5-6 листопада 2025 року відбудеться Всеукраїнська науково-практична конференція «Поєднати минуле, сучасне й майбутнє»: краєзнавство на захисті історико-культурної спадщини України» в межах Восьмих краєзнавчих читань пам’яті академіка Петра Тронька. Мета заходу – сприяння консолідації наукової та професійної спільноти задля збереження історико-культурної спадщини України шляхом висвітлення краєзнавчих ініціатив бібліотечних, освітніх, наукових установ та громадських організацій, а також обговорення досвіду формування сучасної системи підготовки бібліотечних кадрів.

Надіслані тези учасників Конференції

Бережок Євгенія ГРЕЦЬКОМОВНА ПЕРІОДИКА ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ФОНДАХ ОДЕСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ НАУКОВОЇ БІБЛІОТЕКИ

Букет Євген, Матвієнко Євген ШЕВЧЕНКІВ САД: ПРАВДА ПРО ОКСАНУ КОВАЛЕНКО – ПЕРШЕ КОХАННЯ КОБЗАРЯ

Гоберман Давід ПРО ЗМІНИ В АРХІВНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ І КРАЄЗНАВЧИЙ ДОСВІД

Годунко Людмила ФОЛЬКЛОРНІ МОТИВИ У СТРІТ-АРТІ ВЕЛИКИХ СВІТОВИХ МІСТ: УКРАЇНСЬКИЙ СЛІД 

Довгополова Людмила ВИНИКНЕННЯ СІЛ МЕЛЕНІ ТА ВАСЬКОВИЧІ НА ОВРУЧЧИНІ

Дутчак Анатолій ГЕНІЙ МІСЦЯ

Іонов Володимир КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА УКРАЇНИ ЯК НЕВИЧЕРПНЕ ДЖЕРЕЛО СТІЙКОСТІ ТА ІННОВАЦІЙ В УМОВАХ СУЧАСНИХ ЦИВІЛІЗАЦІЙНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

Кепін Дмитро ГІРНИЦТВО ДОНБАСУ 1880-х – поч. 1930-х рр. (ЗА МАТЕРІАЛАМИ ВИДАНЬ  ДЕРЖАВНОГО АРХІВУ ДРУКУ КНИЖКОВОЇ ПАЛАТИ УКРАЇНИ)

Коцаренко Володимир ШУКАЧІ ЩАСТЯ, АБО «ПРИЗЕМЛЕНА» ІСТОРІЯ

Нестеренко Вероніка КРИМСЬКЕ ПИТАННЯ ЯК ПИТАННЯ ПАМ’ЯТІ: ЛЮДСЬКИЙ ВИМІР НЕОКОЛОНІАЛІЗМУ

Пономарьов Олександр РОДИННІ ЗВ’ЯЗКИ АРХІМАНДРИТА МЕЛЬХІСЕДЕКА ЗНАЧКО-ЯВОРСЬКОГО: НОВІ АРХІВНІ СВІДЧЕННЯ ТА ЇХ ІНТЕРПРЕТАЦІЯ

Попельницька Олена БУДІВЛЯ НЕМИРІВСЬКОЇ ЧОЛОВІЧОЇ ГІМНАЗІЇ: ІСТОРІЯ ТА АРХІТЕКТУРА

Рудзський Лев КАТАЛОГ ЖУРНАЛІВ ВІДКРИТОГО ДОСТУПУ (DOAJ) ЯК ЗВЕДЕНИЙ БЕЗКОШТОВНИЙ ІНФОРМАЦІЙНИЙ РЕСУРС З ПИТАНЬ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Смирнова Світлана КНИЖКОВА КОЛЕКЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРИЧНОЇ БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ «БІБЛІОТЕКА МИТРОПОЛИТА ФЛАВІАНА»: ОГЛЯД УКРАЇНОЗНАВЧИХ ВИДАНЬ

Соколов Віктор  РОЗВИТОК ЮРИДИЧНИХ БІБЛІОТЕК ТА ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЇ «ЮРИДИЧНОГО БІБЛІОТЕКАРЯ» В КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ ТА В США

Дутчак Анатолій

м.Калуш

ГЕНІЙ МІСЦЯ

Анотація: В статті автор намагається поділитись власним досвідом використання можливостей краєзнавчих ініціатив при збереженні місцевих архітектурних пам’яток.

