Але земля галицька і земля перемишлянська багата не тільки землею, а й сіллю. Із землі та солі тут створювалися статки, а з землі та солі народжувалися нові шляхетні родини, як то Потоцькі та Любомирські, раптовий занепад яких припав на перші роки XVII століття. Хто живий в обох краях сіллю торгує: шляхтич, магнат, міщанин, селянин, жид. Величезні транспорти розходяться по всій Польщі, найбільші та найчастіші – до Торуня, Бидгоща, Києва та Брест-Литовська. Сіль із перемишлянщини відправляють лише човнами, а річка Сян під час судноплавного рівня води кишить кораблями, навантаженими сіллю…Але всі ці скути, коменьги, плоти, дубасі, що несли багатства землі польської по хвилях Сяну й Вісли, на жаль, економічно не покращили країни — і багато болючої правди криється в словах тогочасного поета:

Pan nie nasyci morza bezdennego,

Wsie nie nasycą pana choć jednego,

Tak wszystko ginie, co użną poddani.

Jakby w otchłani!

Господь не наситить моря бездонного,

Села не наситять навіть одного пана,

Так гине все, що признають піддані.

Як у безодню!

Władysław Łoziński (1843-1913) Prawem i lewem : obyczaje na Czerwonej Rusi w pierwszej połowie XVII.wieku. T. 1, Czasy i ludzie

Писати про калуську солеварню складно, вона була одна з чисельних в соленосному поясі Карпат і мало чим виділялася з інших. Втім використовуючи з мережі архівні праці і матеріали австрійських та польських вчених, можна мати уяву про те виробництво. Крім того, що в архівах зрідка попадаються конкретні факти саме по виробництву в Калуші, в архівних матеріалах і працях описано і загальні риси, проблеми соляного виробництва країни чи регіону і виходячи з того, що це був в принципі древній, простий і примітивний метод виробництва з характеристиками, фактами і проблемами спільними для всіх солеварень, можна мати уяву і про калуську солеварню. І факти про солеварню, подані в ранніх архівних знахідках Р. Петріва (Р.Петрів. Генеза капіталізму у містах Східної Галичини в кінці ХУІІІ – в першій половині ХІХ ст. Івано-Франківськ, 1993р.), В. Грабовецького (Історія Калуша з найдавніших часів до п.20 ст. – Дрогобич: Відродження, 1997 р.), продовжу доступними матеріалами австрійських та польських вчених, які стосуються загалу соляного виробництва.

Але насамперед я викладу процес видобутку солі, описаний в книзі Ґе́орґіуса Аґрі́коли  «Про гірничу справу та металургію» (De Re Metallica). Заключні шість розділів (книг) вийшли друком в українському перекладі у 2023 р.(видавництво Новий Світ-2000, Львів і саме дванадцята книга містить той опис.

Солона вода вариться також у чренах, що розміщуються в будівлях поблизу колодязів, з яких її черпають. Ці будівлі зазвичай називають ім’ям якої-небудь тварини або предмета, зображення якого зазвичай і поміщають на їхніх вивісках. Будівлі роблять із пічної глини або з фахверка, обмазаного густою глиною, іноді також з каменів або цегли.

Цегляні стіни здебільшого мають висоту 16 футів, і якщо покрівля здіймається на 24 фути, то передня та задня стіни повинні мати 40 футів, як і внутрішні стіни між ними. Покрівля укладається з дощок довжиною 4 фута, шириною фут і товщиною 2 пальці. Покрівельні дошки закріплені на довгих вузьких жердинах, що лежать на балках, зверху скріплені, а до низу розходяться

Під покрівельні дошки підкладають шар соломи з глиною товщиною 1 палець, а на них такий самий шар соломи з глиною товщиною 1½ фута, щоб убезпечити будівлю від пожеж і дощів, і щоб зберегти в ній тепло, необхідне для сушіння солі.

Кожна така будова розгороджена на три відділення. У першому зберігаються дрова та солома. У середньому, відгородженому від першого стіною, знаходиться топка, над якою й встановлюють чрен; праворуч розміщують чан, до якого виливають розсіл, принесений носильниками, ліворуч – лаву, на яку кладуть до 30 брил солі. Утричі більше солі можна скласти в задньому приміщенні, влаштованому з глини та золи й розташованому на 8 футів вище підлоги будівлі. На такій самій висоті від підлоги знаходиться й згадана лава. Солеварний майстер і його помічники, коли їм доводиться нести брили солі з черена, проходять з другого відділення солеварні в третє, піднімаючись праворуч від черена вгору не східцями, а пологим підйомом.

Вгорі в задній стіні пророблені два віконця й ще третє в покрівлі, через які виходить дим із заднього та переднього відділень топки, що вловлюється пічним кожухом і піднімається під ним до цих віконець. Цей кожух складається з дощок, що трохи виступають одна за іншу та підтримуються двома балками, які своєю чергою лежать на балках будівлі.

У середній стіні біля топки влаштований відкритий прохід висотою 8 футів і шириною 4 фута, в який проникає легкий струмінь повітря, що спрямовує дим у заднє приміщення будівлі. Прохід такої ж висоти та ширини влаштований і в першій стіні. Обидва проходи настільки великі, що через них можна вносити дрова, солому, розсіл і виносити брили солі. При сильному вітрі ці проходи слід загороджувати, щоб вони не заважали солеварінню. У першій стіні вікна влаштовані для того, щоб вони, затримуючи вітер, одночасно пропускали денне світло.

Топку здебільшого викладають соляним камінням та різного роду породами, змішаними із сіллю або зволоженими соляним розчином. Така кладка сильно тужавіє від вогню. Її влаштовують довжиною 8½ фута, шириною 7¾ фута та при дров’яній топці висотою до 4 футів, а при солом’яній – 6 футів. В отвір, виконаний у залізній підставці, яку поміщують на дні пічного гирла, що має 3 фута ширини, вставляють залізний стрижень довжиною до 4 футів; у пічне гирло кидають солому й просувають її усередину.

Чрени чотирикутні довжиною 8 футів, шириною 7 футів і глибиною ½ фута виготовляють із листів заліза або свинцю, що мають 3 фута довжини й стільки ж футів без 2 пальців ширини. Але ці металеві листи не повинні бути занадто щільними для того, щоб у черенах вода на вогні швидше зігрівалася й уварювалася. Чим вода солоніша, тим швидше вона згущується в сіль. Ті місця чрена, де листи з’єднані залізними заклепками, обмазують замазкою з бичачої печінки, бичачої крові та золи, щоб соляний розчин не міг проступити назовні або випотівати. З кожного боку середньої частини топки вкопують у землю по два чотиригранні стовпи довжиною до 3 футів, шириною й товщиною до ½ фута, причому вони повинні бути на відстані 1 фута один від одного та на 1½ фута вищі за чрен. Після того, як чрен встановлений, на стінах топки поверх цих стовпів кладуть дві балки такої ж самої ширини й товщини, але довжиною 4 фута, що утримуються на них за допомогою невеликих планок з виїмками. Поперек цих довгих балок кладуть три бруси довжиною 3 фута, шириною 3 пальці й товщиною 2 пальці на відстані 1 фута один від одного. На кожен з них навішують три загнуті залізні прути – два по обидва боки балок, а третій посередині. Ці залізні прутки довжиною 1 фут загнуті в гаки з обох кінців, причому один кінець загнутий праворуч, а інший – ліворуч. Нижні гаки вставляють у скоби, прибиті з обох боків цвяхами до днища чрена й посередині вигнуті назовні.

Крім того, у цьому пристрої є ще два бруси довжиною 6 футів, шириною ¼ фута й товщиною 3 пальці. Один їхній кінець лежить під передньою балкою, а інший поверх задньої. На задні кінці цих брусів навішуються гаки загнутих залізних прутків, які мають довжину 2 фута та 3 пальці; нижні їхні кінці, також загнуті в гаки, підтримують тут задню сторону чрена, яка не спирається повністю на обидва задні кути топки, але відстає від них приблизно на ⅔ фута, щоб вогонь і дим могли в цьому місці вириватися з топки. Ця задня сторона топки має товщину ½ фута й перевищує сам чрен на ½ фута. Таку ж товщину та висоту має середня стіна між топкою та третім відділенням будівлі. Ця стіна викладена із землі та золи, а не із соляних каменів, як інші стіни топки. Чрен лежить на двох передніх кутах топки та її стінах. Для того, щоб полум’я не вибивалося з топки з цих боків, їх густо покривають золою. Якщо відро розсолу рівномірно розливається по всіх кутах чрена, то це є ознакою правильної установки чрена.

