Майнові чинники конфліктів в українському релігійному середовищі

Майнові чинники конфліктів в українському релігійному середовищі

http://www.ifaiz.edu.ua/novyny/1032-vidbulasia-mizhnarodna-konferentsiia-ekspertiv.html

http://ifaiz.edu.ua/images/pdf/Program_konference_30112022.pdf

Майнові чинники конфліктів в українському релігійному середовищі

Анатолій Дутчак

e-mail:and.bitov@ukr.net

В статті піддається критичному аналізу українське законодавство, яке регулює утворення і використання майна релігійними організаціями, аналізуються проблеми утворення власності релігійних організацій. Аналіз ведеться від початку виникнення державно-церковних відносин, яким є подія розпаду СРСР і утворення нових держав. Додатково співставляється право власності цивільного(світського) права і канонічного(церковного) права.

Ключові слова: релігійна організація, приватна власність, цивільне право, канонічне право.

Property factors of conflicts in the Ukrainian religious environment

The article critically analyzes the Ukrainian legislation that regulates the formation and use of property by religious organizations, analyzes the problems of formation of property of religious organizations. The analysis is conducted from the beginning of the emergence of state-church relations, which is the event of the collapse of the USSR and the formation of new states. In addition, the ownership of civil (secular) law and canonical (ecclesiastical) law is compared.

Key words: religious organization, private property, civil law, canon law.

Згідно з опитуванням Центру Разумкова, в 2019 р. серед причини конфліктів в українському релігійному середовищі майнові чинники залишаються на першому місті (36%), політичні посіли друге місце (33%), а на третій позиції опинились особистісні чинники («церковні ієрархи жадають влади») (29%) [1]

Пропоную спробувати дослідити правові чинники, які існують в середовищі українських державно-церковних відносин і які мали би регулювати майнові відносини в тому середовищі. Правовим полем, яке існувало до цих відносин, було цивільне право СРСР, яке задавалось Законом СРСР від 08.12.1961 року про затвердження Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік. Згідно з початковою редакцією Конституції СРСР 1936 р., до ведення Союзу належало прийняття Цивільного кодексу (ст. 14, п. х). Насправді, такий кодекс ніколи не був прийнятий. У 1961 були прийняті Основи цивільного законодавства Союзу (тільки в 1969 була переглянута конституція у сенсі надання союзним владі права видавати саме Основи), а в 1964 у їх розвиток були видані цивільні кодекси союзних республік. В Основах був наведений перелік юридичних осіб, якими були: державні підприємства та інші державні організації, які перебувають на господарському розрахунку, що мають закріплені за ними основні та оборотні кошти та самостійний баланс; установи та інші державні організації, які перебувають на державному бюджеті та мають самостійний кошторис, керівники яких користуються правами розпорядників кредитів (за вилученнями, встановленими законом); державні організації, що фінансуються за рахунок інших джерел і мають самостійний кошторис та самостійний баланс; колгоспи, міжколгоспні та інші кооперативні організації та їх об’єднання, інші громадські організації, а також у випадках, передбачених законодавством Союзу РСР та союзних республік, підприємства та установи цих організацій та їх об’єднань, що мають відокремлене майно та самостійний баланс; державно-колгоспні та інші державно-кооперативні організації; інші організації у випадках, передбачених законодавством Спілки СРСР. Існування релігійних організацій як юридичних осіб виключено. Цей перелік був відтворений в союзних цивільних кодексах, зокрема в Цивільному кодексі Української РСР. Окремо в Основах наводится розділ “Право власності”, вся власність визначається як “соціалістична” яка, в свою чергу, ділиться на державну (загальнонародну), колгоспно-кооперативну власність, власність профспілкових та інших громадських організацій. [2]