Ключові слова: пам’ятник промислової архітектури, культурний ландшафт, утилізація ландшафту, genius loci.

В темі охорони охорони культурної спадщини, зокрема архітектурних пам’яток, я виділю пам’ятки, які відносять до промислової архітектури. В них сама незавидна участь, їх ставлять на облік в останню чергу, причому навіть присутність їх в Державному реєстрі нерухомих пам’яток України не гарантує їм захист від повного знищення. Поряд з нашим містом, в обласному центрі, будівля древньої пивоварні, яка ще з союзних часів мала статус пам’ятника архітектури державного значення, знищена. Їй той статус не поміг як і не поміг такий же статус долинській солеварні, теж занесеній в Державний реєстр.

Якщо відкрити в мережі сторінку Калуської Міської Ради то там, серед іншого, цікавою в розділі “Туризм” є підсторінка “Історична спадщина”. На цій сторінці перераховані 30 об’єктів історичної спадщини — пам’яток архітектури, пам’ятників, меморіальних об’єктів. Очевидно їх більше і вже на сторінці у Вікіпедії про Калуш зазначається, що в місті і в околицях налічується 45 пам’яток архітектури місцевого значення. Цей статус визначається як один із різновидів об’єктів культурної спадщини, окремі будівлі, архітектурні споруди, що повністю або частково збереглися в автентичному стані і характеризуються відзнаками певної культури, епохи, певних стилів, традицій, будівельних технологій або є творами відомих авторів. Особливістю м.Калуша є те, що там з давніх часів існував видобуток кухонної і калійних солей, який потім зосередився на калуському підприємстві TESP (польською мовою: Spółka akcyjna eksploatacji soli potasowych “TESP”; українською мовою: Акціонерне товариство з експлуатації калійних солей “ТЕСП”) — акціонерне підприємство гірничодобувної промисловості, яке існувало в часи Другої Речі Посполитої. Там до послідніх часів паралельно існували і працювали древні технології і на той час сучасні. Існувало і працювало обладнання і виробничі приміщення, що були виготовлені і збудовані ще в позаминулому столітті. Ці об’єкти, після закінчення з різних причин їх експлуатації, не попадали в об’єкти історичної спадщини і поступово щезали. Фінальну крапку в історії їх поставили приватизаційні процеси. Всі ми знаємо, що основою західної цивілізації і її матеріального виробництва є власник. Знаємо, що власник є кращим господарем, що приватні підприємства є завжди ефективніші чим державні. Але це знання не гарантує нам того шляху що пройшов Захід. Історія їх матеріальної цивілізації є історією власності яка створювалась століттями і цей шлях неможливо пройти за десятиліття, а власника неможливо створити призначенням. Навіть на основі закону. На рівні спинного мозку цей призначений власник навіть сам себе не рахує власником. Не кажучи вже про визнання його власником оточуючими. За таких обставин нові “власники” нічого не вкладають у підприємство і намагаються швидко і максимально використати матеріальні об’єкти, якими вони розпоряджаються. І от з усієї підприємницької діяльності на Україні, яка виникла в результаті приватизаційних процесів, самою успішною була заготівля і здача металобрухту яку проводили нові розпорядники. І коли пробувати говорити про архітектурні пам’ятки та їх роль у формуванні культурного ландшафту, нам скоріш за все треба говорити про утилізацію культурного ландшафту. Дослідник герменевтики культурного ландшафту В.Л. Каганський стверджує, що культурний ландшафт, – крім самостійної сутності і цінності, надає особливе поле, екран, проекцію, на яких чітко спостережувані соціальні суб’єкти та процеси, хоча б їх поведінку і соціальні практики не мали до ландшафту зовсім ніякого відношення. З його слів ландшафт – арена, місце дії. Дивлячись на ландшафт і навіть обмежуючись тільки одним лише ландшафтом, ми можемо досить багато дізнатися про інші сутності, як традиційно з ландшафтом пов’язаних, так і не пов’язаних з ним зовсім. Це як читання суспільства по ландшафту, коли з малих деталей набираються основи для серйозного судження про країну, її конструкцію, її структурні зміни.

