================================================================

Анатолій Дутчак

Реєстрація релігійних об’єднань (церков).

Багато проблем у відносинах держави і церков, а також у відносинах церков між собою виникають через недосконалий механізм легалізації церков і, відповідно, проблематичне існування їх як суб’єктів права в правовому полі держави. Закон України “ Про свободу совісті та релігійні організації” визначає церкви як об’єднання релігійних організацій, що представляються своїми центрами (управліннями). Але оскільки релігійний закон є частиною цивільного права, особливо в питаннях реєстрації, таке визначення суперечить самому цивільному праву так як передбачає існування цивільних договорів утворення об’єднання і договорів представництва. Простіше кажучи таких об’єднань в цивільному праві не існує.

І от на початках в 1991 році, коли держава почала будувати відносини з церквами, вона в діалозі з ними повинна була бачити, як вони описують свою структуру і що вони визнають своєю власністю і як нею розпоряджаються. А вони, всі християнські церкви України, згідно своїх канонічних статутів і внутрішніх настанов мають ієрархічну структуру, при якій воля верхньої ланки є обов’язковою для виконання нижніми ланками і визнають власниками церковного майна не громади а всю церкву. Більше того, канонічне визначення “власності” не співпадає з визначенням світським, яке дає цивільне право і світські визначення не придатні для церкви. Незважаючи на це, держава, в порушення конституційного відділення, втрутилась в життя церков і сама “призначила” власниками парафії, зробила з церкви об’єднання незалежних юридичних осіб з гібридними статутами, зі статутами в яких поєднала різні суспільні явища – світське і канонічне право. Тут ми повинні признати, що міжнародні норми, як і наша переписана в них Конституція, не стали у нас джерелом права. Не став джерелом права їхній основний принцип відносин — автономія організації. Ми без проблем записали в законодавстві, в підручниках що держава визнає ту автономію, але тут треба перекласти з української на українську. Автономія це не колір і не запах і в міжнародному праві означає, що громада сама визначає себе як автономну, сама визначає свої межі і порядок створення і існування. Держава тільки потім знаходить ту автономну громаду, бачить, розуміє ці межі, поважає їх і визнає. Визнає а не призначає! Визнання державою цієї автономії є похідне від волі самої громади. Тобто у нас в реальності парафії згідно “традиції та внутрішніх настанов” не є автономними організаціями. Автономними організаціями, автономними утвореннями є самі християнські церкви як цілий організм, це утворення не складається з незалежних і самостійних юридичних осіб, які можуть розривати між собою стосунки чи утворювати інші об’єднання або переходити в інші об’єднання. Терміни підпорядкування-непідпорядкуваня, залежність-незалежність мають різне значення в церковному середовищі і в світському середовищі, в буденному житті і в тому, що називають традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, в світському і канонічному праві. В світському праві такі відношення підпорядкування виникають між однією юридичною особою і другою, яка її заснувала або є для другої материнською особою. Мова про такі відносини може мати місце тільки тоді, коли такі відносини були вказані в ЄДР(!) при державній реєстрації юридичної особи. Особливістю таких відносин є те, що воля материнської особи є обов’язковою для дочірньої особи і виконання волі гарантується світським судом. На противагу цьому відносини підпорядкування в церковному житті є канонічними, або, як ще кажуть, духовними. Існують вони тільки в церковному середовищі, виконання їх досягається винятково тільки методами взаємного переконання і зміст вони мають тільки для віруючих тієї замкнутої конфесії. Тому, по здоровому глузду, віруючим інших конфесій або атеїстам бажано уникати їх обговорення і цим вони збережуть себе від дурниць. Духовні відносини ірраціональні і на буденній мові чи на мові права їх описати неможливо.