І далі старт цих державно-церковних відносин можна віднести до події прийняття 01.10.1990 Закону СРСР “Про свободу совісті і релігійні організації”[3], яким релігійним організаціям надавався статус юридичної особи, наводився перелік видів релігійних організацій. В статті 7 закону в переліку названі об’єднання, які складаються з релігійних організацій і зазначено, що релігійні об’єднання представляються своїми центрами(управліннями). Цим терміном “релігійні об’єднання” були марковані всі церкви і це представництво означало, що церкви не визнані юридичними особами і не проходять реєстрацію в державних органах. Чим визвана така позиція законодавця? Очевидно поспіх, з яким насаджували, будували демократію, не дозволяв законодавцю зайнятись очевидними законодавчими невідповідностями, які виникали при надання статусу юридичної особи церквам. Складалось враження, що нові демократи самі не вірили до кінця в можливість запровадження цих, безумовно революційних, змін у відношенні до релігійних організацій, намагались швидко, мітингово їх прийняти і таким чином зробити незворотніми. Всі невідповідності якби відкладались на потім а зараз, мабуть на думку законодавця, необхідно швидко роздати, повернути майно релігійним громадам. Причому це повернення повинно бути таким, щоб можна його показати всій світовій спільноті. Тобто воно повинно бути законоподібним. Напередодні прийняття релігійного закону 6 березня 1990 року був прийнятий союзний закон про власність, де наводиться новий перелік суб’єктів права власності і форм власності. Термін “соціалістична власність” вилучається і власність тепер у СРСР виступає у формі власності радянських громадян, колективної та державної власності. До колективної власності належить власність орендних підприємств, колективних підприємств, кооперативів, акціонерних товариств, господарських товариств та товариств, господарських асоціацій, громадських організацій та інших об’єднань, які є юридичними особами. Цим, новоутвореним релігійним організаціям як юридичним особам, швидко роздалось майно. Очевидно, в цей час прийняття релігійного закону, одночасно починалась робота над новим цивільним кодексом і, мабуть, саме там, в середовищі цієї роботи, виникали невідповідності, які не дозволяли надавати статус юридичної особи церквам. Це стало зрозумілим тоді, коли в 1994 році Міжпарламентською Асамблеєю держав-учасників СНГ був прийнятий Модельний Цивільний кодекс для країн-учасників СНГ, який і став використовуватись як базовий при прийнятті національних цивільних кодексів.[4] Згідно положень Модельного ЦК в цих країнах, в тому числі і в Україні, приймалася і регулювалась єдина форма існування юридичних осіб і цією формою стала юридична особа суб’єкта господарювання, підприємства. У випадку надання статусу юридичної особи церквам, виникали питання легалізації відносин між релігійними організаціями, які входили в об’єднання і самою церквою, опису цих відносин, опису механізму утворення самої церкви, зазначення того, хто буде виступати засновником церкви. Врешті якщо релігійна організація стає суб’єктом права, юридичною особою від дати її реєстрації, то як тоді показати дату початку існування церкви в реєстрі? На це часу, а може і вміння, у законодавця не вистачало. Законодавець не зміг побачити те, що в світовій правовій практиці існує метод визнання суб’єктом права утворення, яке вже існує, існує навіть раніше держави, яка збирається реєструвати чи легалізувати це утворення. Яка була реакція церков на цей закон? Зазначимо, що ще напередодні прийняття Закону СРСР “Про свободу совісті і релігійні організації”, в Троїце-Сергієвській лаврі 7 і 8 червня 1990 року відбувся Помістний собор РПЦ, на якому серед іншого була заява в зв’язку з проектом закону СРСР “Про свободу совісті і релігійні організації”. Особливо гострим був виступ архієпископа Берлінського і Лейпцігського Германа (Тимофіїва), присвячений в основному відношенням Церкви і держави як в історичному, так і в юридичному плані і проекту закону про свободу совісті, який якраз був опублікований напередодні 5 червня. Дослівно було сказано(переклад мій): “Церкві слід повернути право на власність усіх її святинь. Тільки потім можна було б на рівних домовлятися з державними органами про можливість поступитися музеям якихось церковних цінностей для їхнього гідного зберігання. До цього часу щодо Церкви застосовувалися принципи доісторичного права сильного. Я пропоную порушити питання про невід’ємність нашого церковного права власності від вселюдського права на релігійну свободу”. І потім особливо це: “Законодавці привласнили собі право підміняти власними поняттями уявлення віруючих про свою Церкву і, наприклад, наполегливо хочуть провести підміну властивої Церкви монолітної ієрархічної структури конгрегаціоналістським її устроєм. Цим вони втручаються у внутрішнє церковне життя, навмисно хочуть його спотворити і це спотворення законодавчо закріпити”[5]. Вірні і сильні по суті слова проте навряд чи був тут у законодавця злий умисел. Термін “конгрегаціоналістський” навряд чи був знайомий законодавцю а основоположна необхідність розмовляти з Церквою на рівних тоді і пізніше, як в Росії так і в Україні, ніколи не усвідомлювалась і в більшості всі нормативи по відношенню до Церкви приймались одностороннє, вольовим методом і як мінімум були просто неохайними як з правової точки зору так і по здоровому глузду.