І от чи не може бути так, що доля тих будівель і обладнання на території нашої області – солеварень, пивоварень, млинів, тютюново-ферментаційної фабрики в Заболотові – як і в інших регіонах, вказують саме межу цивілізацій, описаних А. Тойнбі. Десь тут проходила і проходить межа, яка згідно класифікації Тойнбі розділяє західну і православну християнську цивілізації. Межа на то і є межа, щоб показувати, фіксувати відмінності, різну поведінку і різні соціальні практики. В нашому випадку, після пересування державного кордону, відбувається відновлення межі і утилізація культурного ландшафту до стану “сміття”, в більшості випадків стихійна і часто за участю місцевого населення. Через незрозумілий статус колишньої державної власності, тимчасові мінімальні витрати нових власників на її охорону, населення іноді просто займається мародерством.

Серед залишків промислових об’єктів в нашому місті привертає увагу калуський пивзавод, який існує ще з 1565 року і може бути так, що сьогодні найдавнішою і ще збереженою будівлею в місті є солодовня калуського пивзаводу. Вона збудована ще в позаминулому столітті і її доля зв’язана з долею самого калуського пивзаводу. Підсумково виглядає так — сьогоднішній власник пивзаводу, який отримав від міської влади дозвіл на будівництво житлового комплексу, умовою дозволу обіцяв реновацію пивзаводу, обіцяв зберегти з усіх будівель заводу тільки корпус солодовні і там, серед іншого, облаштувати музей пивоваріння. Втім на здоровий глузд зрозуміло, що сьогоднішній власник є підприємцем, очевидно спеціалістом в будівництві і далекий від таких питань як збереження історичної спадщини чи музеєфікація. Також зрозуміло, знову ж таки на здоровий глузд, що цьому питанню збереження повинна передувати робота науковців, спеціалістів-музейників, краєзнавців і хоча б місцевих жителів, у яких болить за долю спадщини міста. Врешті міська влада зобов’язана була напередодні тих перемовин і угод з власником, терміново надати будівлі солодовні статус пам’ятника архітектури місцевого значення. Це був би мінімум, на основі якого можна було б моніторити роботи власника чи ставити нові вимоги, які б гарантували збереження будівлі. Тут необхідно підкреслити, що український капіталізм примхливий і, іноді, непередбачуваний. Поряд з нашим містом, в обласному центрі, будівля древньої пивоварні, яка ще з союзних часів мала статус пам’ятника архітектури державного значення, знищена. Їй той статус не поміг як і не поміг такий же статус долинській солеварні. Крім того, що це є пам’ятник архітектури, це є і пам’ятник старої, древньої технології. І якщо там планувати музей, то це вже є готовий музей, який потребує тільки консервації. Така технологія була в минулому, позаминулому столітті і так ніхто процес солодування не веде уже мабуть сто років. Може бути так, що таких будівель, з незруйнованим начинням, в Європі вже не існує. Зрозуміло, що та солодовня є сумішшю обладнання як старого так і радянського, будівля з польської, австрійської і радянської цегли. Але першою ціллю має бути ретельне дослідження та збереження і музеїфікація технології.

Реальність же така, що “змагання” з тими утилізаторами складне, займає багато часу і виграти в них дуже важко. Тому плідним і, мабуть, найбільш успішним були б намагання максимально напередодні утилізації описати, сфотографувати ті будівлі і обладнання в послідовності технологічного процесу. От що, скажемо наприклад, завадило місцевим краєзнавцям у свій час провести такі міроприємства по відношенню до будівлі і обладнання пивзаводу в Івано-Франківській області? І от таке я спробував по відношенню до солодовні калуського пивзаводу. Сьогодні головним і активним інструментом облаштування тієї солодовні чи її реновації є ацетиленовий різак і я фактично змагався з ним. Були місця, де різак прийшов раніше і були вже утилізовані замочувальні чани початкової стадії приготовляння пива. Австрійські, клепані чани. Демонтовано обладнання солодовних грядок, лопастні ворошителі сушильних решіток. Я фотографував ті сушильні решітки стародавньої сушилки і різак працював поряд, паралельно. Фотографував ковшовий елеватор норія, дерев’яний ліфт, тачки старої конструкції, якими по відмітці перевозять зерно, солод і з яких зараз збереглось дві. В сусідньому корпусі, який підлягає демонтажу, я фотографував наступну стадію – дроблення солоду в дробильному відділенні. Для дроблення солоду застосовувався млин фірми Novák & Jahn, обладнаний автоматичною механічною вагою “Chronos”, збереглась стара вагонетка з ручною тягою для перевезення змеленого солоду.