Відро вміщує близько 10 римських секстаріїв, а цебер – 8 відер. Зачерпнута з колодязя солона вода розливається в ці цебра, доставляється в солеварню носильниками й виливається до куфи. У місцях, де розсіл дуже міцний, його безпосередньо виливають із цебер у чрен. Там же, де розсіл менш міцний, його спочатку розливають глибокими черпаками, зробленими разом з рукояттю з одного шматка дерева, в малі куфи, куди кидають соляні камені, щоб вони передали свою міцність розсолу. Потім цей розсіл по невеликих жолобках проводять у чрен. У Галле солеварний майстер та його замісник, який працює поперемінно з ним, видобувають із 37 відер дві брили солі у формі конусів. Кожен з них має помічника, або його дружина допомагає йому. Крім того, кожен майстер має учня, який підкладає під чрен дрова або солому. Оскільки у варницях дуже жарко, працюють зовсім роздягненими, тільки голову покривають круглими шапочками із соломи, а на стегна надягають пов’язки.

Щойно майстер виливає перше відро розсолу в чрен, хлопчик підпалює підкладені під нього дрова чи солому. Якщо палять дрова або в’язки гілок або хмизу, сіль виходить білою; коли ж підкладають солому, сіль нерідко набуває чорнуватого відтінку, бо сажа, що піднімається з димом до кожуха, падає назад вниз і, потрапляючи в розсіл, що уварюється, забруднює його. Для того щоб прискорити згущення розсолу, солевар, наливши до черену два цебра з двома відрами розсолу, домішує до 19-го відра близько 1½ римського ціату10 телячої або козлиної крові чи їх суміші, розливаючи це відро розсолу рівномірно по всіх кутах черену. В інших місцях кров розбавляють пивом. Коли на поверхні киплячого розсолу з’являється брудна піна, її знімають лопатою. Якщо в даному закладі виробляють соляні камені, то такий накип виливають через димовий отвір на вогнище, де він, засихаючи, сам утворює соляний камінь; якщо ж їх не виробляють, то цей накип просто виливають на підлогу будівлі.

Ця початкова робота з уварювання розсолу та знімання з нього піни вимагає півгодини часу. Потім залишають розсіл уварюватися ще чверть години, протягом яких він уже починає згущуватися в сіль. Розсіл, що згущується від дії жару, солевар і його помічник безперервно перемішують залізними мішалками, залишаючи його уварюватися ще протягом години. У той самий час солевар наливає в розсіл ще 1½ ціата пива.

Для того щоб у черен не дув струмінь повітря, солевар ставить перед ним дошку довжиною 7½ фута й висотою 1 фут і обкладає його також з обох боків дошками довжиною 3¾ фута. Передня дошка тримається стійко, оскільки черен укріплений у її пазах, а дві бічні дошки спираються на передню дошку й на передню балку. Помічник відсуває ці бічні дошки, ставить між поздовжніми брусами два кошика висотою 2 фута, зверху такої самої ширини, а знизу шириною в лікоть, а майстер сипле в них лопатою сіль, наповнюючи їх за півгодини. Потім дошки приставляють назад і дають розсолу кипіти ще протягом ¾ години. Осаджену сіль знову піднімають після цього лопатою, сиплють на сіль, якою наповнені обидва кошики, і збирають таким чином у купи.

При цьому в різних місцевостях солі надають різноманітних форм. У кошиках одержують соляні конуси. Однак не тільки в цих кошиках, а й у різного виду формах отримують соляні брили, яким найчастіше надають вигляд різних предметів; одержують її також у формі плит. Ці плити, як і кошики із сіллю, складають на високому місці в будівлі, що становить, як я казав, третє відділення солеварні, або на високій лаві для того, щоб сіль на теплому повітрі швидше обсохла.

Майстер та його заступник поперемінно варять розсіл протягом року вдень і вночі, за винятком святкових днів, і добувають з нього сіль. Жоден черен не може витримати сили вогню більше ніж півроку. Майстер миє черен щотижня водою, кладе його на солому й вибиває його. Новий черен чистять таким чином у перші два тижні тричі, надалі —двічі. При цьому від днища черена відпадають кірки. Якщо ж їх не видалити, то сіль утворюється повільніше навіть на більш сильному вогні, потрібна більша кількість розсолу та обпалюються листи черена. Якщо в черені виявляються тріщини, їх слід замазувати замазкою. Сіль, що отримують у перші два тижні, буває не така хороша, тому що вона зазвичай забруднюється іржею з дна черена, на якому ще не утворилися скоринки.

Описаним способом сіль видобувають не тільки з колодязів та джерельних солоних вод, але також із солоних річкових, озерних та морських вод, так само як і з тих розсолів, що отримують штучним шляхом. У тих місцях, де сіль викопують, її нечисті шматки та уламки кидають у прісну воду, і вона, уварюючись, також перетворюється разом з ними в сіль. Деякі також переварюють морську воду, підливаючи до неї прісну воду, і роблять з отриманої солі невеликі конуси.

Деякі видобувають сіль із розчинів, які витікають гарячими із землі. Роблять вони це так. У вибоїну, яку зазвичай утворюють джерела, що б’ють із землі, ставлять глиняні горщики, куди наливають ковшами воду з солоного джерела. Постійне кипіння води у вибоїні уварює розсіл, зачерпнутий у горщики, так само, як жар від вогню уварює розсіл, налитий у черени. Тільки но розсіл почне згущатися, що настає, коли він увариться на третину або більше, горщики беруть кліщами й виливають з них розсіл у маленькі чотирикутні залізні черени, поміщені в тій самій вибоїні. Розміри цих чренів складають всього 3 фута довжини, 2 фута ширини й 3 пальці глибини. Оскільки ці чрени встановлюють на чотирьох важких ніжках, вода тече під ними, обтікає їх, але не вливається в них. Оскільки вода безперервно витікає з вибоїни по влаштованих тут жолобах, а солоні джерела вдосталь викидають все нову й нову гарячу воду, вона весь час кипить і має здатність ще більше згущувати й перетворювати таким чином у сіль розлитий у черени й згущуваний в них розсіл. Її вилучають із чренів лопатами й роблять це досить часто. Одначе, якщо розсіл змішаний з будь-якими іншими розчиненими речовинами, що здебільшого й буває в гарячих солоних джерелах, такий розсіл не годиться для добування солі.

Інші варять солону воду, особливо морську, у великих залізних котлах, але зазвичай палять при цьому солому, внаслідок чого сіль у них виходить темною. Деякі виварюють у тих же котлах рибний розсіл, чому сіль, що отримується з нього, має присмак і запах риби.

Інші отримують сіль, обливаючи солоною водою дрова, що горять. При такому способі одержання солі слід викопувати ями, куди й класти дрова. Ці ями повинні мати 12 футів довжини, 7 футів ширини й 2½ фута глибини, щоб вода, що наливається, не витікала з них. Ці ями слід, притому, обкладати соляними каменями, якщо тільки їх можна дістати, щоб ґрунт не вбирав воду й щоб земля спереду, ззаду та з боків ями не відвалювалася в неї. Однак, оскільки вугілля разом із солоною водою перетворюються на сіль, то, як пише Пліній11, іспанці вважали, що при цьому має значення порода дерева. Дуб у цьому випадку – найкраще дерево, оскільки воно саме по собі та своєю чистою золою надає солі сили. Подекуди хвалять ліщину. Проте з якого б дерева не добували, таку сіль не дуже хвалять, бо вона чорна та нечиста. Тому такий спосіб одержання солі відкидають і німці, і іспанці.