Врешті зразу після прийняття закону, Архирейський Собор РПЦ 25-27 жовтня 1990 року приймає ухвалу по прийнятому закону СРСР “Про свободу совісті і релігійні організації”. Закон вже прийнятий, діє і ухвала вже містить пропозиції до нового закону. В ухвалі записано: “Високо оцінюючи загалом зміст Закону СРСР «Про свободу совісті та релігійні організації», Архієрейський Собор водночас наголошує на кількох принципових, що мають для життя Російської Православної Церкви (і, гадаємо, для інших Церков та релігійних об’єднань) дуже важливе значення положень, які на жаль не отримали відображення у прийнятому Верховною Радою СРСР тексті Закону, про нагальну необхідність яких церковна сторона неодноразово заявляла у процесі обговорення законопроекту:

1. У розділі II «Релігійні організації в СРСР» відсутнє чітке визначення та перерахування релігійних організацій за категоріями, що визначаються їх структурними та функціональними особливостями. Було б природно і закономірно насамперед проголошення юридичної особи за Церквою в цілому (або Духовним Управлінням, чи іншою цілісною релігійною організацією, що складається з громад та інших релігійних установ), а потім, за принципом канонічної приналежності до неї, за її громадами, монастирями, духовно-навчальними закладами, за тими які у її огорожі релігійними братствами, місіонерськими товариствами та іншими. З цього випливає необхідність відображення у розділі II Закону ще й тієї обставини, що вихід із складу Церкви автоматично тягне за собою для даної складової релігійного організму втрату юридичної особи. У цьому випадку нерухоме та інше майно громади чи іншої релігійної установи залишається у володінні чи віданні Церкви незалежно від її (громади) подальшої долі. Останнє належить вже до глави III Закону «Майновий стан релігійних організацій».

3. У розділі III «Майновий стан релігійних організацій» не було відображено справедливо висловлене в процесі розробки Закону бажання багатьох громадян та організацій, прохання Помісного Собору Російської Православної Церкви 1990 року про закріплення в Законі права нашої Церкви (так само як і інших Церков та релігійних об’єднань ) отримати у власність нерухоме майно, що використовується нею (храмові будівлі та інші споруди), якщо вони знаходяться на їх повному утриманні, включаючи реставрацію, ремонт, реконструкцію. Особливо це стосується нерухомого майна, яке відновлюється і реконструюється докорінно з перебудованого або відновленого з руїн на церковні засоби, що складаються з пожертв віруючих. Наприклад, Данилів монастир у Москві, Оптіна пустель у Калузької області, Толзький монастир у Ярославській області та багато інших”.[6]

Важко сказати, як би розвивались далі ці початкові державно-церковні відносини. Союзна держава розпалась і новоутворені держави продовжували вже самостійно будувати їх, самостійно приймати відповідні нормативи. Продовжим порівнянням цих процесів в Україні і в Росії. Зразу зауважимо, що законодавці обох країн втратили, не продовжили те цікаве місце союзного закону, де йшлося про статути релігійних організацій. Стаття 12 союзного закону говорить про необхідність для релігійних організацій, які набувають статусу юридичної особи, двох статутів. Перший — це статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства, визначає її правоздатність і підлягає реєстрації у порядку, встановленому законом. Цей статут містить відомості про вид та місцезнаходження релігійної організації, її віросповідної приналежності, про місце в організаційній структурі релігійного об’єднання, про майнове положення, про права щодо заснування підприємств та засобів масової інформації, заснування інших релігійних організацій, створення навчальних закладів та інших правочинів, про порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення її діяльності, а також інші положення, пов’язані з особливостями діяльності цієї організації. Другий статут згідно статті 12 — це статут (положення) чи інші документи, що визначають віровчальний бік діяльності, які вирішують інші внутрішні питання релігійної організації, що не підлягають реєстрації в державні органи. Держава приймає до відома та поважає внутрішні встановлення релігійних організацій, якщо вони представлені у відповідні державні органи та оскільки вони не суперечать чинному законодавству. Тобто вони не реєструються.