Ставлячи за мету описувати обладнання і технологію, треба бути готовим до того що, за рідкісними винятками, архіви підприємств як за роки Речі Посполитої, так і пізніші радянські, навіть якщо виробництво продовжувалось і в радянський час, не збереглись. Пошуки в мережі іноді бувають плідними і, для прикладу, для опису автоматичної механічної ваги “ Chronos”, винахід якої був революційним з погляду автоматизації виробництва та зважування на початку 1880-х років, в архівах знайшлась повна інструкція по її використанню видана в 1914 році в Санкт-Петербурзі. [1]

Але треба бути готовим і до такого розвитку подій. Я провів там багато часу, і з дозволу власника лазив по корпусах, відмітках і роботяги, які брали участь в тій утилізації, на перших порах до мене відносились поблажливо. Мовляв – ходить там дивний чоловік з фотоапаратом, фотографує той мотлох, явно безглузде заняття. Я з ними не спілкувався, але потім вони щось запідозрили, відчули загрозу від моїх дій для їхньої, навіть мізерно прибуткової для них, роботи. Хоча б та цегла, якісна польська цегла, яка очищалась і складалась на піддони з якимись убогими цілями. І я відчув ворожість, навіть агресію від них.

Врешті, якщо ви знайдете час і місце для таких речей, може статися так, що вас настигне, вас зачепить genius loci, геній місця, дух місця. В римській релігії існували genius loci, духи покровителі якогось конкретного місця, села, гори, навіть окремого дерева. Як і положено духам, вони невидимі однак залишають знаки своєї присутності і що ж до їх видимого втілення то це само місто, сама місцевість як вона є в дійсності; риси їх, мова їх це форма землі, нахил вулиць, особливим чином відлущена фарба на стіні; кущ, який закріпився на мурі… З якоїсь старої книги про архітектуру я колись давно зробив виписку, що архітектура намагається навчити самостійно бачити “безкінечні змістовні шари, які наповнюють архітектурні пам’ятники” і далі стверджується, що genius loci крім того, що істоти духовні, ще й “сутність нашого серця і розуму”. Все це сигнали для тих, хто здатен їх розрізняти і цьому важко навчити але легко навчитися. Володіння місцем власним генієм передбачає його наділення енергією добра, розуму, краси, потайною інформацією, якою може оперувати не свідомість, а підсвідомість людини у вигляді образів, аналогій, метафор, що виявляється в інтуїції, передчутті. Незримий геній місця впливає на людей, яким судилося вловили ті сигнали, що надійшли з невідомого, і здійснили духовний подвиг. Дух місцевості – джерело поглядів, ідей, цінностей, які може як прийняти, і відкинути. Пізнаючи дух місця, ми наближаємося до розуміння змісту тексту культури.

Теоретик архітектури Олександр Раппапорт писав, що використання понять “місце” та “геній місця” у гуманітарній сфері загалом та в архітектурі зокрема залишається на рівні сентиментальної міфології та феноменології. Впровадження в масову свідомість розуміння цінності місця та “genius loci” неможливе без ритуалів, пов’язаних із життям та смертю архітектури. В моєму перекладі фрагмент з його статті: “Будівля, на відміну від чобіт чи сукні, належать не тільки і навіть не стільки господареві, а й самій Землі. Руйнування будівлі – чи не більш значуща подія, ніж вбивство чи похорон людини. Руйнування будівлі – сакральний акт, акт похорону часу та життя. І поховання будинку має бути прирівняно до поховання людини. Саме в цьому акті великий твір архітектури і нікому не потрібний сарай знаходять трансестетичну спорідненість буття на планеті.” [2]

Тому мабуть приходить розуміння, що я туди вже ніколи не зможу повернутись. Навіть в той музей-муляж, якщо він буде.

Єдине що можу зробити сам, і радити другим, весь матеріал, з усіма фотографіями і описом технології, доцільно розміщувати на сторінках краєзнавчих клубів, осередків Національної спілки краєзнаців або, як мій приклад, на власній сторінці в мережі. [3]

1. https://drive.google.com/file/d/1gFVq_feECXuriVXNaHnD9Lud0VTvT7o-/view

2. Александр Раппапорт. О месте и гении места. https://projectbaikal.com/index.php/pb/article/view/2189

3. Матеріали до історії Калуського пивзаводу. https://dutchak.pp.ua/blog/3922/

Вибірковий фотоальбом

Будівля солодовні.