І от якщо все ж таки говорити про побудови цих відносин, треба якби зробити реверс в 1991 рік і почати процес, який можна назвати перезапуск ст.35 Конституції України. Тобто, чесно визнати те, що в нас поки що ст.35 не діє, не існує “суспільного договору” релігійних організацій і держави, яким задеклароване те відділення держави від церкви. Цю статтю неможливо ввести простим голосуванням з подальшим підписом президента. Її коротенький, з кількох слів текст, це тільки вершина айсберга, якого ми побачити не в змозі. Це відділення утворилось столітньою еволюцією відносин християнства і держав. Причому ці відносини одночасно формували і суб’єктів, учасників відносин — християнські церкви і християнські держави. Все як у соціальній фізиці відносин фізичних осіб. Особи ніколи не виникають до відносин і відносини не існують без осіб. І такі статті, як ст.35 Конституції, просто інформують про існування тих учасників відносин в суспільстві.

Розумінням існування непрацюючої ст.35 ми можемо почати чистку тих “авгієвих конюшень”, які утворились за всі ті роки, коли держава і церкви прямо і реально нею не користувались. За її “відсутності” всі такі речі, як релігійний закон, реєстрації, експертизи, рішення Конституційного Суду № 4-р/2022, м’яко кажучи, право на існування не мають. Особливо те рішення Конституційного суду, оскільки не існує механізмів його відміни.

І, очевидно, ту статтю необхідно починати приймати поетапно, закладати “суспільну угоду” шляхом укладання з кожною церквою окремої конституційної угоди. Мені здається що найлегше почати з УГКЦ і запропонувати їй угоду наступного змісту. Але зазначимо, що напередодні прийняття угоди, УГКЦ, а потім і кожна церква, повинна вирішити всі свої майнові суперечки, якщо такі є, з державою і іншими церквами. По закінченню суперечок кожна церква має підтвердити, що в неї відсутні майнові претензії до УГКЦ. Швидкість цього початку, швидкість самого процесу залежить від кількості цих суперечок, від швидкості і якості їх вирішення і може бути, що демонстраційний початок укладання буде найбільш вдалим якщо застосувати його до РКЦ.

І далі по змісту.

Першим пунктом має бути проголошено, що УГКЦ в своїй діяльності і в своєму існуванні використовує винятково тільки власне канонічне право. Що означає:

– в першу чергу, що майно всіх структур є майном всієї Церкви (так, як описано в канонічному праві УГКЦ);

– від дати підписання угоди у відносинах держави і УГКЦ не використовується Закон України “Про свободі совісті і релігійні організації”;(зазначимо, що в угоді треба якось зберегти те положення закону, яке встановлює завданням закону “подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви”; це положення актуальне і сьогодні оскільки держава не повернула все майно Церкві і угоду можна доповнити переліком майна, по передачі якого згоди ще немає);

– УГКЦ визнається юридичною особою публічного права, тобто юридичною особою яка утворена поза межами цивільного права;

– також юридичними особами публічного права визнаються ті структури Церкви, які забажає сама Церква; при цьому реєстрація всіх таких структур проводиться по повідомному принципу (такий принцип описаний в профспілковому законі);

– на УГКЦ і її підрозділи Податковий кодекс поширюється тільки в частині оподаткування підприємницької діяльності структур Церкви (якщо така є) і на оподаткування доходів фізичних осіб, які працюють в структурах Церкви по трудових договорах.

Цього може бути достатньо в тексті конституційної угоди. Можна ще добавити другий пункт і в ньому зазначити

– держава вчиняє любі дії по відношенню до Церкви тільки після погодження з Церквою.

Окремо зазначимо, що для РКЦ і УГКЦ таку угоду найлегше укласти також через те, що в них майже не існують складнощі, що виникають при розмежуванні світського(державного) і канонічного права. Їх канони самодостатні і використовують свою власну формулу для визначення співвідношення канонічного права і державного. Якщо в релігійному законі для цього використовується формула держава “бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству”, то в канонах РКЦ і УГКЦ зазначено, що у випадку протиріч канонів і діючого законодавства, перевага надається канонам. На противагу вищезазначеній самодостатності, в канонічних статутах інших церков містяться посилання а то й прямі цитати з державного права. В принципі, якщо брати до уваги визначення автономії релігійної організації і якщо релігійна організація сама забажає свою внутрішню діяльність регулювати державним законодавством, то це держава повинна якось врахувати. Проблема тільки в тому, що законодавчі акти призначені для регулювання конкретних, визначених тим же законодавством, відносин і іноді виходить так, що релігійна організація бажає використовувати нормативні акти для відносин, яких в релігійній організації не існує.

І насамкінець необхідно обговорити форму цивільного статуту церков, які будуть подаватись при реєстрації. Всі християнські церкви мають ієрархічну структуру і це означає що воля нижчої організаційної ланка структури, її правоздатність залежить і визначається волею вищої структурної ланки. Український релігійний закон лаконічно приписує обов’язок такої громади в статуті вказувати місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об’єднання. Зрозуміло, що це є канонічна двостороння дія, те місце організація самостійно не вибирає і необхідна якась форма підтвердження від вищої структурної ланки, яка може бути тільки канонічною як і сама дія. Цей лаконізм в законі створив суперечки відносно необхідності і форми того підтвердження які не внормовані і по сьогоднішній день. Зазвичай громади подають статути, які на першій сторінці містять затвердження статуту вищою ланкою. І от складність тут ще в тому, що в Цивільному кодексі таких юридичних осіб не існує. Але вони існують в реальному житті, причому крім церков є і громадські об’єднання з всеукраїнським статусом і з такою ж ієрархічною структурою. Цікаво що законодавець чи державні органи уже звертали увагу на цю особливість існування громадських об’єднань. В законі “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”, в статті 16 “Легалізація профспілок, їх об’єднань” зазначається, що “Статус організацій всеукраїнської профспілки чи профспілки іншого статусу визначається статутом цієї профспілки. Про належність до певної профспілки організації, які діють на підставі статуту цієї профспілки, надсилають легалізуючому органу за місцем свого знаходження повідомлення із посиланням на свідоцтво про легалізацію профспілки, на підставі якого вони включаються до реєстру об’єднань громадян”. Це є так звана повідомча легалізація і на її основі статусу юридичної особи набувають також організації профспілки, які діють на підставі її статуту. Повідомлення подавалось в управліннях юстиції і ще до прийняття реєстраційного закону були поширені рекомендацій, якими користувались працівники управлінь при реєстрації профорганізацій. Згідно цих рекомендацій, первинні профспілкові організації до листа-повідомлення про належність до всеукраїнської профспілки додавали виписку з рішення вищестоящого колегіального органу профспілки про належність організаційної ланки до даної профспілки. Підсумково можна вивести спільні риси для таких ієрархічних організацій. В середовищі такого об’єднання юридичних осіб волею учасників цього об’єднання можуть формуватись вимоги не тільки до поведінки юридичних осіб, що входять в це об’єднання, а і вимоги до їхніх статутів. Тобто об’єднання самостійно розробляє типові статути для своїх членів або вони взагалі по прикладу всеукраїнських профспілок існують без статутів. Оскільки ці статути розробляються і приймаються згідно внутрішнього порядку і правил самого об’єднання то і ці статути відносяться до внутрішніх статутних норм самого об’єднання. Для релігійних об’єднань ці статути є частиною церковного права, канонічного права. Об’єднання, як самостійний організм, ніби само створює своїх членів, яким законодавець потім надає статус юридичної особи. Але по факту, ці юридичні особи не мають власного, унікального статуту, не мають права самостійно вносити зміни в ці статути. Звернемо увагу, що церковне право деяких християнських конфесій має своє, власне поняття і ознаки юридичної особи, яке відрізняється від поняття юридичної особи в світському праві. Умови і порядок входження таких організацій в структуру, а також умови вибуття, які іноді можуть бути навіть примусовими, є фактично аналогічними правилам набуття і позбавлення індивідуального членства фізичних осіб. Ці правила є внутрішньо-статутними нормами, не відносяться до норм права, але їх положення необхідно вдосконалювати в статутах об’єднань і враховувати при легалізації організацій. Тобто статус юридичної особи такі організації набувають з врахуванням волі всієї організації, що неможливе з точки зору цивільного права проте повинно враховуватись. Аналогічно повинна існувати норма, яка дає можливість об’єднаній організації, при порушенні норм статуту чи інших внутрішньо статутних положень організації, виключати організаційну ланку з організації. Що, наприклад, робити якщо вищестоящий колегіальний орган профспілки або керівний орган централізованої релігійної організації через деякий час, в силу різних причин, подасть в реєстраційний орган документ про скасування належності організації до об’єднання? Очевидно це має означати її ліквідацію.