Виглядаєте на те, що союзний законодавець розумів відмінності церковного, канонічного права і світського права і намагався їх якось розвести в одному суб’єкті права. Або просто пробувати якось допускати існування таких нестандартних суб’єктів цивільного права, розділити їх діяльність на зовнішню і внутрішню. Втім існування двох несумісних статутів в одній юридичній особі, яка є суб’єктом цивільного права і в якої цивільне право має регулювати як її внутрішню так і зовнішню діяльність, з точки зору існуючого цивільного права виглядало абсурдним. Очевидно це і подвигло законодавців обох країн на вилучення такого змісту в своїх релігійних законах. Тоді ж як з точки зору здорового глузду, було б доречнішим продовжити намагання допустити існування таких суб’єктів права, допустити в своїх цивільних кодексах існування суб’єктів цивільного права, утворення яких і внутрішні відносини яких не описуються цивільним правом. Тим більше що вони вже існували в реальному житті.

Вилучивши цей зміст в релігійних законах, далі законодавці обох країн вже самостійно продовжили використання існуючих в їх цивільних кодексах форм власності і форми юридичної особи суб’єкта господарювання до всіх релігійних організацій. Втім є відмінності в наданні статусу юридичної особи церквам. Український релігійний закон до сьогоднішнього дня копіює положення союзного закону і згідно нього церкви є релігійними об’єднаннями, які представляються своїми центрами (управліннями). Тобто без статусу юридичної особи. Російський закон, який був прийнятий значно пізніше, за зразком громадських організацій ділить релігійні організації в залежності від територіальної сфери своєї діяльності на місцеві і централізовані і централізованими будуть ті, які у відповідності зі своїми статутами складаються не менше чим з трьох місцевих. Централізовані організації проходять реєстрацію, набувають статусу юридичної особи і так юридичною особою стала РПЦ.

Чи міг український законодавець ввести схоже положення в релігійний закон? Можливо тоді і точно зараз спроби були але вмішались інші процеси. Напередодні прийняття релігійного закону, 20 листопада 1989 р. Рада у справах релігій при Раді Міністрів УРСР опублікувала заяву про дозвіл на реєстрацію громад УГКЦ. Одночасно з другого півріччя 1989 р. в західних областях України активізується процес відродження Української автокефальної православної церкви і утворення її громад, які в 1990 році влада почала реєструвати. Створилося міжконфесійне протистояння і, супроводжуюче його, майнове протистояння, яке в багатьох випадках призвело до розколу місцевих громад. Юридичного механізму розв’язання тих майнових проблем не було і фактично держава і самі церкви стали осторонь тих процесів. Український закон статтею 8 визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості. Але це право є декларативним не тільки тому, що не існує механізмів зміни цієї підлеглості, а і через абсурдність як самого підпорядкування так і її зміни з точки зору цивільного права. Позиція самих церков теж може бути зрозумілою. Навіть зі статусом юридичної особи, роль церкви в цих процесах була би незрозуміла. Яке би майно мала церква і які механізми впливу були би в церкви на свої громади? Ще якісь статки церква би могла набути а впливу на громади в майнових питаннях ніякого. Розібратися в цьому існуючому гібридному сплетінні канонічного і світського права сьогоді поки що неможливо. Якщо знайдеться якийсь священик чи богослов, який візьметься пояснювати українському православному християнину чи громадам що все ж таки по канонам майно громади є майном всієї церкви, на нього подивляться як на ненормального. Втім церкви особливого бажання вчити канонам вірних не мають. Така ситуація з майном громад, які можуть мігрувати від конфесії до конфесії, в деякій мірі, при певних обставинах і до деякого часу вигідна церквам. Використовуючи релігійний закон і політичний маятник в Україні, церкви забирають майно одна в одної. Втім ця ситуація з майном в деякій мірі і приглушує самі майнові війни. Громади, рахуючи майно винятково тільки своїм, ніколи не поширюють майновий конфлікт за межу громади, ніколи не втручаються і не допомагають у цій війні сусіднім громадам, не об’єднуються громадами під гаслами боротьби за майно всієї церкви. Все було пущено на самоплив і у реальності знаходилися різні компромісні рішення між релігійними громадами (будівництво, ремонт, реставрація храмів, переобладнання інших приміщень) і почасти місцева влада допомагала в цьому громадам, але основний тягар несли громади. Та слід зазначити, що не всюди вдалося в такі способи вирішити майнову проблему, навіть із врахуванням постанов судів про почергові богослужіння. По інформації, наприклад на 2015 рік, на Тернопільщині було ще понад двадцять населених пунктів, де продовжувались конфлікти. [7]