Розчин, з якого виварюють сіль, отримують також із соляної землі12 або із землі, що рясніє сіллю та селітрою, а луг – із золи очерету або комишу. З соляної землі, проте, виходить розчин, після уварки якого залишається лише сіль, тоді як у результаті уварки іншої (землі), про яку я скажу докладніше трохи далі, залишається сіль і селітра. А із золи добувають луг, з якого так само виходить одна лише сіль13. Золу чи землю перш за все висипають у велику куфу. Потім наливають туди прісної води й жердинами розмішують її із золою чи землею. Протягом приблизно 12 годин вода вбирає сіль. Тоді з куфи виймають затичку, вміст пускають у чан і, як тільки розчин перетворюється на розсіл або на луг, його розливають невеликими ковшами по малих куфах. Нарешті, його зливають у залізний або свинцевий черен, в якому його і варять доти, доки вся вода не випарується й розчинена речовина, згустившись, не перетвориться на сіль. Такі загалом методи видобування солі.

Далі хронологічно буде вірним для теми поставити Станіслава Сташиця (пол. Stanisław Wawrzyniec Staszic, 6 листопада 1755, Піла — 20 січня 1826, Варшава) – польського громадського і освітнього діяча, філософа, публіциста. В переліку видів його діяльності зазначено также як географ, геолог. Врешті мандрівник, результатом мандрів якого написана книжка – “Про родовища Карпат і інших гір та рівнин Польщі” (“O ziemiorództwie Karpatów i innych gór i równin Polski”.

В своїй книжці, крім знань геологічних, С.Сташиць описує свої подорожі і спостереження за господаркою, що зв’язана з добуванням і використанням корисних копалин. Спостереження за видобутком солі у нього розміщені у восьмому розділі, який названий “Гори передводні”(“Gory przedwodowe”). Таку назву розділу, як і попередні, С.Сташиць використовує з основного стратиграфічного поділ, прийнятого у його роботі – гори первинні, первинно-стратифіковані, передводні, поморські, віспяні гори (góry pierwotne, pierwotno-warstwowe, przedwodowe, pomorskie, osepowe). Цей поділ відрізняється від сучасного стратиграфічного поділу, але схожий на погляди того часу (наприклад, А.Г. Вернера), які вже передвіщали сучасну стратиграфію. https://www.pgi.gov.pl/muzeum/kopalnia-wiedzy-1/10640-stanislaw-wawrzyniec-staszic.html

На початку розділу С.Сташиць зазначає, що передводними він називає гори в Карпатах, які містять види порід, що розвинулися пізніше попередніх сусідніх гір; гірські породи, які не лежать ніде під гірськими породами в попередніх горах первинних і первинно-стратифікованих згаданих; але всюди тільки на них лежать; різновиди гірських порід, шари яких зберігають той самий напрямок, що й стрих їхніх первинних гір; і в яких вперше починають з’являтися квіти рослин; всі види гір, гіпс, земне вугілля, сірку, сіль, які, осівши, пізніше утворили породи з морськими черепашками, а потім зникли.

Я наведену фрагменти з восьмого розділу, які, на мою думку, найбільш відповідають заявленій темі. Ось як він описує той карпатський пояс:

“…..По обидва боки Карпат, на певній відстані від їх найвищого хребта, є пояс, або край землі, довжиною до двохсот миль з обох боків, в головному напрямку первородних гір, паралельно стриху, повністю від високогір’я, що передує йому і наступних за ним нижчих гір за ним – в якому знаходяться зосереджені викопні солі та солоні джерела, викопна сірка, сірчисті джерела; бітум твердий; бітум як витік нафти; викопне вугілля; купороси, сульфати вапна, селеніти, алебастр, сульфати натрію; сірчаний мул, квасцові землі, глинозем.

В стратиграфії С.Сташиця первородні гори, gory pierworodne – порода, яка є монолітною брилою, не залягає берегами або, принаймні, не має берегів великими масивами, і не перетинається з породами інших типів.

…Ця маса солі безперервно простягається в глибину всього цього передводного поясу. Він і зараз лежить у передгір’ях Карпат, на кінці гірського ланцюга, що тягнеться на північний схід до Мультану; і на південний захід; між Краковом і Могилянами; у так званому регіоні Герцогства Варшавського. Така сама сіль, як у Величці, знаходиться біля сіл Лузина, Шидзіна. З ланцюга гірських хребтів у Сілезії походять вугілля, сірчані джерела, сірчані та соляні копальні; потім приходять солоні джерела. Вони невпинно йдуть через Покуттям, через всю Галицьку землю, через Буковину, через Мультань.”

Мунтенія, Мунтянія (рум. Muntenia, від рум. munteni — горці, munte — гора; старопольське Multany, kresy multańskie) — назва східної частини Волощини, розташованої на схід від річки Олт, яка відокремлює її від західної частини Волощини — Олтенії.

В околицях сіл і міст Гучко, Ляцко, Добромиль, Стара Сіль, Сумін, Самбір, Гуйско, Тернава, Дрогобич, Стебник, Солець, Модрич, Трускавець, Нагуєвичі, Сприня, Тисів, Лисовичі, Болехів, Слобода, тобто Тужа-Велика, Долина, Бохиня (можливо Рахиня), Новиця, є соляні джерела і соляні бані. У багатьох місцях ці води надходять із землі, але вони слабкі, коли змішуються з поверхневими водами. Тому в таких місцях бурять свердловини на глибину, з яких добувають додаткові солі (die soole), або соляні posoki, як їх тут називають шахтарі. Для цього використовують соло-метр, що вимірює ступінь щільності води.

баня(banja) – так угорською називалася шахта;

У випадку згаданих тут студнів, склад шарів землі, через які необхідно пробити студню, щоб отримати солону воду, є таким. Зверху пуста земля, змішана з глиною. Під нею глина, іноді з піском і різним щебенем з каменів, черепашок, кременів, тобто гірських порід і різних скам’янілостей. Далі йде шар піску, включаючи різні скам’яніння, черепашки і каміння. Під піском вапняковий мергель. В ньому часто попадається гіпс. Знову шар глини або мулу і такі шари іноді чергуються кілька разів. У деяких місцях ця мілина мулу буває насичена нафтою.

студня( studnia) – найчастіше вертикальний (хоча іноді буває похилий) забір ґрунтових вод: котловани, просвердлені або викопані ями, колодязі, що сягають від поверхні до рівня водоносного горизонту і пристосовані технічними пристроями для постійного забору або водопоглинання.(Wojciech Glapa, Jan Izydor Korzeniowski. MAŁY LEKSYKON GÓRNICTWA ODKRYWKOWEGO. Wydawnictwa i Szkolenia Górnicze Burnat & Korzeniowski. Wrocław 2005;

Як правило, для варіння використовується вода з ступенем щільності від 12 до 17, тобто містить від 18 до 25 фунтів солі на центнер води. Глибина студні різна, це залежить від розташування на взгір’ї чи на низині на місцевості; у першому випадку треба глибше зайти в землю, щоб вибрати необхідну солону воду, як це можна побачити біля міст Стара Сіль, Сприня, Гучко, Ляцко, де є криниці 70 і 80 сажнів. Особливо біля Сумін де надмірна солоність води виявилася лише через сто сажнів.

сажень -у Польщі сажень змінювався протягом століть, коливаючись приблизно в межах 2 метри;

Студні, закладені на рівнині або в низовині, менш глибокі; зазвичай вони коливаються від 15 до 30 сажнів; а іноді ще значно менше, як видно біля Солця, де після 9-10 сажнів вода вже солона. Іноді колодязі, вириті в одному місці на поверхні землі, на одній рівнині, мають різну глибину до солоної води. Залежить це від первинного тла, на якому глибоко всередині осіла сіль; і після чого вода просочується і тече до студні. Зумовлено це поширеним валоватим положенням соляних пластів у Карпатах; які тому в одних місцях значно зменшуються, а в других, будучи сильно опуклими, значно підвищуються. Втретє також залежить від поверхневих шарів землі, через які в джерело мали проникати солоні води. Якщо ці шари щільно-глинисті то не дозволяють солоній воді витікати вгору, поки їх не пробити. З іншого боку, в інших місцях є піщані мілини або глина з піском, через які солона вода може легко текти вгору.

…Від міста Калуша безперервно тягнуться соляні джерела. В околицях сіл і містечок Долина, Рожнятів, Новиця, Струтин, Красне, Росільна, Старуня Солотвинська, Гвізд, Манява, Молодків, Надвірна, Лоєва, Ланчин, Іванівці, Сопів, Делятин, Маркова, Молодятин, Печеніжин, Коломия, Перерів, Ключів, Косів, Пістинь, Уторопи, Кути. Багато з тих місць має по кілька соляних джерел. Калуш, Надвірна мають головні бані і мають свої присілки. На цілому проміжку названих бань від Калуша до Кутів глибина студні різна — мають від 5 до 70 сажень. Порядок верхніх шарів землі, через які пробивається студня аж до солоної води, наступний: зверху родюча земля з глиною, під нею глина з піском з різними грудами каменю, крем’яних осколків і морських раковин, під піском гіпс або мергель вапняний з глибами гіпсу або алебастру. Потім мул, який буває насичений нафтою і з нього пробивається вода у високій степені солона.

Виварювати сіль дуже просто. Оскільки натрієва сіль має тенденцію кристалізуватися при випаровуванні та кип’ятінні солоної води, тому випарюванням і кип’ятінням води з джерел чи солоних озер одержують чисту кухонну сіль і всі сторонні частини та інші солі, які можуть бути присутніми в таких водах, залишаються в залишках лугу або відвару.

Одна головна річ, яка потребує уваги на виварювальному закладі – щоб не використовувати воду з таким ступенем солоності, що при її виварювані витрати на дерево будуть більші чим прибуток від солі.

Морська вода, яка зазвичай містить не більше 3-4 фунтів солі на центнер, іноді використовується для виготовлення солі з неї. Але це відбувається в теплих країнах, де випаровування води відбувається за рахунок активності самого сонця, або в північних країнах через виморожування морської води. Але солона вода з джерел, які мають бути випаровані вогнем, зазвичай не використовується, якщо сировиця містить щонайменше 13 фунтів солі на сто фунтів.

Де знаходяться природні джерела з меншою солоністю на кілька ступенів, там для їх згущення використовується метод пропускання солоної води: це великий, довгий сарай з відкритими стінами, у кілька поверхів. На кожному з них були складений в пучки переплетений хмиз. Вода з солоної студні перекачується вгору і розводиться на найвищому поверсі за допомогою жолобів. Вона падає по цих пучках так, що ділиться на найдрібніші частинки, з них водянисте повітря втягується і піднімається, а дорогоцінні солі, що містяться в ньому, з водою опускаються вниз.

Згущена таким чином солона вода стікає внизу в дерев’яний чан, і коли досягається необхідна міра, розходиться в котли для нагрівання, а з них на панви, з великою площиною, не глибше 15 або 16 цалів.

цаль: – давня міра довжини (2,4 см)

Найдокладніше варильне обладнання я бачив в Тіролі біля Хали та в Зальцбурзі біля Халейна, де вони мають нечисту сіль у шахтах, змішану з іншими солями, для використання звичайно непридатними. Щоб їх відокремити, подрібнену викопну сіль розчиняють у воді та шляхом випарювання відокремлюють чистий Solan sody.

В книжці надається пояснення – Solan sody albo soda muryacona, czyli sodo-muriat, czyli sol – Soude muriatée. Hauy.

Soude muriatée. Hauy. – це термін Рене́-Жюст Гаюи́, французського мінералога, творця наукової кристаллографії.

Кам’яна́ сіль складена більше ніж на 90 % галітом. І сьогоді галіт на французській – Halite; Chlorure de sodium; Sal Mare; Sel gemme; Soude muriatée

У Мультанах у кількох місцях я знайшов метод приготування солі, яким, ймовірно, користувалися переважно дикі люди. Вони розпалюють велике багаття біля соляного джерела і кидають лопатою воду. Сіль осідає хмарами в попелі. Або нагрівають каміння і на кидають сировицю. Вода виходить з парою, сіль осідає на камені.

На Буковині, в околицях Селятина, у глухих лісах біля Манастирця, знаходяться соляні бані. Це є чотирикутний котел із листового заліза діаметром шість футів і глибиною п’ятнадцять цаль. В нього вода тече прямо з соляного джерела вниз по ринві для випарювання. Відібрану сіль кладуть у корито, нахилене похило, щоб вода стікала. Потім її пакують у дерев’яну форму, що має форму круга, ширшого вгорі та вужчого донизу. У цій формі видобуту сіль розміщують навколо вогню для висихання. Такий круг солі важить приблизно півтора фунта віденського. Вода з місцевого джерела ледве дає 12 на сто фунтів води. Тут досі зовсім не використовуються згущуючих пристроїв, тому що ліси такі великі, що деревина досі не має ніякої цінності.

Друга баня знаходиться біля Монастир-Солка.

Солка (рум. Solca) — місто в повіті Сучава на півночі Румунії, в історико-територіальному районі Буковина.

Має вже два соляні джерела з пристойною студнею на 30 сажнів вибраною. Солоність води становитиме 15 фунтів солі на сто води. Її витягують коні шкіряними мішками, зшитими з волов’ячих шкір (bułgami), які набирають 120 фунтів води. Має один великий казан. Є головна баня. Їй належать п’ять менших солеварень. Усі вони виварюють приблизно 500 центнерів солі протягом 24 годин.

У Польщі, на Покутті та Бещадах, у всьому Підгоржі, північних Карпатах є близько сотні соляних джерел відомих. З них 40 не використовуються; вживаних є понад 60. Є 50 соляних бань. Ті розділені на п’ять основних бань з своїми округами; при кожній знаходиться Дирекція сільна свого округу. Дрогобицька є найбільшою з них і видобуває найбільше солі. Виварює приблизно 180 000 центнерів солі в своєму окрузі.

Беща́ди (пол. Bieszczady; словац. Beščady; угор. Besszádok) — гірський регіон в Польщі, Словаччині та Україні, західна частина Східних Бескидів.

Всі вони влаштовані одним способом: вода з студні витягується шкіряними мішками( bułgami) колесним підйомним механізмом. При кожній є одна або кілька кадок ( reservoir) з водою. Є котли для підігріву води; є черуни, тобто вид панви середнього розміру, зазвичай від 10 до 15 стоп завдовжки і від 6 до 8 стоп завширшки; 9 або 10 цаль глибиною. При деяких бувають великі панви довжиною від 18 до 24 стоп, шириною 18 і 20 стоп і глибиною стопа. Як черуни так і панви стоять на підмурах; мають топки для паління і решітки для падіння попелу; ззаду і з боків є отвори для циркуляції повітря; при більших панвах є канали для піддування повітря. Також є великі сушарки для сушіння солі.

Тут немає будівель градірень, тому що всі солоні води Покуття майже насичені сіллю. Відомо, вода до повного насичення сіллю не містить більше чверті її ваги. Таким чином, центнер води, що містить 25 фунтів солі, майже повністю насичений нею. Наші солоні води на цілому Покутті мають зазвичай від 19 до 23, а влітку від 24 до 25 солі на центнер води.

Два рази в рік беруть проби води: одну влітку та одну взимку. Досвід показує, що вода, яка у вологі зимові дні видає 21 фунт солі на центнер ваги; та сама вода влітку, в теплі, сонячні дні, і коли повітря сухе, видає на 3 і 4 фунти більше солі.

Солоність води, яка майже насичена, є переконливим доказом того, що ці води знаходяться близько до солі або повністю на ній. Це також попередження про чорну глину, повну бітуму, до якої докопуються в студнях коли течуть найбагатші та найсолоніші води. Солоність води тут щороку не однакова: в одні роки вона підвищується, в інші – зменшується, тому дослідження проводять щороку.

Найменш солоні джерела біля Сприні, Нагуєвичів і Колпець. Там видається 16 на 100. Їхні студні на пагорбах глибокі, сягають до 80 сажнів. Тут значні застійні води, і вони псують розчин. Крім того, в ньому багато землі. З цих причин вони мало використовуються; тому вони майже покинуті.

Сіль зазвичай вибирають два рази на двадцять чотири години з великих панв і кожні шість-вісім годин з черунів.