========================================================

Давід Гоберман

ПОЧАТКИ АНАЛІЗУ РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ № 4-р/2022 ВІД 27 ГРУДНЯ 2022 РОКУ.

Рішення КСУ № 4-р/2022 є складним, таким що торкається багатьох питань відносин держави і релігійних організацій і тут я розгляну тільки те, як КСУ при прийнятті цього рішення використовує практику Європейського суду з прав людини.

Нагадаю, що дане рішення прийняте КСУ у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України Закону України «Про внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» щодо назви релігійних організацій (об’єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об’єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України». В рішенні використовується рішення ЄСПЛ (надалі — Суд) у справі Ільїн та інші проти України /Ilyin and Others v. Ukraine від 17 листопада 2022 року (заява № 74852/14).

Далі необхідно звернутися до норм Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі — Закон № 3477-IV) [1]. Серед проблем користування практикою Суду, виникає питання про спосіб такого використання зазначений в нормах статей 17 і 18 Закону № 3477-IV. Так, статтею 17 Закону передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права, а статтею 18 зазначено, що для цілей посилання на Рішення та ухвали Суду та на ухвали Комісії суди використовують переклади текстів рішень Суду та ухвал Комісії, надруковані у виданні, передбаченому в статті 6 цього Закону. У разі відсутності перекладу Рішення та ухвали Суду чи ухвали Комісії суд користується оригінальним текстом.

Стаття 6 Закону № 3477-IV передбачає, що з метою виконання заходів загального характеру держава забезпечує переклад та опублікування повних текстів Рішень українською мовою спеціалізованим у питаннях практики Суду юридичним виданням, що має поширення в професійному середовищі правників. Україна як член Ради Європи з 1995 р. здійснює офіційний переклад тільки тих рішень Суду, що прийняті щодо України. Безпосередньо таким перекладом займається Міністерство юстиції України як головний орган у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну правову політику, державну політику з організації примусового виконання рішень судів. На офіційному сайті вказаного відомства розміщені рішення Суду, прийняті щодо України [2].

Компетенцію Міністерства юстиції України, можна встановити з Положення про це відомство від 2 липня 2014 р. № 228, згідно якого було воно наділено повноваженнями щодо офіційного опублікування нормативно-правових актів, чинних міжнародних договорів України, рішень Суду щодо України [3]. Хоча всупереч вищевказаному положенню, як свідчить практика, не всі рішення Суду щодо України опубліковуються в цьому офіційному виданні, а лише ті, які мають повний офіційний україномовний переклад. І на сьогоднішній день переклад рішення Суду у справі Ільїн та інші проти України /Ilyin and Others v. Ukraine від 17 листопада 2022 року (заява № 74852/14) на офіційному сайті Міністерства юстиції відсутній.

В самому тексті рішення КСУ містить тільки лаконічний переклад одного параграфу з рішення Суду: „Сам факт того, що держава вимагає від релігійної організації, що бажає бути зареєстрованою, узяти назву, яка унеможливлює введення в оману вірян та суспільство загалом і завдяки якій є можливим її відрізняти від уже наявних організацій, у принципі, можна вважати виправданим обмеженням її права вільно обирати свою назву“ [4]. Втім нам, щоб зрозуміти хоча б для цілей аналізу суть того рішення Суду, досить використовувати самостійний переклад. Текст дуже простий і досить Google Перекладача. Додатково можна використовувати короткий зміст рішення, викладений у виданому Верховним Судом “ОГЛЯД рішень Європейського суду з прав людини (серпень – грудень 2022 року)”[5].