Звернемо тепер увагу на той лаконічний пункт російського релігійного закону – централізовані будуть ті, які у відповідності зі своїми статутами складаються не менше чим з трьох місцевих – і який міг би використатися українським законодавцем. Його лаконізм породжує багато питань, які не знаходять розв’язання в першу чергу в самому цивільному праві. Згідно Цивільного кодексу юридичні особи можуть, об’єднуватись і утворювати товариства-об’єднання юридичних осіб, асоціації, союзи, концерни зі статусом юридичної особи. Такі об’єднання можуть створюватись як з підприємницькими цілями так і з цілями захисту своїх прав і їх члени сумісно беруть участь в їх роботі і в управлінні такими об’єднаннями. Підприємницькі цілі і союзи виникають при складній виробничій діяльності, яка об’єднує юридичні особи, які кожна окремо займається тільки однією ланкою складної діяльності і кінцевий продукт є результатом діяльності всіх членів союзу. Так же як і фізичні особи, юридичні особи, для захисту своїх конституційних прав, можуть утворювати об’єднання. Прикладом таких об’єднань є організації роботодавців, утворених згідно Закону України «Про організації роботодавців» з метою представництва та захисту прав та законних інтересів роботодавців у економічній, соціальній, трудовій та інших сферах, у тому числі в їх відносинах з іншими сторонами соціального діалогу. Цивільні кодекси відносить всі ці об’єднання, як створені з підприємницькими цілями так і з цілями захисту прав, до юридичних осіб приватного права. І от навіть якщо рахувати, що релігійні закони обох держав намагаються вже визначити церкви як повноцінні юридичні особи приватного права або планують це зробити в майбутньому, ті намагання протирічать тим місцями в релігійних законах, де законодавці пробують показати чи врахувати ієрархічну структуру церков. Всі християнські церкви мають ієрархічну структуру і це означає що воля нижчої організаційної ланка структури, її правоздатність залежить і визначається волею вищої структурної ланки. Український релігійний закон лаконічно приписує обов’язок такої громади в статуті вказувати місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об’єднання. Зрозуміло, що це є двостороння дія, те місце організація самостійно не вибирає і необхідна якась форма підтвердження від вищої структурної ланки. Це лаконізм створив суперечки відносно необхідності і форми того підтвердження які не внормовані і по сьогоднішній день. Зазвичай громади подають статути, які на обкладинці містять затвердження статуту вищою ланкою. Російський релігійний закон прямо вимагає документ, що підтверджує входження місцевої релігійної організації до структури централізованої релігійної організації того ж віросповідання, виданий керівним органом (центром) централізованої релігійної організації, якщо місцева релігійна організація входить до структури централізованої релігійної організації. І от складність в тому, що в цивільних кодексах таких юридичних осіб не існує. Але вони існують в реальному житті, причому крім церков є і громадські об’єднання з всеукраїнським статусом і з такою ж ієрархічною структурою. Цікаво що законодавець чи державні органи уже звертали увагу на цю особливість існування громадських об’єднань. В законі “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”, в статті 16 “Легалізація профспілок, їх об’єднань” зазначається, що “Статус організацій всеукраїнської профспілки чи профспілки іншого статусу визначається