Аналіз державно-церковних відносин.
ДУХ ТОМОСУ
“Дії церковної і світської влади в Україні та материнської Константинопольської православної церкви, спрямовані на подолання наслідків поділу українського православ’я та створення автокефальної помісної Православної церкви України. Підсумком цього процесу стало отримання Київською митрополією Томосу про автокефалію, яке відбулося 6 січня 2019 року” – це перший абзац сторінки матеріалу Вікіпедії під заголовком “Надання автокефалії православній церкві України”. [1]
Для теми дослідження виділимо різну участь учасників — участь церковної влади і участь світської влади. Зрозуміло, що ця різна участь походить від різної природи цих учасників. В силу своєї природи участь церковної влади регламентується і описується канонічним чи церковним правом і, не торкаючись цих описів і участі церковної влади, обмежусь тільки аналізом дій світської влади України. Крім специфічної участі влади, яка забезпечувала якийсь інформаційний і організаційний супровід тих певних сумісних з релігійними організаціями дій, влада вирішувала питання, які виникали з того, що в країні відбувалися зміни в релігійній карті суспільства. Зміни, які в першу чергу повинні відбуватися і описуватися згідно існуючого українського релігійного законодавства. А саме — статті 35 Конституцї України і Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”.
І от якщо порівнювати ці зміни в релігійній карті суспільства з іншими, які вже відбувалися, а особливо зі змінами, які викликані змінами у вітчизняному законодавстві, цей випадок унікальний і цікавий тим, що зміни ініціює, намагається впровадити, скажемо так, інорідній вітчизняному законодавству суб’єкт – Константинопольська православна церква. Те, що стосується змісту і тексту Томосу, світській владі формально байдуже і для неї досить самого факту отримання того документу. А от зміст і текст іншого документу, який супроводжував текст Томосу, має відношення до української влади і дійсно на нього влада і фінансовані державою науки “релігієзнавство” і “політологія” звернула увагу. 27-29 листопада в Стамбулі Вселенський Патріархат провів засідання Священного Синоду, де, окрім обговорення текст Томосу про автокефалію Української Церкви, було видано комюніке, у якому зазначено про створення проекту статуту помісної православної церкви в Україні. Цей проект був запропонований об’єднавчому собору майбутньої церкви. Проект підготували в Греції професори богословських факультетів на основі статуту Церкви Еллади. Після схвалення Синодом надзвичайний екзарх патріарха митрополит Гальський Емануїл привіз текст до Києва, де його розглядала спеціальна комісія з представників українських церков. Комісія внесла свої пропозиції щодо статуту. У такому зміненому вигляді його було представлено на об‘єднавчому соборі. Об’єднавчий собор 15 грудня 2018 року ухвалив статут, який тільки після ухвалення показали нам і в січні 2019 року архімандрит Кирило Говорун в публікує в мережі перші власні коментарі до Статуту Православної Церкви України. [2]
В преамбулі до коментарів автор справедливо нарікає на те, “що учасники собору були настільки зайняті обранням предстоятеля, що не мали часу навіть коротко розглянути статут – набагато важливіший пункт порядку денного, – і без належного обговорення ухвалили варіант, запропонований комісією.” Самі свої коментарі архімандрит Кирило Говорун розцінює не стільки як детальний огляд усього документа, скільки аналіз деяких його моментів, які є маркерами потенційних якісних змін. Саме за станом цих маркерів, на його думку, можна буде визначити, “чи змінилася українська церква на краще, чи вона залишається однією ногою у радянсько-імперському минулому”. Зміною на краще і залишення радянсько-імперського минулого на думку архімандрита Кирила Говоруна є переорієнтація зі старих норми іерархійності і влади однієї людини на прогресивні норми соборності і прозорості, що, на його думку, робить цей статут на дві голови вищий за статути усіх українських церков, які існували до створення ПЦУ. Втім всі ці норми соборності і прозорості торкаються тільки внутрішньої будови церкви, її традиції та внутрішніх настанов як релігійної організації, які держава “бере до відома і поважає якщо вони не суперечать чинному законодавству”. Тобто, як вже було зазначено, державі ці норми формально байдужі. І на ділі, учасники собору були зайняті обранням предстоятеля і власним працевлаштуванням і фактично ні до собору, ні під час його проведення, при цій трансформації Київської митрополії в автокефальну церкву віруючі не брали участі в обговоренні проекту статуту. Втім якщо Томос — це дія церковної влади, указ, декрет, окружне послання предстоятеля помісної православної церкви у деяких важливих питаннях церковного устрою, серед яких і офіційне проголошення і надання автономії в управлінні або автокефалії деякій частині «материнської» (кіріархальної) церкви то, зрозуміло, такі дії не передбачають процедури обговорення. Наскільки доречно говорити про необхідність обговорення проекту статуту — важко сказати. Такі обговорення є органічно необхідні об’єднанням громадян і навряд чи буде правильним урівнювати тут органіку релігійної організації і об’єднання громадян.