Так от, заявники Ільїн та інші, послідовники релігійної громади Церкви об’єднання у 2009 році безуспішно звернулися до Київської міської державної адміністрації із заявою про реєстрацію юридичної особи під назвою «Асоціація Святого Духа за об’єднання світового християнства в Оболонському районі м. Києва». Їхні скарги були відхилені. Подальшу заяву про реєстрацію під новою назвою “Релігійна громада “Церква об’єднання” в Оболонському районі м. Києва” також було відхилено. З вищезгаданих текстів можна зрозуміти, що заявники намагалися синтезувати нову релігію, як була б сумішшю рис східних релігій з елементами християнства та протиставлялися християнським конфесіям. І відмова грунтувалася на вимогах до назви юридичної особи. А саме – юридична особа повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму а організаційно-правова форма юридичної особи – це визначена нормами права сукупність пов’язаних між собою елементів (ознак), яка дає підставу у зовнішньому прояві вирізняти один вид юридичної особи від іншого. Саме тут, при використанні назви організаційно-правової форми, можуть виникати порушення, які вводять в оману громадян і широку громадськість та не дають змогу відрізнити одну організацію від уже наявних організацій. Наприклад — організація, яка по статуту буде займатись профспілковою діяльністю, не може використовувати в назві релігійні терміни. При реєстрації юридичних осіб реєстратор використовує Клacифікaтop opгaнізaційнo-пpaвoвиx фopм гocпoдapювaння (КОПФГ) [6], який містить всі організаційно-правові форми юридичних осіб та їх відокремлених підрозділів. І повертаючись до заявників Ільїн та інші, на основі експертизи їм було відмовлено в реєстрації через те, що на думку державних органів, їх організація згідно статуту не є релігійною організацією. Базуючись на оригінальній назві громади, а також на певних положеннях статуту громади, реєстраційні органи встановили, що громада оголосила себе міжконфесійним об’єднанням, і вказали, що національне законодавство не допускає реєстрацію таких міжконфесійних утворень як релігійних громад, що це скоріше екуменічна християнська асоціація. Таких проблем і суперечок не виникає у інших юридичних осіб, їх статус і форми більш-менш чітко визначаються законодавством. Проблеми є через проблеми із законодавчим визначенням такого суспільного явища як релігія і через існування в релігійному законі того сумнівного за правовою якістю механізму проведення експертизи релігійних організацій. Предметом спору є не назва організації і не її організаційно-правова форма а можливість віднесення громади до релігійної організації.

Виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок, що КСУ в цьому випадку використав рішення Суду як декорацію власного рішення, просто “заради посилання”, без осмислення первинного змісту самого рішення. І надалі своїм рішенням КСУ, разом з депутатами Верховної Ради, виводить формулу презумпції вини юридичної особи релігійної організації, яка незалежно від своїх дій чи вчинків, повинна доказувати відсутність вини в залежності від сторонніх обставин, які проходять без її волі. Це потребує подальшого аналізу.

1. Закон України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3477-15#o130

2. Захист інтересів держави в Європейському суді. РІШЕННЯ ЩОДО УКРАЇНИ, ВИНЕСЕНІ ЄВРОПЕЙСЬКИМ СУДОМ З ПРАВ ЛЮДИНИ https://minjust.gov.ua/m/rishennya-schodo-ukraini-vineseni-evropeyskim-sudom-z-prav-lyudini

3. Положення про Мінюст https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/228-2014-%D0%BF#Text

4. Рішення Конституційного Суду України № 4-р/2022 від 27 грудня 2022 року

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/va04p710-22#top

5. Верховний суд. “ОГЛЯД рішень Європейського суду з прав людини (серпень –грудень 2022 року)” https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/ogliady/Oglyad_ESPL_08_12_2022.pdf

6. Клacифікaтop opгaнізaційнo-пpaвoвиx фopм гocпoдapювaння (КОПФГ) у поточному році

Актуальний класифікатор організаційно-правових форм господарювання (КОПФГ) у поточному році