статутом цієї профспілки. Про належність до певної профспілки організації, які діють на підставі статуту цієї профспілки, надсилають легалізуючому органу за місцем свого знаходження повідомлення із посиланням на свідоцтво про легалізацію профспілки, на підставі якого вони включаються до реєстру об’єднань громадян”. Це є так звана повідомча легалізація і на її основі статусу юридичної особи набувають також організації профспілки, які діють на підставі її статуту. Повідомлення подавалось в управліннях юстиції і ще до прийняття реєстраційного закону були поширені рекомендацій, якими користувались працівники управлінь при реєстрації профорганізацй. Згідно цих рекомендацій, первинні профспілкові організації до листа-повідомлення про належність до всеукраїнської профспілки додавали виписку з рішення вищестоящого колегіального органу профспілки про належність організаційної ланки до даної профспілки. Підсумково можна вивести спільні риси для таких ієрархічних організацій. В середовищі такого об’єднання юридичних осіб волею учасників цього об’єднання можуть формуватись вимоги не тільки до поведінки юридичних осіб, що входять в це об’єднання, а і вимоги до їхніх статутів. Тобто об’єднання самостійно розробляє типові статути для своїх членів або вони взагалі можуть існувати без статутів. Оскільки ці статути розробляються і приймаються згідно внутрішнього порядку і правил самого об’єднання то і ці статути відносяться до внутрішніх статутних норм самого об’єднання. Для релігійних об’єднань ці статути є частиною церковного права, канонічного права. Об’єднання, як самостійний організм, ніби само створює своїх членів, яким законодавець потім надає статус юридичної особи. Але по факту, ці юридичні особи не мають власного, унікального статуту, не мають права самостійно вносити зміни в ці статути. Звернемо увагу, що церковне право деяких християнських конфесій має своє, власне поняття і ознаки юридичної особи, яке відрізняється від поняття юридичної особи в світському праві. Умови і порядок входження таких організацій в структуру, а також умови вибуття, які іноді можуть бути навіть примусовими, є фактично аналогічними правилам набуття і позбавлення індивідуального членства фізичних осіб. Ці правила є внутрішньо-статутними нормами, не відносяться до норм права, але їх положення необхідно вдосконалювати в статутах об’єднань і враховувати при легалізації організацій. Тобто статус юридичної особи такі організації набувають з врахуванням волі всієї організації, що неможливе з точки зору цивільного права проте повинно враховуватись. Аналогічно повинна існувати норма, яка дає можливість об’єднаній організації, при порушенні норм статуту чи інших внутрішньо статутних положень організації, виключати організаційну ланку з організації. Що, наприклад, робити якщо вищестоящий колегіальний орган профспілки або керівний орган централізованої релігійної організації через деякий час, в силу різних причин, подасть в реєстраційний орган документ про скасування належності організації до об’єднання? На це відповіді не існує і оскільки реєстраційний закон є частиною цивільного права, то при прийнятті його була продовжена загальна схема застосування єдиної форми юридичної особи. Реєстрація профспілок теж була викладена по новому навіть не вносячи зміни в профспілковий закон. Реєстрація релігійних організацій як юридичних осіб приватного права залишилась по Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”.