І от визначаючи свої дії, як продовження події незалежності України шляхом здобуття такої самої, як у більшості в православному світі єдиної автокефальної церкви, поєднаної з іншими церквами, світська влада самостійно звернула увагу на наступне окреме місце в проекті статуту. Архімандрит Кирило Говорун в своїх коментарах зазначає, що порівнює два варіанти статуту: ухвалений Синодом Константинопольського патріархату і ухвалений об‘єднавчим собором у Києві. Але навіть в часи публікації тих коментарів, використовуючи посилання автора, побачити офіційно той текст проекту було проблематично. Я пам’ятаю, що на якомусь ресурсі була виставлена неохайно зроблена копія тексту з паралельним перекладом, який я скопіював. Адрес сторінки я втратив, але пошук виводить на кілька сторінок з тією ж копією, з яких сьогодні доступна ця – https://ukranews.com/news/602434-novuyu-cerkov-vozglavyt-mytropolyt-kyevskyy-smy і на грецькому –
З першої сторінки копії я процитую переклад пункту 4 – “4. Автокефальна церква в Україні, яка має окрім того, юридичний статус відповідно до положень Конституції та законів України, співпрацює з державними органами в межах державного та канонічного церковного законодавства, щодо служіння церковній єдності, захисту релігійної свободи, а також інших питань, що становлять спільний інтерес.” Пильне око українських релігієзнавців і українських політологів цей пункт очевидно зразу відмітило. Справа в тому, що в українському законодавстві таких християнських церков не існує і згідно тексту релігійного закону існувати не може. Ні відповідно до положень Конституції чи якихось законів церкви в Україні не мають ніякого юридичного статусу і назагал існують як би дві моделі церков. Перша – це та що відповідає реальності, в якій українські церкви якось намагаються жити згідно церковного права і друга, віртуальна гібридна церква, утворена з суміші цивільного, податкового і церковного права. І тоді текст Статут приводиться у відповідність до релігійного закону і цей пункт замінють текстом наступного змісту – “5. Православна Церква України складається з релігійних організацій, які мають юридичний статус відповідно до положень Конституції та законів України, співпрацює з державними органами в межах державного та канонічного церковного законодавства, щодо служіння церковній єдності, захисту релігійної свободи, а також інших питань, що становлять спільний інтерес”.
Архімандрит Кирило Говорун відмічає, що Томос і статут ухвалювалися на Фанарі одним пакетом і залишаються тісно пов‘язаними одне з одним і, за його словами, вони між собою узгоджені, але у статуті в принципі передбачається і можливість неузгодженості між ними – у випадку, коли статут може бути змінено. Новостворена церква має право змінювати свій статут на Помісному соборі, але такі зміни не повинні виходити за окреслені рамки. Пункт ІІ.4 статута зазначає, що усі зміни мають здійснюватися виключно в дусі Томосу. І, очевидно допускаємо, і ця зміна, хоч не статуту а проекту, теж здійснена в дусі Томосу. Також архімандрит Кирило Говорун відмічає, що “Прототипом статуту Православної Церкви України (ПЦУ) став статут Православної Церкви Еллади. І не лише буква цих статутів співпадає, але й дух. Саме про дух грецького статуту йдеться, коли у статуті ПЦУ згадується «дух томосу», бо томос лише передає, а не генерує цей дух. А це дух соборноправності, дуже органічний для українців. Він передбачає мінімум особистої влади і максимум влади колективної”.Тобто, скажемо так, в нього “дух томосу” це тільки дух соборноправності. Але звертаючи увагу на самий текст перекладу Томоса, відмітимо разом з автором – “Ще вужчою передбачається можливість розбіжностей між томосом і статутом у грецькому оригіналі статута. Там, де в українському тексті стоїть «розбіжності», у грецькому – «δυσερμηνείες», тобто «розбіжності у витлумаченні» засад церковного життя. Іншими словами, грецький оригінал не передбачає навіть розбіжностей між двома документами, а лише можливість непорозумінь у їх тлумаченні. У такому разі томос має перевагу над статутом як критерій для витлумачення останнього”.
І от давайте звернемо увагу і витлумачемо текст Томосу де, відповідно до самого поняття “автокефалія”, проголошено, що новоутворена церква віднині незалежна, самоврядована а її Предстоятель і Священний Синод управлятимуть справами Церкви в цій країні безперешкодно, без будь-якого іншого зовнішнього впливу і все, що стосується внутрішнього церковного управління, розглядається, судиться та визначається виключно ним і Священним Синодом. Можемо дискутувати, чи це є теж “дух томосу” і чи він збережений тією правкою, але погодимось, що наведене поняття “автокефалії” необхідно зіставити з поняттям “складається з релігійних організацій”. Далі ми можемо це “складається” чи схоже “є частиною” пробувати тлумачити з точки зору канонічного чи церковного права, але наступне визначення “які мають юридичний статус відповідно до положень Конституції та законів України” такі тлумачення забороняє і необхідно читати тільки законодавчі тексти, в даному випадку Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації”. Саме там, в статті 7 міститься це поняття “складається” – “Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об’єднання представляються своїми центрами (управліннями)”. Одночасно тут міститься визначення поняття “церква”, згідно якого це є релігійне об’єднання, що складається з вищезазначених релігійних організацій і такі релігійні об’єднання представляються своїми центрами (управліннями)”. Далі релігійний закон визначає юридичний статус тих релігійних організацій, з яких складається церква. Після державної реєстрації кожна з них стає юридичною особою приватного права, яка, вже за визначенням цивільного права, є — організація, суб’єкт права, здатний від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов’язки та самостійно брати участь у правовідносинах, бути позивачем та відповідачем у суді. Тобто, ми можемо вже тлумачити, що релігійна організація “церква”, яка по церковному праву стала “автокефальною”, по юридичному статусу світського права складається з менших незалежних, самоврядованих і “автокефальних” релігійних організацій. Якщо “дух томосу” був і якщо це, додатково до духу соборноправності, ще й дух незалежності і самоврядності, то він нейтралізований правкою до статуту. Той дух впустили на територію українського права і українського релігійного закону і він там розчинився. Втім не треба це зводити до лихих намірів світської влади. Реформаторський чи науковий потенціал законодавців і науковців, якщо він і був, тут вжитий мінімально, по залишковому принципу і той “потенціал” проявився в механічному і безглуздому копіюванні попередників, авторів першого і останнього союзного закону від 1 жовтня 1990 року N 1689-I “Про свободу совісті і релігійні організації”.[3] І особливих зусиль тут влада не проявляла. Всі православні українські церкви в своїх статутах визнавали і дублювали те світське визначення церкви як об’єднання релігійних організацій з цивільним статусом юридичної особи. І от якщо в цьому випадку ми говоримо про нейтралізацію “духу томос”, то який дух був нейтралізований у випадках церков без томосу? Ризикнемо визначити що нейтралізувався дух християнства як релігії, нейтралізувалась релігійна функціональність якою творилось суспільство.
Втім і ті союзні реформатори не особливо переймались “духовними” проблемами. Поспіх, з яким насаджували, будували демократію, складав враження, що нові демократи самі не вірили до кінця в можливість запровадження цих, безумовно революційних, змін у відношенні до релігійних організацій, намагались швидко, мітингово їх прийняти і таким чином зробити незворотніми. Всі невідповідності якби відкладались на потім а зараз, мабуть на думку законодавця, необхідно було в першу чергу швидко роздати, повернути майно релігійним громадам. Причому це повернення повинно бути таким, щоб можна його показати всій світовій спільноті. Тобто воно повинно бути законоподібним і, відповідно до цього, законодавець швидко в полі права створив ці релігійні громади. Другим завдання, яке ставили собі реформатори, було конструювання того розділення держави і церкви, яке проголошувалось конституцією. Це розділення розумілось ними буквально таким, якого можна “торкнутися” і яке може побачити будь-хто – будь то чиновник, депутат чи просто громадянин. Все це робилось механічно і та механіка задавалась нульовим початковим моментом у творенні правових відносин з релігійними організаціями і, що саме головне, робилось без участі необхідних головних учасників цього процесу — християнських церков. Тим, наскільки готові християнські церкви брати участь в цьому процесі — ніхто не переймався і їх активності, врешті активності релігійного духу, ніхто не чекав. Реформатори взялися самостійно “конструювати” церкву, конституційне відділення і державно-церковні відносини.
Для цих “конструкторських” цілей у держави було тільки світське право, з допомогою якого також створювали і бутафорських учасників відносин — церкви і релігійні організаціїі.
1. 1. Надання автокефалії православній церкві України
2. Архімандрит Кирило Говорун. Маркери змін. Коментарі до Статуту Православної Церкви України. https://www.religion.in.ua/zmi/ukrainian_zmi/42227-markeri-zmin-komentari-do-statutu-pravoslavnoyi-cerkvi-ukrayini.html
3. Закон СССР “О свободе совести и религиозных организациях”.
http://pravo.levonevsky.org/bazazru/texts25/txt25615.htm
(продовження) https://dutchak.pp.ua/analiz-derzhavno-czerkovnyh-vidnosyn-prodovzhennya/
Залишити відповідь
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.