Існує три способи фасування солі: в гармани, в соловки і в бочки. Сіль спочатку вибирають з черунів у бічні похилі корита, з яких вода ще стікає в черун. Потім сіль фасують у дерев’яні форми на подобі соляної голови. Потім розміщують біля вогню, що гріє черун. Щоб зігріти їх, їх розміщують навколо вогню черун. Коли добре просохнуть, везуть у сушильні і так йдуть на продаж. Сто гарманів складає сотку, тобто 150 старих польських фунтів.

Соловки бувають трьох видів. Запіканки по 94 віденських фунтів, розшутки по 115, налеванкі по 130 фунтів; були також гетманки 154 фунтів.

У налеванки і розшутки висипають сіль прямо з черунів або панв, залишаючи їх над панвою на кілька годин, щоб вода стекла. Потім їх забивають і відправляють у сушильні.

Запіканки також прямо з панв заповнюють сіллю з верхом, залишають стекти воду над каструлею, а потім надходять у сушильню. Головоподібний верх мають припечений і так, без збиття верху, вони продаються.

Гетманки більше не використовуються. Однак прибули казначейські бочки, які мають по 140 і 145 віденських фунтів.

Для таких бочок сіль спочатку вибирають на бічні, похилі корита для стікання води. Через кілька годин сіль переносять у сушильні. Через чотирнадцять днів добре висушену пакують у бочки, а потім забита іде на продаж.

З усіх цих методів гармани є найбільш придатним для збереження випареної солі, яка має дуже мало вологи. Адже тому, що люди до них звикли, вони роблять гармани на всіх банях, з яких сіль іде на продажу на Волинь і Поділля; де люди віддають перевагу гарманам перед всіма іншими соловками і бочками. Гармани загортаються тільки в солому і повинні бути щільно упаковані для транспортування.

Черун віддає сіль в 24 години від 14 до 18 соток. З великих панв сіль вибирають один або два рази і в тому часі вибрана сіль становить від 20 до 30 соток.

Сажень твердої деревини, 8 футів заввишки, 6 футів завширшки, і колоті поліна півсьомої цалі завдовжки, зазвичай випаровує на черунах до 20 соток солі, тобто приблизно 30 центнерів, і на великих панвах такий сажень виготовить понад 40 центнерів.

Тут необхідно роз’яснення. Автор вживає старопольський термін “сотка”, тобто 100 штук і, як видно вище, у нього “сотка” це сто гарманів, тобто 150 давніх польских фунтів. Той фунт був біля 0, 4 кг, тобто один гарман важить біля 0,6 кг і тоді з одного черуна в добу було від 840 до 1080 кг солі. Потім далі автор вживає центнер, який в ті часи був 100-фунтовий, тобто біля 40 кг. (http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Tsentner_mira)

Зазвичай всюди викидають луг, що залишився від відвару. У деяких банях їх випарюють вдруге, щоб видалити ще трохи чистої кухонної солі.

Але в цьому лузі є й інші солі, такі як: сульфати соди, солі магнезії, солі, які використовуються для багатьох різних потреб і які країна купує з-за кордону, а власні солі викидає через відсутність заводів для очищення їх. І цей кам’яний шлам, який також в багатьох місцях викидають, в деяких бідні люди купують, бо також має в ньому значну частину солі.

Загалом із усіх польських бань буває на рік вареної солі понад дев’ятсот тисяч центнерів.

Велика кількість занедбаних джерел походить від нестачі лісів. Їх напочатку є надлишок, але в цих краях їх безладно вирубують. Їх швидше вирубали чим зрозуміли що людей треба навчить їх правильного використання. Природне вугілля ще не використовують. До того ж економність вогню, форма цегляної кладки топки, які б ефективно дію вогню зосереджували під панвою, ще не розроблені в найвищому ступені.

Сажень дерева тут випаровує близько 30 центнерів, найвище 40 центнерів, тоді як зазвичай у Франції чи Німеччині такий сажень випаровує приблизно 50 або 60 центнерів. Я не роблю порівнянь з тірольськими солеварнями у Галлі, де один сажень виварює до сто центнерів; тому що там солона вода утворюється штучно і тому наповнюється сіллю настільки, наскільки вода може її містити.

———————————————————————-

Час написання книги починається від 3-22 серпня 1805 року, коли С.Сташиць здійснює наукову подорож у Татри. Книга містить дві таблиці і карту, яка є першою геологічною картою стародавньої Польщі та значної частини Центральної Європи, “вона дає більше, ніж повідомляє назва. Завдяки своїй гідрографічній та гіпсометричній цінності, а головним чином завдяки своїй індивідуальності, вона створює один із найвидатніших документів в історії польської картографії”. (Болеслав Ольшевич, рецензія на дисертацію Регіни Даниш про карту Сташиця, http://hint.org.pl/kat/HID=B6A50;r=6;p=435f0003. Дві таблиці показують назви всіх місць, де знаходяться соляні бані. Вказані місця розташування цих соляних джерел, глибина студні, ступінь солоності води, кількість панв і черунів на кожну баню, кількість річного видобутку солі і кількість необхідної деревини в саженях.

Калуш на карті

Умовні позначення на карті

104 – sources salées (фран.) – соляні джерела

Таблиця розташувань джерел і бань

Таблиця стану солеварень

Згідно таблиці в Калуші два соляних джерела, одне використовується, глибина студні 50 саженів, висота рівня солоної води 20 саженів, солоність води 24 фунти на центнер води, два черуни, чотири панви, річний видобуток вивареної солі 36 400 центнерів, річний розхід дерева 3 000 саженів.

Схожий опис процесів солеваріння викладений в Єроніма Лабендзького (Hieronim Hilary Łabęcki), в книзі “Гірництво в Польщі. Опис польського видобутоку корисних копалин та металургії”.

Hieronim Hilary Łabęcki herbu Łabędziogrot (ur. 12 maja 1809 w Warszawie, zm. 22 stycznia 1862, tamże) – historyk polskiego górnictwa i hutnictwa, leksykograf. – історик польської гірничої справи та металургії, лексикограф.

——————————————————————

SOLNICTWO.

Nauka mówiąca o otrzymywaniu soli kuchennej (wochloran sody), zowiesię Solnictwem (Halurgie, Salzwerkskunde).

Sól kuchenna znajduje się w naturze:

1. W stanie czystym jako ciało kopalne i tę wprost z łona ziemi otrzymać moznaw kopalniach jako sól kamienną (sel gemme, Steinsalz).

2. Jako osad na powierzchni ziemi na brzegach morskichl lub jezior słonych (sel des lacs salans, Seesalz).

3. W stanie rozpuszczenia w źródłach słonych (source salee, Soolquelle), z których za pomocą warzenia sól zwaną dla tego warzonką wydzielić można.

W Galicji przygotowaną do handlu warzonkę wysuszoną w bryłach (w ostrokręgach ściętych), wagi około 1½ funta zowią harmany, a pakovaną w solówki z czubem i suszoną, wagi około 100 funtów, zowią zapiekanką.

Pierwsze dwa rodzaje soli są płodem przyrodzenia gotowym do zuzycia; sól zaś warzona z wody słonej, jest wyrobem zakładów zwanych warzelniami (saunerie,Saline,Salzsiederey,Salzwerk), o tych wszczególetu nieco mówić będziemy.

solówka – dawniej: beczka do soli

l. ŹRÓDŁA SŁONE, SOLANKA I JEJ SŁONOŚĆ.

Żródła wody słonej czyli solanki (saumure, Salzsoole,Soole), zwanej w Wieliczce i na Rusi surowicą, zwykle otwierane bywają przez roboty świdrowe, a następnie albo wybicie studni czyli szybu, albo wpuszczanie rur czyli pomp, tak iźby solanka na powierzchnią wyciągniętą być mogła.

Dla utrzymania ciągłej czynności pomp solankę na powierzchni wyciągających, używasię kół wodnych, kołowrotów konnych, lub dziś tak upowszechnionych machin parowych.

Smak i rozbiór chemiczny, wykazujeczy w wodzie znajdują się części soli kuchennej rozpuszczone, a zatem czy takowa jest solanką i ilość soli rozpuszonych czyli jej słoność; a gdy z tąż ilością soli rozpuszczonej, zmienia się i ciężkość gatunkowa solanki, prze to za pomocą wagi hydrostatycznej wykryć takze mozna jaka ilość soli jest w wodzie rozpuszcżoną, czyli w jakim stopniu jest słoną. Stopnie te słoności (dégré de salure, Salzgehalt), oznacza taż waga na ten cel urządzona i stosownie podzielona, zwana słonomiarem (aeroméere du sel, Soolwage, Salzspindel), a gdy zwykle uważa się ile dana solanka zawiera w sobie soli w stu częściach branych, moźna téż tym sposobem przekonać się o jej procentowości.

Procentowość solanki czyli jej sloność, jest w różnych miejscach w naturze rozmaita, i wynosi od 1 do 25%, a gdy stopa sześc. tej że solanki waży około 6½ fun.polsk. zawierać moze soli czystej od 18 do 450 łutów.

Wydobyta solanka ze źródła i zebrana w głównym solankozbiorze czyli zbieralniku (bassin ou rescrvoir de saumure, Hauptsoolenreservoir), zostaje naprzód tężona, poddana warzeniu wydaje sól, która ostatecznie wysuszona przechodzi do handlu i zuźycia.

II.TĘŻENIE SOLANKI.

Tężnia, gradiernia – budowla z drewna i gałęzi tarniny służąca do zwiększania stężenia soli w solance przez jej częściowe odparowanie. Tężnie służyły w przeszłości do uzyskiwania soli kuchennej, obecnie jako potężne inhalatoria w kurortach.

 Gotowanie solanki az do zupełnego odparowania byłoby najprostszym sposobem otrzymywania z niéj soli i tego to prostego sposobu w dawnych czasach używano, ztąd tez pochodzi dawne nazwanie warzelniów w Polsce jak np. w Wieliczce, Karbarją (od carbo,węgiel).

Potrzeba oszczędzenia materjałów palnych dla zmniejszenia kosztów produkcyjnych naprowadziła na użycie przed ważeniem poprzednio tężenia solanki (concentration de la saumure, graduation, Gradirung), które zaleźy na ulotnianiu się wody z solanek, przez co słoność pozostającéj solanki się powiększa.

Doświadczenie okazało, iż środkiem zalecającym się największym pod tym względem pośpiechem i skutecznością jest tężenie cierniowe (graduation sur de épines, Dornen-Gradirung), a to z powodu, że ciernie leząc jedne na drugich zostawiają przestwory dla przepływu powietrza, solanka zaś spływając po cierniachi jego kolcach w największej powierzchni wystawioną jest na działanie tego z powietrza i ulotnianie się z niej wody. Inne sposoby w tężniach dawnie juzywane, jak oto: zakładanie słomy, postronków, desek, dziś juz są prawie zarzucone.

Solanka tężona, zawiera w sobie większy stopień słoności, czyli większą ilość soli, na cierniach zaś osiadają przez rozkład w czasie ulotniania się wody części siarczyku wapna i inne obce, do składu solanek wchodzące.

Ciernie  mogą słuźyć ciągle przez lat kilka, np.7-9.

Tężnie (batiment de graduation, Gradirwerk, Gradirhaus), jest to budynek czyli rusztowanie z wiązań złozone, zwykle kilka dziesiąt stóp (do50′) wysokie, na którego ścianach bocznych, przez całą długość (zwykle 2000 lub 3000 stóp) rozłoźone są pęki cierni w grubości 5, 6 do 7 stóp, stanowiąc ściany cierniowe (Ies masses des fagots d’epines, ou parois graduans, Dornwand). Po tych ścianach cierniowych z rynienek ściekowych u góry, spływa solanka przez ciernie do znajdującego się u spodu zbieralnika na solankę tęźoną (reservoir de saumure graduée).

Tak utęźona solanka może być drugi raz podnoszoną przez wypompowanie jej na inną tęznią dla powtórnego jej tężenia; w takim razie pierwsza tęźnia zowi się spadku piérwszego, następna spadku drugiego (chute, Gradirfall).

Solanka, która z natury zawiera kilka procentów, przez tężenie może być doprowadzoną do 18 lub 22%.

III.WARZENIE SOLANKI.

Warzenie solanki (proces de la cuisson de la saumure, Siedeprozes) odbywa sié w oddzielnycb zabudowaniach zwanych warzelniami (saunerie, Siedehaus).

Solanka tęźona warzysię w panwiach źelaznych (chaudiére, Pfanne) 20 do 48 stóp długich, 12 do 24 st. szerokich, a 1 do 1½ st. głębokich; do palenia uźywa się drzewa, węgli kamiennych, lub torfu.

W niektórych warzelniach panwie do połowy się napełniają, a gdy solanka zawrze, dopełnia się panwi, lecz w innych od razu się je napełnia. Dla oczyszczenia solanki przed pićrwszem warzeniem, w osobném naczyniu miesza się z wapnem w stosunku np.10:1 lub 12:1. W czasie pierwszego czyli początkowego warzenia albo burzenia zbierają się szumowiny (ecumage ou schlottage das Schaumen oder Schlotten). Właściwe warzenie czyli zagotowanie (soccage, das eigentłiche Salzsieden oder Soggen) następuje w stopniu 70 do 75° ciepłomierza stustopniowego, czyli 56 do 60° Reaum., a następnie sól krystalliczną osadzającą się na dnie (salinage,das konzentriren), wybiéra sié w kosze (égouttoirs).

Działanie to trwa 12 do 24 godzin. Pozostające w panwiach ługi słone (eaux méres, Mutterlaugen) do następnego warzenia mogą być użyte.

Tworzące się przywary panwiowe (Pfanenstein) równie jak i ługi gorzkie (Bitterlauge), służyć mogą do fabrykacyi soli gorzkiej czyli glauberskiej, lub do umierzwiania gruntu (Düngersalz).

IV. SUSZENIE SOLI WYWARZONEJ.

Suszenie soli wywarzonéj (la dessication, dieTrocknung) następuje w saméj warzelni lub w osobnych suszarniach (chambres de dessication, Trockenkammer), w których gorącém powietrzem suszoną jest sól wysypywana na prycze (étuves etuvcs,Pritschen). Ciepło z ogniska przechodzié téż może kanałami murowanemi, pokrytemi blatami zelaznemi, na których sól jest wysypywana, albo rurami żelaznemi krążącemi pomiędzy kupami soli. Sól wysuszoną, pakują w beczki solówki zwykle wagi 2-ch centn.berl:, czyli około funt. 250 wagi polskiej.

================================================================

Наука про отримання кухонної солі (хлорату натрію) називається солеварінням (Halurgie, Salzwerkskunde).

Кухонна сіль зустрічається в природі:

1. У чистому вигляді, як корисна копалина і її можна отримати безпосередньо з землі у шахтах як кам’яну сіль (sel gemme, Steinsalz).

2. Як осад на земній поверхні на берегах моря або солоних озер (sel des lacs salans, Seesalz).

3. У стані розчинення в соляних джерелах (source salee, Soolquelle), з яких сіль як виварну можна отримати шляхом виварювання.

У Галичині виварну сіль, приготовану для продажі, висушену грудками (з усіченими гострими кутами), вагою близько 1½ фунта, називають гарманою, а запаковану в бочки з верхом і висушену, вагою близько 100 фунтів, називають запіканкою.

Перші два види солі є продуктом природи, готовим до споживання; а сіль, виварена з солоної води, є продуктом закладів, які називаються солеварнями (saunerie, Saline, Salzsiederey, Salzwerk), про них ми поговоримо докладніше.

І. СОЛЯНІ ДЖЕРЕЛА, СОЛЯНКА І ЇЇ СОЛОНІСТЬ.

Джерела солоної води, тобто солянки, яку у Величці та на Русі називають сировицею, зазвичай відкривають бурінням, а потім або закладанням студні, тобто шахти, або вставленням труб чи насосів, щоб можна було солянку витягнути на поверхню. Для підтримки безперервної роботи насосів, що викачують солянку на поверхню, використовуються такі поширені сьогодні водяні колеса, кінні лебідки або парові машини.

Смак і хімічний склад, показує, чи у воді є розчинені частини кухонної солі, а отже, чи це розсіл і кількість розчинених солей, тобто її солоність; і з такою ж кількістю розчиненої солі змінюється і питома вага солянки, за допомогою гідростатичних терезів також можна визначити, скільки солі розчинено у воді, тобто наскільки вона солона. Ці ступені солоності також позначаються шкалою, розробленою та відповідним чином розділеною для цієї мети, яка називається мірою солоності, і коли зазвичай розглядається, скільки солі в даній солянці міститься в ста її частинах, в її процентністі то можна переконатися таким чином.

Процентність солянки, тобто її солоність, є різна в різних місцях природи і коливається від 1 до 25%, а коли кубічна стопа тієї ж солянки важить приблизно 6½ польських фунтів то може містити чисту сіль від 18 до 450 лотів.

stopa sześc.( sześciennа) – кубічна стопа, 1 кубічна стопа еквівалентна 28 316,85 кубічних сантиметри: позначається ще як – 1 cu ft = 28 316,85 cm³

Лот, Łut (niem. Lot) – давня одиниця вимірювання маси. Була вживана в Європі з Середньовіччя до кінця 19 століття. Використовувався купцями та карбувальниками для визначення ваги монет і проби срібла. Старовинний німецький лот дорівнює пів унції (семунція) або 1/16 марки або становить 1/32 фунта. У перекладі на метричні міри 1 фунт = 0,4677 кг.

Солянка, яка видобувається з джерела та збирається в головному резервуарі для солянки, спочатку концентрується, кип’ятиться і виробляється сіль, яка остаточно висушена передається для продажу та споживання.

ІІ. КОНЦЕНТРУВАННЯ СОЛЯНКИ.

Кип’ятіння солянки до повного випаровування було б найпростішим способом отримання солі з нього, і цей простий спосіб використовувався в давні часи, звідки стара назва солеварень у Польщі, наприклад у Величці — кarbarja, карбарія (від carbo, вугілля).

Необхідність економії горючих матеріалів для зниження собівартості виробництва призвела до використання перед виварюванням методів концентрування солянки (concentration de la saumure, graduation, Gradirung), які залежать від випаровування води з солянки, що підвищує солоність тієї солянки, що залишилася.

Досвід показує, що найефективнішим і найшвидшим методом у цьому відношенні є градування гілками на градірнях (тężnia) – tężenie cierniowe (graduation sur de épines, Dornen-Gradirung), тому що гілки, що лежать одна на одній, залишають простір для потоку повітря, а солянка стікає по гілках, шипах що створюють найбільшу площу поверхні, яка піддається впливу повітря та випаровуванню на ній з солянки води. Інші методи, які використовувалися на градірнях у минулому, такі як: встановлення соломи, мотузок, дощок, сьогодні майже залишені.

Tężenie cierniowe – крапельне градування

Tężnia, gradiernia – budowla z drewna i gałęzi tarniny służąca do zwiększania stężenia soli w solance przez jej częściowe odparowanie. Tężnie służyły w przeszłości do uzyskiwania soli kuchennej.

Градірня – споруда з дерева та гілок терну, що використовується для підвищення концентрації солі в розсолі шляхом часткового випаровування. У минулому градування використовували для отримання кухонної солі.

Градирня — це споруда, вежа яка використовується при видобутку солі для видалення води з сольового розчину шляхом випаровування, що підвищує концентрацію мінеральних солей у ньому. Вежа складається з дерев’яного каркасу і стін, зроблених з пучків хмизу (зазвичай з шипами), які потрібно замінювати приблизно кожні 5-10 років, оскільки з часом вони забиваються мінеральними речовинами. Солона вода стікає по вежі і частково випаровується; при цьому деякі мінерали з розчину потрапляють на стінки з гілочок.

Концентрована солянка містить вищий ступінь солоності, тобто більшу кількість солі, а частки сірчистого вапна (сульфідне вапно, сульфат кальцію) та інших сторонніх речовин, що містяться в солянках, осідають на терні внаслідок розкладання при випаровуванні води.

Гілки можуть служити кілька років, наприклад 7-9.

Градірня (batiment de graduation, Gradirwerk, Gradirhaus), це будівля або риштування, виготовлене із зв’язок, зазвичай висотою в кілька десятків стоп (до 50), на бічних стінках яких по всій довжині (зазвичай 2000 або 3000 стоп) є розкладені пучки колючого гілля товщиною 5, 6–7 стоп, що становлять тернові стіни. Розсіл стікає по цих тернових стінках із жолобів у верхній частині через шипи до збірника концентрованої солянки, розташованого внизу.

Таким чином концентрована солянка може бути другий раз відкачана на іншу градірню для повторного її концентрування; в такому разі перша градірня називається першим пониженням, наступна називається другим пониженням.

Солянку, яка природно містить кілька відсотків, через концентрування можна довести до 18 або 22%.

Стопа́ (нім. Fuß (Einheit), фр. pied (unité)) — міра довжини, основу якої становила спершу природна міра — довжина людської стопи.

До введення метричної системи вживалася у різних країнах і мала різні величини; на українських землях за княжої доби приблизно 300 мм, у Великому Литовському князівстві — 324 мм, у Польщі (С. коронна) — 297,8 мм, у Російській імперії — 305 мм, в Австрії — 316 мм.

У Галичині у 1787—1856 роках застосовувалась міра довжини стопа галицька чи львівська у 297,7 мм. Стопа рівнялась половині ліктя.

У світі з мір довжини, пов’язаних з людською ступнею, зберігся фут в англомовних країнах.

ІІІ. ВАРІННЯ СОЛЯНКИ.

Варіння солянки відбувається в окремих будівлях, які називаються солеварнями.

Концентровану солянку варять у залізних панвах (chaudiére, Pfanne) довжиною від 20 до 48 стоп, шириною від 12 до 24 стоп і глибиною від 1 до 1½ стопи; для спалювання використовуються дрова, кам’яне вугілля або торф.

У деяких солеварнях панви заповнюють наполовину і, коли солянка закипить, панви доповнюють, а в інших панви заповнюють відразу. Для очищення солянки перед першим варінням його змішують з вапном в окремій ємності у співвідношенні, наприклад, 10:1 або 12:1. Під час першого, тобто початкового варіння або бурління, збирається піна, шумовиння. Фактичне варіння, тобто кип’ятіння відбувається при температурі від 70 до 75° стоградусного тепломіра, тобто від 56 до 60° по шкалі Реомюра, потім кристалічна сіль осідає на дні і вибирається в кошики.

Шкала́ Реомю́ра — температурна шкала, запропонована в 1730 році французьким вченим Рене Антуаном Реомюром. Одиниця — градус Реомюра (°R), 1 °R дорівнює 1/80 частині температурного інтервалу між опорними точками — температурою танення льоду (0 °R) і кипіння води (80 °R). 1°R = 1,25 °C. Виходить 1 °C = 0,8 °R (відповідно 1 °R = 1,25 °C)

Ця дія триває від 12 до 24 годин. Солоний луг, що залишився в панвах, можна використовувати для наступного варіння.

Утворений осад, а також гіркий луг можна використовувати для виробництва гіркої солі, тобто глауберової солі, або для ущільнення грунту.

IV. СУШІННЯ ВИВАРЕНОЇ СОЛІ.

Сушіння вивареної солі відбувається на самій солеварні або в окремих сушильних приміщеннях, в яких сіль висушується гарячим повітрям і висипається на поміст. Тепло від вогню також може проходити через цегляні канали, покриті залізними стільницями, на які насипають сіль, або через залізні труби, що циркулюють між купами солі. Висушену сіль упаковують у бочки, зазвичай вагою 2 центнери берлінські, тобто близько 250 польських фунтів.

————————————————————————————————————-

Чи використовувались градірні на калуській солеварні – інформації немає. Втім можна виходити з того, що такий метод концентрування використовувався на солеварнях, де сіль варили з природньої солянки. В калуській солеварні використовувалась природна і штучна солянка, іноді в суміші. Штучна солянка вже була концентрована і в додаткових методах підвищення концентрації не було потреби. Тим не менше, покажу схему такої градірні. Схема взята з енциклопедичного словника Мейера (Meyers Konversations-Lexikon), том 14. Meyers Konversations-Lexikon : eine Encyklopädie des allgemeinen Wissens, 14, 1890.

На малюнку показано будову градірні з двома стінками, де: а – головний стовб, b – зовнішня стіна з хмизу, с – внутрішня стіна, d – головний підпірний стовб, f – верній ящик для солянки, g – балки для установки ящика, h – приміщення для хмизу, і – ящик для солянки з викладкою із глини k і дахом l для стікання солянки із градірні в жолоб m, n – головний канал для притоку солянки, з якого по трубам p і o стікає по зовнішнім і внурішнім стінам з хмизу, q – крани.

Модель діючої градірні в Устри́ки-Дол́ішні (пол. Ustrzyki Dolne, Нижньо-Устріки) — місто в Середніх Бескидах на р. Стрвяж. Адміністративний центр Бещадського повіту Підкарпатського воєводства Польської Республіки. https://www.youtube.com/watch?v=5ZQ7nwublgg

Описи тих давніх солеварень доповню гравюрою “План соляних копалень у Величці, 1645” Вільгельма Гондіуса. У Величці основним викопним продуктом була кам’яна сіль, але також варили сіль і з солянки. На цьому плані показані всі стадії того простого виробництва. Вільгельм Гондіус або Віллем Гондіус або Віллем Гондт (лат. Gviliemvs Hondivs; Гаага; біля 1598—1652 або 1658, Гданськ) — нідерландський картограф, гравер і художник.

Obraz Żupy Wielickiej i miasta Wieliczki na mapach Wilhelma Hondiusa z 1645 roku

---

Якщо брати з люстрацій чи давніх архівних даних інформацію про кількість солянок в певній місцевості, то до тих цифр треба відносить обережно. Примітивний спосіб пошуку і потім подальшої експлуатація без якихось великих вкладень, приводив до того що ті виробництва довго не існували, були залежні від різних випадкових факторів, навіть від таких як погодні умови. Порахована кількість солянок певного року, не означала що в наступний рік та кількість збережеться. Тому часто дані про кількість, особливо в ранні періоди, іноді не співпадали в різних авторів чи дослідників. В.Шайноха, складаючи в 1891 році свій список солянок, зауважував: “…Підкарпатські солянки розкинулися на величезній території в Галичині, починаючись приблизно від Скавіна на заході до самого кордону Буковини, звідки їх пояс, трохи звужуючись, продовжується біля підніжжя Карпат через всю Буковину до кордонів Сербії та західної Румунії. У Галичині кількість природних підкарпатських солянок дуже велика, точно визначити їх майже неможливо, тим паче, що в деяких регіонах Підкарпаття ця кількість майже необмежена, оскільки часто достатньо викопати там досить глибоку криницю, щоб знайти або слабшу ропу, або навіть більш концентровану сировицю. Тому переліки підкарпатських солянок у Галичині ніколи не можуть бути вичерпними, і з кожною новою геологічною роботою, що охоплює певну територію Підкарпаття, перелік солянок збільшується, але, як правило, подальшої користі для країни вони не приносять…офіційні списки соляних джерел у Галичині подають солянки з деяких місцевостей, де перевірка їх наявності після засипання студнів, фінансовими органами вже неможлива, а деякі місця згадуються без точного географічного визначенням, або з перекрученою назвою, що викликає різні сумніви…шахти кам’яної солі зараз існують лише в чотирьох місцях: у Величці, Бохні, Калуші та Косові, а також величезна кількість соляних джерел, розкиданих на кількох десятки миль біля підніжжя Карпат, які використовуються лише в 9 солеварнях, тобто в Дрогобичі, Ляцьку, Стебнику, Долині, Болехові, Делятині, Ланчині та Косові. Більше того, багато гмін, особливо у східній Галичині, користуються правом забору сировиці для пиття худоби, але цей спосіб використання солянок, хоч і має значне місцеве значення, все ще має занадто мало значення для всієї країни, і тому можна сказав, що соляні родовища та соляні джерела Галичини досі недостатньо освоєні на благо країни, так щедро обдарованої сіллю від природи…” “…найдокладнішим матеріалом у цьому відношенні ми завдячуємо салінарному уряднику М. Келбу(Michael Kelb), якому були доступні офіційні списки до 1850 р. і чия праця під назвою Die Soolquellen in Galizien, опублікована 1876 р., містить багато цікавих подробиць про галицькі саліни, є найкращою і найнадійнішою основою для дослідження галицьких солянок підкарпаття майже в усіх відношеннях…” (Źródła mineralne Galicyi: pogląd na ich rozpołożenie, skład chemiczny i powstawanie : (z tablicami porównawczemi). KRAKÓW.1891.)

Die Sooiequelien von Galizien. Von Mich. Kelb, k. k. Salinen-Yerwalte

Карта з солянками з праці М.Келба

Таблиця солянок (фрагмент) з праці М.Келба, які нумеровані згідно карти

Карта калуської саліни з праці М.Келба

Карту М.Келба можна доповнити більш ранньою картою, яка зроблена в 1852 році і зберігається  в музеї історії і трудової слави ТОВ “Карпатнафтохім”.

———————————————————————————————————————————————————————-У вищезгаданій книзі В.Шайноха ділить галицькі солянки на дві, як він пише, зовсім різні й частково самостійні групи, а саме: середньо-карпатські солянки, що пробиваються або у вищих, або в нижчих місцях галицьких Карпатах з покладів так званого карпатського пісковика і набагато численніші підкарпатські солянки, що випливають на нижньому Підкарпатті з міоценових соленосних шарів. В другій групі розміщені “….— Kałusz — Kadobne pod Kałuszem — Zagórze pod Kałuszem — Landestreu pod Kałuszem , Nowica (szyb Tarnawka) pod Kałuszem (warzelnia zaniedbana w r. 1783) — Zawój pod Kałuszem (warzelnia dawno zaniedbana) — Adamówka pod Nowicą (warzelnia zaniedbana 1783) — Petranka koło Rożniatowa ( warzelnia zaniedbana 1820) — Uhrynów stary — Uhrynów średni —….”

Аналізи галицьких салін і виробнича інформація з книги В. Шайнохи Władysław Szajnocha “Płody kopalne Galicyi: ich występowanie i zużytkowanie. Cz. 2, Sole potasowe, kopalnie i warzelnie soli, wosk ziemny”. 1894

Аналіз калуських солянок, зроблений А.Кріппом в 1867 році. Аналіз природної солянки, штучної з двох луговень і з головної труби, яка подавала солянку на солеварню. Очевидно ця солянка з труби утворена з суміші природньої і штучної і йшлося не про підвищення концентрації а про збільшення об’ємів солянки, що подавалась на солеварню.

Аналіз сирих, необроблених калуських солей зроблений в 1869-1891 роках

Аналіз сирих калуських солей, зроблений в 1892 році

Аналізи готових, виварених солей, зроблений А.Кріппом в 1867 році. Сіль висушена при 160 º. Літерами позначені гатунки солі: А – сіль вибрана на початку варки, В – сіль вибрана на середині варки, С – сіль вибрана в кінці варки, D – сіль топкова.

Аналіз омоків, зроблений А.Кріппом в 1867 році ( omok – твердий камінь (із солі й гіпсу), що утворюється на дні котла при виварюванні солі). До омоків віднесено як осад(А) і каміння(В) в панві так і накип(С) на стінках панви.

Кошти, які витрачаються на виробництво одного метричного центнера солі на галицьких солеварнях в 1872-1878 роках, в центах (floren, złoty austriacki, jednostka monetarna Austrii 1857–92, równa 100 nowym krajcarom (centom).

Виробництво кухонної солі на галицьких жупах в 1868 – 1892 роках (в метричних центнерах). З 1869 року по 1876 рік калуська саліна була у власності акціонерного Товариства і інформація про випуск продукції відсутня.

Карта солянок до статті Zdzistaw Kamiński. Żródła solanki w Galicyi. PRZEGLĄD GÓRNICZO-HUTNICZY. 11 (41). Dąbrowa , dnia l czerwca 1905 r. Tom II.

Виробництво кухонної солі в Калуші. Друга частина.

Виробництво кухонної солі в Калуші. Третя частина.

Книга калуських салінарів.