Звернемо увагу на цікаві останні зміни в російському релігійному законі прийняті в 2021 році. Пункт 4 статті 8 федерального закону був доповнений абзацом: “Релігійні організації мають право входити до структури централізованої релігійної організації, виходити з неї або можуть бути виключені зі структури централізованої релігійної організації, якщо таке право релігійних організацій, а також підстави та порядок їх входження до структури централізованої релігійної організації, виходу та (або) виключення з неї визначено статутом централізованої релігійної організації, до структури якої вони входять, та відповідають її внутрішнім установленням.

Статут централізованої релігійної організації відповідно до її внутрішніх установ може передбачати заборону на вихід та (або) виключення релігійних організацій з централізованої релігійної організації, до структури якої вони входять”.

Тобто, незважаючи на відсутність таких організацій в цивільному кодексі, закон самостійно передбачає можливість існування таких організацій і порядок їх утворення і існування відносить повністю на розсуд самої релігійної організації і її віруючих. Організація сама вирішує якою буде її структура — союзом незалежних юридичних осіб чи ієрархічною структурою. Якщо взяти до уваги ще те, що РПЦ має два статути, зареєстрований цивільний і незареєстрований канонічний, то в сумі з цими змінами можна стверджувати що РПЦ відходить від тієї початкової стартової точки зародження відносин з державою, починає блокувати спроби держави втручатись в її справи.

Що ми маємо сьогодні з майном в державно-церковних відносинах? Можна сказати, що склався своєрідний український, некерований процес самоорганізації розподілу майна культового призначення. Але це напівварварський процес, доправовий процес, в якому право власності отримує сильніший, той, хто може перший дотягнутися до майна і потім захистити його. Захистити, використовуючи голосування нелегалізованої більшості або кон’юнктуру політичної владної ситуації в країні. І от майно, вилучене законодавцем з поля дії канонічного права, в такому стані виявилось непридатним для існування в полі світського, цивільного, права. Причому як і вилучення, так і спроби внесення його в поле дії світського права, знищують організаційну єдність церкви. Церкви від початку свого існування і по сьогоднішній день набували і набувають майно за межами світського права. Тут релігія, як конечна реальність, відмінна від реальності повсякденного життя, є нормативним простором, який створює свої правила відносин з повсякденним світом, в тому числі і правила майнового обміну. Зовнішній світ виступає як джерело поступлення майна, проте поступлена річ не сприймається як юридичний зв’язок з тим, що в зовнішньому світі (не в фізичному, а сакральному і соціальному змісті), не сприймається як джерело зовнішніх обов’язків, а як гола річ, що починає нове життя по нових правилах. Нагадаємо, що в XIII столітті, на католицькому Заході установилась практика, за якою майно, яке набувала Церква, переходило «в мертву руку» (manus mortua), тобто вилучалося з цивільного обороту і закріплювалося за Церквою назавжди. Перенесення речі через межу всередину нової реальності придавало їй юридичну(соціальну) якість, яку вона не могла мати до цього.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Держава і Церква в Україні-2019: підсумки року і перспективи розвитку відносин. – К.: Центр Разумкова, 2019, С. 8.

2. Основы гражданского законодательства СССР и Гражданский кодекс РСФСР. 1961-1964 гг.

http://museumreforms.ru/node/13894

3. Закону СССР “О свободе совести и религиозных организациях”.

http://pravo.levonevsky.org/bazazru/texts25/txt25615.htm

4. Модельные кодексы и законы https://iacis.ru/public/upload/files/1/13.pdf

5. http://www.na-gore.ru/articles/izbranie_patr_alex.htm

6. Определение о принятом Законе СССР о свободе совести.

http://www.patriarchia.ru/db/text/525413.html

7. Я. Стоцький. Діахронія відродження парафій УГКЦ в західних областях України (1989–1991 рр.)(на прикладі Тернопільщини).

http://dspace.tnpu.edu.ua/bitstream/123456789/7130/1/Stockyi.pdf

REFERENCES

1. State and Church in Ukraine-2019: results of the year and prospects for the development of relations. – K.: Razumkov Center, 2019, p. 8.
2. Fundamentals of the Civil Code of the USSR and the Civil Code of the RSFSR. 1961-1964
http://museumreforms.ru/node/13894
3. Law of the USSR “On Freedom of Conscience and Religious Organizations”.
http://pravo.levonevsky.org/bazazru/texts25/txt25615.htm
4. Model codes and laws https://iacis.ru/public/upload/files/1/13.pdf
5. http://www.na-gore.ru/articles/izbranie_patr_alex.htm
6. Determination of the adopted Law of the USSR on freedom of conscience.
http://www.patriarchia.ru/db/text/525413.html
7. Ya. Stotskyi. Diachrony of the revival of UGCC parishes in the western regions of Ukraine (1989–1991) (on the example of Ternopil Oblast).
http://dspace.tnpu.edu.ua/bitstream/123456789/7130/1/Stockyi.pdf

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *