Більшості важко розібратися в цій, як кажуть у нас в Галичині, “коломийці” з церквами. В ідеалі необхідні знання природи як світського, державного, так і канонічного права. Або бути істинно віруючим. Очевидно мало тих і тих. Можна ще так, як я тут пропоную. Ось цікаво з мережі – “В 2005 году религиоведы Сергей Филатов и Роман Лункин, проводя анализ православной религиозности современных россиян, пришли к выводу, что «расширяя или сужая строгость критериев, к практикующим православным в России можно отнести от 2 до 10 % населения, то есть от 3 до 15 млн человек», и высказали мнение, что она «зыбка и не структурирована — организационно, догматически и идеологически, что любые критерии её измерения и цифры, полученные на их основе, носят в принципе условный характер», поскольку считают, что «про большинство „православных верующих“ трудно сказать — православные они верующие или нет»

Можна здогадатись, що аналогічно і в Україні.

Так хто такі ці бідаки, які названі “віруючі” і де вони розташовані в нашому суспільстві? Якби то не було, відповідь на це питання дає тільки Конституція України, яка, на жаль, трактується довільно. Зрозуміло, що це складний документ і для його розуміння простому люду може допомогти здоровий глузд. Це послідня інстанція в розумінню таких речей і, як кажуть філософи, право і закони це здоровий глузд вбраний в юридичні терміни. Ще ті філософи добавляють, що віра це серйозна річ і її не вибирають і не міняють. Так сталося, що в суспільстві, в Україні, реально живуть прості й щирі люди, які на перше місце у своїй системі життєвих цінностей вирішили поставити вірність Богу та його заповідям і тут в своїй вірі вони потрапили в жахливу пастку. У них виникли проблеми з вірою. Крім того, в Україні живе інша частина суспільства, яке не переймається питанням з ким у цій війні Бог, не переймається питанням який православний піп має покропити водою ракети і танки. Як випускник української середньої школи з добрими оцінками по предмету фізики, я теж не дуже вірю в те, що ті маніпуляції з водою любого попа, зможуть вплинути на тактико-технічні характеристики любої зброї. Також до суперечки на тему, на якій стороні Бог в цій війні я, і мабуть більша частина населення, підходимо більш приземлено і розуміючи, що жодна сторона не викличе для свідчення Бога, намагаємось підходити практичніше і зарадити загальній справі такими ж практичними ділами, не поминаючи Бога попусту. І от для цієї частини суспільства та друга частина по здоровому глузду це особливий “сорт” людей, з якими ми живемо в одній країні і які називають себе “віруючими”, які придумали собі “Бога”. Ну, загалом, малахольні такі, як неповнолітні діти, недієздатні. Е. Щоткіна ще десь називала їх “споживачі”. Їм дозволено ходити по вулицях без довідки від лікаря.

В силу цієї недієздатності і за прикладом інших держав їм в суспільстві виділили конституційну пісочницю. В цій пісочниці вони придумали собі правила гри, канони, статути, кажуть що ті канони і статути їм дав Бог і, також, Він створив їм організацію, церкву. При цьому вони не дають ніяких документів із завіреним нотаріусом підписом Бога. Пробував хтось з вас приєднатися до самоутворенної і замкненої дітьми гри? Ще якщо це ваші рідні діти, то може вдасться. А так то вони зразу відчують фальш і до вас віднесуться як до придурка. І по прикладу інших держав ми прийняли заборону для чиновників і депутатів одягати короткі штанці і влазити в пісочницю… Але що не зробиш для коханої дитини! А тут ще частина цих нерозумних дітей почали ділити Бога і свого Бога необачно прописали в сусідній державі. З таким же успіхом могли прописати десь на Венері. Адже ж це гра. Але сурйозні дядьки і тьотки і колективи припадочних коментаторів, особливо на ФБ, почали грати в ту ж гру, почали ділити недієздатних на законно народжених від правильного Бога і не зовсім по закону, вимагають документального підтвердження прописки Бога, дотримання правил гри, намагаються застосувати Порядок ведення касових операцій до гри в пісочниці, вимагають подання звітів про використання занесених в пісочницю іграшок… Іноді здається що частину цих дорослих дядьків і тіток треба додатково ізолювати, створити нове конституційне відділення або, використовувати їх же методику, і будувати для них нову пісочницю. Назвемо її Країна Д. Ну як в тій дитячій казці, про дерев’яного хлопчика з довгим носиком…

Якщо до кінця і глибоко, то суть мабуть в тому, що ці “віруючі” ще вірять в Рай і Пекло і що Бог при зустрічі з ними після смерті вирішить куди їх направити. І от одні доказують, що гарантії будуть тоді, коли канонічно до МП, що треба поминати Кирила. Інші протилежне. А фішка в тому, що Бог не дає прямих сигналів ні тим ні тим. Тому, якщо хтось щось доказує в цьому канонічному підпорядкуванні то, очевидно, хтось повинен наводити якісь переконливі докази які, знову ж таки очевидно, хтось отримав від Бога….

Це дійсно пастка і з цієї пастки вони повинні вибратися тільки самі. Без держави і без колективу Інтернету з припадочними коментаторами. Ми їм тут, у вірі, не допоможемо. Краще б ми зайнялись темою аналізу придуркуватого і дикунського українського релігійного законодавства….

А поки що, за відсутності тієї нової пісочниці, ці дядьки і тьотки влаштували і вже більше 30 років проводять безглузду, всеукраїнську клоунаду, яку ще називають “українські державно-церковні відносини”. Ця клоунада має складові. Перша — це та державна служба, яка ніби то займається у нас релігією. Від самих початків існування незалежності завжди виникали аргументовані сумніви в доцільності існування таких придуркуватих державних контор, які займаються культурою, театрами, цирками і, паралельно на додачу, релігійними організаціями. Очевидно логіка їх існування проста – є якісь духовні потреби типу кіно, театр і цирк ну і давайте віднесемо туди і ці загадкові і темні “релігійні” потреби і будемо їх “регулювати і захищати”. Тобто, похід в церкву це як похід в театр чи в клуб, де можна хором поспівати, або в картинну галерею чи в цирк зі слонами і мавпочками. Ця ж придуркувата логіка в подальшому дозволила такому ж придуркуватому українському законодавцю віднести в Цивільному кодексі України релігійні організації до підприємств, які задовільняють ці потреби і надають специфічні “духовні” послуги населенню. Взагалі, в наших умовах треба у відносинах з владою завжди тримати вуха гостро, особливо коли український чиновник чи депутат обіцяє і береться “регулювати і захищати” твої права. Обов’язково якась капость вийде, особливо коли ця братія почне описувати, уточняти твої права, ліпити додаткові “захисні” закони і комітети. Тут же право конституційне, граничне і на сьогодні воно повністю поховано такими “добрими намірами і турботою” цієї братії в компанії з корифеями від т.з. науки «релігієзнавство». Назагал ця компанія це така суміш з професійних патріотів, професійних віруючих і релігійних менеджерів. Ну в взагалі то можливості цієї служби переоцінені. Друга складова це існування т.з науки «українське релігієзнавство». Назагал це мирне заняття, яке зайняло скромне, але менш-більш дохідне місце в явищі української тіньової науки, невелике і замкнене болітце, в якому перетирають свої, далекі від життя, проблемки, плодять докторів і кандидатів філософії. І все би нічого, але в умовах нашої країни, відчувши “замовлення” і дохідний резерв, ця «наука» зайняла місце між державою і церквами і фактично, самостійно уповноваживши себе на представлення церков, в якості посередника веде діалог з державою. З представників цієї «науки» формуються комітети, департаменти, відділи міністерства яким надалі і доручають те, що в нас названо «державною політикою в області релігії». Зрозуміло, що для більшості держчиновників і законодавців релігія то тьомний лєс і, при виникненні якихось проблем з релігійними організаціями, вони біжать до релігієзнавця, який їм все розкладе «по поличкам». Ну не бігти же їм до тих малахольних, які Богу моляться. Тобто ситуація анекдотична – проголошуючи з усіх трибун про необхідність діалогу з церквами, держава той діалог і відносини імітує, використовує “науковий метод”, створений докторами філософії і політології від релігієзнавства. Взагалі це принизливе становище для самих церков. Церква в світі не потребує ніяких посередників. Причому це почалось ще в 1990 році, коли новоспеченими демократами і викладачами кафедр наукового атеїзму був зліплений союзний релігійний закон, де по зразку цивільної громадської організації почали ліпити релігійні. Це була своєрідна резервація для віруючих і в Україні той процес підхопили вже місцеві діячі наукового атеїзму разом з діячами НРУ. Сьогодні цей процес продовжують т.з. ефективні менеджери, які відчувши своєрідний запит, успішно експлуатують його ресурс. Текст релігійного закону і та діяльність найбільш вповні стали в утворенні організації ПЦУ.

Ну і третя складова. З самого початку свого зародження наша держава ставить грандіозну виставу, в якій намагається себе і оточуючих переконати у своєму існуванні. Вона сама пише сценарій, створює персонажі та пише для них тексти. Для того, щоб було як у всіх і щоб були відносини з релігійними організаціями, держава для цих відносин створює сцену і театральний реквізит — бутафорську церкву. Це віртуальна, голографічна лялька, створена з цивільного та податкового права. З цією лялькою держава намагається «будувати» стосунки і цією лялькою користуються всі, у тому числі і православні церкви. Причому церкви намагаються якнайбільше відповідати цій ляльці, бути корисними державі, влаштовують між собою змагання за те, яку церкву держава танцюватиме першою. Найкраще поки що це виходить у ПЦУ. Сьогодні ми спостерігаємо продовження вистави і нову дію. Навколо сцени зібрані на потіху глядачі, а на самій сцені, за участю глядачів, християнські церкви і християни жеруться як пси за культове майно а державні чиновники, політики, штатні науковці і вся біляцерковна братія нацьковують християн одних на других.