Місце, де були замочувальні чани.

Піч для підігріву повітря сушилки.

Сушилка.

Верхня решітка і купол сушилки.

Тачка старої конструкції для перевезення зерна, солоду.

Млин фірми Novák & Jahn.

Автоматична механічна вага “ Chronos”

Склади

Гоберман Давід

м. Чернівці

ПРО ЗМІНИ В АРХІВНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

І КРАЄЗНАВЧИЙ ДОСВІД

У своїх заняттях, які за визначенням полягають в детальному вивченню певного району країни, включаючи історію рідного краю, геологічні особливості місцевості, екологію, різноманітність біологічних видів, етнічний склад тощо, краєзнавцям часто приходиться користуватися архівними установами, спілкуватися з їх працівниками. І в цій статті я спробую показати досвід краєзнавців з користування недавніми змінами в архівному законодавстві України і покажу як їх, ті зміни, використовують працівники архіву.

Ми з вами як краєзнавці, відносимося до користувачів документами Національного архівного фонду, що належать державі, територіальним громадам і, згідно статті 20 Закону України “Про Національний архівний фонд та архівні установи” (надалі — Закон № 3814-XII), маємо права. Серед них користуватися в читальному залі архівної установи копіями документів з фондів користування, а у разі їх відсутності — оригіналами та виготовляти, у тому числі за допомогою технічних засобів, або отримувати від архівних установ копії документів і витяги з них, якщо це не загрожує стану документів.

Тобто, як ми бачимо, законодавство нашу краєзнавчу діяльність при користуванні архівними документами ділить на два напрями — роботу з копіями документів з фонду користування і роботу з оригіналами документів. Методика зрозуміла і вірна — користування оригіналом документу несе потенціальні загрози його стану, які нейтралізуються використанням один раз зробленою для багаторазового використання його копією.

Правила утворення фонду користування і порядок його використання всіма користувачами регулюються нормативом Правила роботи архівних установ України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України 08.04.2013 № 656/5 (надалі — Правила роботи). Текст нормативу дає визначення головних термінів. І згідно визначень фонд користування документами – структурована сукупність копій архівних документів, виготовлених в паперовій чи іншій аналоговій або цифровій формах, і призначених для користування замість оригіналів. Далі по тексту визначається додатково, як частина фонду користування, цифровий фонд користування документами – структурована сукупність цифрових копій архівних документів, призначена для користування замість оригіналів. Наведемо визначення цифрової копії архівного документа – копія, що містить точне знакове відтворення інформації оригіналу архівного документа, отримана в результаті перетворення аналогового архівного документа у цифрову форму або копіювання цифрового архівного документа.

Можемо здогадатись, що це благородна але високовартісна робота, на яку держава буде тратити кошти платників податків і яка розрахована на значний термін. Проте навіть зараз, під час війни, державні архівні установи знаходять можливість для цієї роботи. Іноді з використанням дарованого благодійниками обладнання.

Далі прикладом використання того фонду користування покажу відносини Державного архів Івано-Франківської області (ДАІФО) з місцевими краєзнавцями з м.Калуша. Громадою м.Калуша був утворений і утримується Краєзнавчий музей Калущини, при якому функціонує краєзнавчий клуб, де серед пріоритетних напрямків дослідження Калущини виділяють фортифікацію (калуського замку), історію промисловості, солеваріння, археологію і туризм.

Займаючись промисловою історією м.Калуша, члени клубу зокрема відновлюють історію видобутку кухонної і калійних солей в минулих століттях.

Весь видобуток цих солей в кінці минулого століття був зосереджений на калуському підприємстві TESP (польською мовою: Spółka akcyjna eksploatacji soli potasowych “TESP”; українською мовою: Акціонерне товариство з експлуатації калійних солей “ТЕСП”) — акціонерне підприємство гірничодобувної промисловості, яке існувало в часи Другої Речі Посполитої.

Після закінчення Другої світової війни весь архів підприємства опинився в Державному архіві Івано-Франківської області. В своїй роботі члени краєзнавчого клубу іноді відвідують читальний зал ДАІФО і працюють з тим архівом. Останнім часом клуб зацікавила частина архіву ТЕСП, а саме облікові картки робітників і службовців підприємства “ТЕСП”, які зберігаються в обласному архіві, Фонд №61, Опис №1-Д. Це є унікальні документи минулого століття не тільки для історії підприємства а і для історії міста. Велика частина жителів міста — українці, поляки, німці, євреї — жили поруч в місті і поруч працювали на цьому підприємстві. Картки заповнені на німецькій і польській мовах і містять інформацію про дати народження, адреса, професії, склад і дані сім’ї працівників а також майже половина карток має фотографічні портрети. Фактично це є майже втрачена суб’єктивність тогочасного міста, яку можна відновити зараз тільки шляхом опису.

Так сталось, що в 2024 році, використовуючи подароване обладнання від FamilySearch International (США) – два сканери для оцифрування документів Національного архівного фонду, які зберігаються в Державному архіві Івано-Франківської області – серед іншого були оцифровані і ці облікові картки працівників ТЕСП. Весь оцифрований матеріал ДАІФО розміщує у вільному доступі на своїй сторінці в розділі Е-Архів. Весь, крім тих карток, які доступні тільки в читальному залі. Плануючи розширити роботу краєзнавчого клубу з цими картками, перекласти ті картки і створити соціальну, національну і професійну картину населення міста і околиць того періоду, враховуючи великий об’єм запланованої роботи, на клопотання краєзнавців Калуська міська рада, Управління культури, національностей та релігій Калуської міської ради звернулись до ДАІФО з проханням поділитись з громадою тими копіями.(додається) У відповіді підписаній в.о. обов’язки директора Державного архіву Івано-Франківської області громаді відмовлено і запропоновано скористатись платними послугами, затвердженими наказом ДАІФО № 78 від 08.11.2016р. “Про затвердження цін на роботи (послуги) із забезпечення збереженості, науково-технічного опрацювання документів на підприємствах, в установах, організаціях та у сфері використання архівних документів, що виконуються Державним архівом Івано-Франківської області на договірних засадах”. Також названа сума оплати такої послуги, яка становить за підрахунками керівництва архіву майже 110 тисяч гривень.

Звернемо увагу на підрахунок цієї суми. В наказі ДАІФО № 78 є стандартний пункт, який дублюють всі обласні архіви, пункт 2.1 “Роботи (послуги) з виготовлення копій документів з паперовою основою на копіювально-розмножувальних апаратах, потім підпункт 2.3.1 “сканування тексту з розпізнаванням” і послуга з виготовлення однієї сторінки оцінена в 8,63 грн. Облікових карток дуже багато і сума отримана простою операцією множення.

Необхідно визнати, навіть в мирний час така сума в розмірі понад сто тисяч гривень є нереальна для бюджету громади. Але, крім того, такий метод “підрахунку” є не зовсім коректним. Влітку цього року, на виконання Меморандуму про співробітництво між Державною архівною службою України та корпорацією FamilySearch International підписаного Головою Укрдержархіву Анатолієм Хромовим, обласний архів анонсував знакову подію в історії установи — початок масштабного оцифрування документів Державного архіву Івано-Франківської області та створення фонду користування на такі документи. Тобто, на виконання своїх службових обов’язків, працівниками архіву вже зроблена робота, яка передбачена архівним законодавством і їх посадовими інструкціями, вони вже почали створення частини фонду користування, цифрового фонду користування документами і прохання громади поділитися результатами тієї роботи не передбачало додаткових затрат часу і коштів державного бюджету.

Всупереч всім тоді існуючим нормативам, керівництво ДАІФО намагалося самостійно ввести оплату за послугу, яка не міститься в законодавстві і не оцінюється законодавством. Краєзнавці просили надати цифрові копії вже виготовлених цифрових копій архівних документів і в наказі Державного архіву області № 78, в перерахованих нормативах така послуга не зазначається і не оцінюється.

Далі необхідно звернути увагу, що згідно діючого наказу Міністерства юстиції № 4251/5 від 26 листопада 2021 року, яким затверджено “Порядок визначення вартості платних послуг, які надаються архівними установами, що утримуються за рахунок бюджетних коштів”, в пункті 3 зазначено, що “Встановлення вартості платної послуги здійснюється на основі економічно обґрунтованих витрат, пов’язаних з її наданням. Вартість платної послуги розраховується на основі економічно обґрунтованих витрат та з урахуванням національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку в державному секторі і має бути не менше розміру понесених витрат”. Врешті, як уточнює вже новий Порядок “Собівартість платної послуги розраховується на підставі норми часу на надання такої послуги та вартості розрахункової калькуляційної одиниці часу однієї людино-години (людино-хвилини)”.

І от якщо на виконання своїх службових обов’язків, працівниками архіву вже зроблена робота, яка передбачена архівним законодавством і їх посадовими інструкціями, потрачені кошти і людино-години, давно зроблені електронні копії тих карток і прохання поділитися результатами тієї роботи не передбачало додаткових затрат часу і коштів державного бюджету, виникає питання — як керівництво ДАІФО визначило витрати, які виникають при обчисленні вартості цієї своєрідної послуги? Стає зрозумілим, що керівництво ДАІФО ту зроблену роботу працівників архіву намагалося показати як договірне надання послуг і, можливо, планувало робити цю операцію багаторазовою. Далі можна запитувати – згідно якого національного положення (стандарту) бухгалтерського обліку в державному секторі керівництво державної установи намагається торгувати такими фальшивими послугами і потім показувати їх в своєму бюджеті?

Також виникає підозра, що керівництво ДАІФО таке буде проробляти не раз, не раз буде обманювати споживачів послуг і потім, при складанні бюджету установи, вказуючи фальшиві послуги, буде зазначати і фальшиві суми витрат, які установа понесла при їх наданні. Якщо ж це в перший раз, то як тоді керівництво планувало показувати такі послуги в бюджеті установи? Можна допустити, такий метод ведення бухобліку і складання бюджету творить простір для фінансових зловживань в державній установі.

Втім історія цих відносин краєзнавців з обласним архівом має і другу частину, яка виникла вже безпосередньо зі змін в законодавстві про архіви.

Роботу по утворенню фондів користування, особливо цифрових, почали і інші обласні архіви і Міністерство юстиції, як державний орган, що згідно Закону № 3814-XII затверджує правила, положення і інструкції, які визначають порядок діяльності архівних установ, очевидно помітило невідповідність реальному стану речей обласних наказів про затвердження цін на роботи (послуги), які надаються установами. Всі ті накази мають за основу Постанову Кабінету Міністрів України від 7 травня 1998 р. № 639 “Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися архівними установами, що утримуються за рахунок бюджетних коштів” і та постанова не робить різниці між копіюванням оригіналів документів і копіюванням копій з фонду користування. Зрозуміло, що це треба розділити і це не можуть бути послуги з однаковою вартістю. Копіювання оригіналу потребує особливої уваги і ретельності, що і викликає збільшення затрат і більшу ціну послуги. Міністерство юстиції самостійно розділяє ці копіювання і визначає нові розміри цін за послуги. Для цього приймається норматив “Розмір плати за надання платних послуг центральними державними архівами, центральними державними архівними установами”, який затверджується наказом Міністерства юстиції України № 3511/5 від 05 грудня 2024 року (надалі — Розмір плати). В нормативі появляється новий пункт 11.5 – копія архівного документа, друкованого видання виготовлена з фонду користування, який ділять на підпункти:

▪ 11.5.1 – копія архівного документа, друкованого видання виготовлена з фонду користування (цифрова копія), оцінена в 1,1 грн за файл;

▪ 11.5.1 – виготовлення друкованих копій архівних документів, друкованих видань та довідкового апарату до документів з фонду користування за допомогою технічних засобів архівної установи, оцінена в 4,7 грн за одну сторінку.

Можна здогадатись, що розробник нормативу виходив з офіційного визначення фонду користування, який містить паперові і цифрові копії оригінальних документів і, відповідно, визначив ціну послуг по виготовленню цифрових або паперових копій з паперових копій фонду користування. А вже всі цифрові копії з цифрового фонду користування планувалось що архівні установи розміщують он-лайн. Втім це розміщення викликало додаткові витрати і в “Порядку користування документами Національного архівного фонду, що належать державі, територіальним громадам”, затвердженому наказом Міністерства юстиції № 2438/5 від 19.11.2013 в п.5 зазначається, що архів створює умови для ознайомлення користувачів з цифровим фондом користування через персональні комп’ютери в читальному залі архіву та/або шляхом його оприлюднення онлайн.

Але далі виникає наступна ситуація. Краєзнавець, користувач, який, наприклад, знаходиться в сотнях кілометрах від читального залу, згідно веб-сайту архіву, де розміщений опис всього цифрового фонду користування архівної установи, замовляє цифрову копію з цифрової копії. Але в нормативі Розмір плати така послуга відсутня. Чим це пояснюється? Або розробник нормативу виходив з того, що вся оцифрована інформація розміщена онлайн, або, що набагато ймовірніше — розробник не зміг визначити витрати на таку “послугу” і оцінити її. І архів бере з такого користувача таку вартість, ніби для цього замовлення працівник архіву знову зробив сканування паперового носія. Звичайно такого повторного сканування ніхто не робить і це подається як фіктивна послуга, архів торгує цифровими копіями, які вже зроблені на державні кошти.

В мережі на Facebook сьогодні ще існує загальнодоступна група “Доступ до архівів” [1] і 13 вересня учасники групи організували обговорення розміщеного в групі того дня тексту – “Чи хтось з учасників групи зрозумів і може пояснити, чому архівні установи при використанні нормативного акту РОЗМІР плати за надання платних послуг цифрову копію друкованого видання виготовленого з фонду користування оцінюють в 1,1 грн А ТАКОЖ цифрову копію з цифрової копії документа, що знаходиться в цифровому фонді користування теж оцінюють в 1,1 грн? Невже витрати одинакові?”. В обговоренні активну участь брав учасник групи з ніком Anatolii Khromov і можемо допустити, що це є голова Державної архівної служби України Анатолій Хромов. Була дискусія і майже всі учасники обговорення намагалися переконати Anatolii Khromov, що собівартість послуги “цифрова копія з цифрової копії” нульова, що в сучасних умовах виготовлення таких копій відбувається без участі працівника архіву і використання обладнання архіву вимірюється в часі іноді долями секунди. За долі секунди можна виготовити сотні тисяч таких копій. Врешті пропонувалось учаснику групи Anatolii Khromov показати арифметичний розрахунок собівартості послуги “цифрова копія з цифрової копії” і порівняти з таким же арифметичним розрахунком послуги, яка в нормативі Розмір плати в пп. 11.5.1 оцінена в 1,1 грн. Втім все обговорення закінчилось без результату і голову Державної архівної служби України, якщо це був він, переконати не вдалось.

Можемо допустити, що в цій ситуації всі державні архівні установи поступають таким чином і при відсутності контролю і недосконалості нормативів, показують надання фіктивних послуг і в бюджетах установ існують суми фіктивних витрат, зв’язаних з такими “послугами”. Читачі навіть з досвідом бухобліку домашнього господарства можуть здогадатися, що подалі, при складанні сумарного бюджету, ті витрати треба якось приховати.

І насамкінець звернемо увагу на цікаве місце в “Порядку надання надання платних послуг державними архівними установам”, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 05 грудня 2024 року № 3511/5. в п.17 якого зазначено

“17. Плата за виготовлення копій довідкового апарату, облікових документів та інших носіїв публічної інформації за допомогою технічних засобів архіву стягується відповідно до Закону України “Про доступ до публічної інформації» та постанови Кабінету Міністрів України від 13 липня 2011 року № 740 «Про затвердження граничних норм витрат на копіювання або друк документів, що надаються за запитом на інформацію”. За копіювання публічної інформації, яка на момент надходження запиту існує в електронній формі, плата не стягується”.

Була можливість звернути увагу керівництва Державної архівної служби України на зміст цього пункту. В отриманій відповіді (додається) наголошувалось, що тут йдеться тільки про публічну інформацію а архівні документи до неї не відносяться. І от якщо навіть не брати до уваги визначення Пленуму Вищого адміністративного суду України у Постанові 29.09.2016 № 10 “Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації”, де зазначено, що “публічною інформацією є відображена або задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях уся інформація, що перебуває у володінні суб’єктів владних повноважень, тобто органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, органів влади Автономної Республіки Крим, інших суб’єктів, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов’язковими для виконання (пункт 1 частини першої статті 13 Закону № 2939-VI), а обласний архів є підрозділом обласної державної адміністрації то,

тільки з точки зору здорового глузду

можна зрозуміти, що в тій постанові Кабінету Міністрів України від 13 липня 2011 року № 740 «Про затвердження граничних норм витрат на копіювання або друк документів, що надаються за запитом на інформацію” відсутні норми витрат при виготовленні цифрових копій з цифрових копій документів тільки через їх фактичну відсутність при самому процесі виготовлення. А вже то, чи та інформація публічна чи не публічна, другорядне. Економіка всюди однакова.

1. https://www.facebook.com/groups/dostup.do.arhiviv/