляльки-мотанки створила кілька авторських технологій. Роботи майстрині знаходяться у численних приватних колекціях в Україні та за кордоном.

Михай́ло І́лькович Діди́шин-Юсипчу́к — український краєзнавець, дослідник Гуцульщини, народний майстер, художник, скульптор. Засновник музею Олекси Довбуша у селі Космач Косівського району Івано-Франківської області. У 1970-х роках Михайло Дідишин розшукав хату-зимівник, що за переказами належала Штефану Дзвінчуку, і в якій був вбитий Олекса Довбуш, переніс її на власне подвір’я і заснував музей Олекси Довбуша музей, знаходиться приватна колекція краєзнавця з більш ніж 500 експонатами. Зібрано предмети побуту, зброю часів опришківського руху та рідкісні речі: бартки, топірці, кептарі, череси тощо. У музеї є також незвичайні скульптури з дерева і каменю. У 1988 році Михайло Дідишин спорудив біля музею пам’ятник Олексі Довбушу. Збирач фольклору, автор кількох книжок.

Сама колекція – це несистематизоване зібрання різних предметів, які ґазда випадково побачив, вподобав і складував в цій невеличкій хатині. Від звичайних, сувенірних речей, які можна знайти на так званих гуцульських базарах до дійсно цікавих і рідкісних екземплярів. Запам’яталась і зацікавила дерев’яна скульптура Святого Миколая, небачена в цих краях. Господар уже мабуть привик до такої уваги і звично, не чекаючи питань, розказував, що у нього вже хотіли її купити, пропонували великі гроші але він ніколи не продасть цей виріб.

ПРОДОВЖЕННЯ