Про деякі питання відносин релігійних організацій з державними органами. З архіву.

Правовий характер взаємовідносин церкви і держави у нашій країні визначається Конституцією України та Законом України “Про свободу совісті та релігійні організації” №987-ХІІ від 23.04.91 р. (надалі –Закон №987). Правовою формою цих відносин є режим відокремлення від церкви. “Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави”, – наголошує ст.35 Конституції України.

Відповідно до цього канонічна і релігійна діяльність церкви не належить до безпосередньої сфери дії норм права, якщо вона не суперечить вимогам закону. При цьому держава наділяє свої органи владними повноваженнями щодо релігійних організацій, серед яких право визначати умови і порядок утворення та існування релігійних організацій. Здійснюючи ці повноваження державні органи вступають у відносини з релігійними організаціями і тема цих відносин потребує висвітлення саме зараз, за умови прийняття нового Цивільного та Господарського кодексів, Закону України “ Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб- підприємців”, підготовки до прийняття нового Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” (надалі –Проект).

З метою задоволення релігійних потреб громадяни утворюють релігійні організації, які діють відповідно до своєї ієрархічної та інституціональної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положенями). Хоча діяльність цих організацій не залежить від державних структур, проте держава визначає правила їх існування через законодавство, що регулює питання утворення та діяльність таких структур. Однією з процедур, яка регламентована для релігійних організацій є процедура легалізації, яка підтверджує правомірність мети організації, а також дій, які спрямовані на досягнення цієї мети. Загальний принцип, який застосовується до таких колективних утворень це те, що легалізація відбувається повідомчим шляхом або шляхом реєстрації статуту (положення). Причому якщо діючий Закон №987 в ст.8 говорить про необов’язковість повідомлення державних органів про утворення релігійної громади, то в Проекті уже запропоновано повернутись до загального принципу легалізації.

Після легалізації, яка відбувається двома шляхами, відповідно релігійні організації набувають різної за об’ємом правосуб’єктності. Ті, які пройшли легалізацію шляхом повідомлення мають право здійснювати статутну діяльність, набувати прав (за виключенням прав юридичної особи) і приймають на себе обов’язки передбачені Законом №987. У випадках, коли члени об’єднання порахують за необхідне для досягнення статутних цілей надання організації цивільної правосуб’єктності, їм потрібно пройти процедуру реєстрації і набути статусу юридичної особи. Звичайно було б зручно, якщо обидва об’єми правосуб’єктності були б виділені і розділені. Виходячи з тексту як діючого Закону № 987, так і Проекту, а також зі змісту цивільно-правових відносин, релігійні організації, що пройшли легалізацію шляхом повідомлення, можуть:

-сповідувати і поширювати свою віру;

– засновувати і утримувати вільно доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця шановані в тій чи іншій релігії (місця паломництва);

-проводити богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії.

Відповідно додатковими правами для релігійної організації, що пройшла легалізацію шляхом реєстрації, будуть права:

-виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнові та немайнові права;

-створювати установи та організації;

-засновувати засоби масової інформації, підприємства, необхідні для виконання статутних цілей;

-здійснювати благодійну діяльність як безпосередньо так і шляхом заснування благодійних організацій.

До прийняття нового Цивільного кодексу, утворення юридичних осіб проходило в порядку, встановленому законодавством і відповідно реєстрація релігійних організацій повністю описувалось Законом №987. Згідно діючого до 1.01.04 р. Цивільного кодексу релігійні організації мали спеціальну правоздатність і їм заборонялось самим безпосередньо займатись господарською діяльністю.

З прийняттям нового Цивільного кодексу, яким законодавець намагався витримати принцип універсальної правоздатності, прийнято загальний порядок створення юридичної особи, який породжує багато питань при застосуванні до релігійних організацій.

Очевидно саме дотримання принципів універсальності спричинило те, що всі громадські організації, в тому числі і релігійні, віднесли до непідприємницьких товариств і різниця між підприємницьким і непідприємницькими товариствами згідно ст.84,85 ЦК може розумітися тільки в залежності від використання прибутку. Тоді ж як основною особливістю цих організацій є те, що релігійна організація, як і дослівно записано в Законі №987, “набуває статус юридичної особи”. Тобто набуття статусу юридичної особи є другорядною ціллю, яка досягається цими діями. Статус юридичної особи набуває організація, яка вже існує як суб’єкт права, яка вже має певну правосуб’єктність, організаційну єдність, структуру, виконавчі органи, статут. Діяльність організації в досягненні статутної мети не залежить від участі в цивільному обороті, яка носить допоміжний характер. Враховуючи заборону статтею 19 Закону №987 релігійним організаціям самостійно займатись господарською діяльністю, участь релігійних організацій в цивільному обороті зводилась до кількох простих дій, перерахувати які неважко. В більшості статус юридичної особи використовується для відкриття рахунків, де акумулюються благодійні внески та пожертви які в дальнішому згідно статуту використовуються всередині організації.

Продовжуючи тему кваліфікації юридичних осіб, необхідно звернути увагу на п.3 ст. 3 Господарського кодексу, де наведене визначення юридичних осіб, які не є господарськими організаціями:

Діяльність негосподарюючих субєктів, спрямовану на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участі або без участі субєктів господарювання, є господарчим забезпеченням негосподарюючих субєктів “.

Важко зрозуміти, які юридичні особи в Цивільному Кодексі співвідносяться з терміном “негосподарюючі суб’єкти” з Господарського кодексу, проте він в найбільшій мірі підходить до релігійних організацій, врешті і до всіх громадських об’єднань. Тут ми вправі говорити про неповну господарську правоздатність яка подібна до правоздатності фізичної особи, що не пройшла реєстрацію як суб’єкт підприємницької діяльності, врешті ми вправі визнати, що такі юридичні особи мають тільки цивільну правоздатність, як і фізичні особи що їх утворили.

Тому, виходячи із задекларованої універсальної правоздатності юридичних осіб, визнаючи її згідно ст.91 ЦК такою ж як і у фізичних осіб, ми повинні визнавати у юридичних осіб можливість займатись підприємницькою (комерційною) діяльністю як елемент цивільної правоздатності. Можливість, яку юридична особа може реалізувати а може і ні. Відповідно, виходячи з принципів універсалізму, ми повинні по аналогії з фізичною особою передбачити дві реєстрації – реєстрацію “народження” юридичної особи і реєстрацію її як суб’єкта господарювання. Необхідно визнати, що ця проблема потребувала обговорення і вирішення Проте, виходячи уже з класифікації юридичних осіб, яка наведена у Цивільному кодексі, Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” закріплює цю своєрідну “примусову” господарську правоздатність всіх юридичних осіб, не враховуючи особливостей релігійних чи інших громадських організацій.

Які проблеми виникають при застосуванні цього закону до релігійних організацій?

В першу чергу необхідно розуміти, що статути підприємств і статути релігійних організацій є різні за правовою суттю. Статути юридичних осіб, які названі в Цивільному кодексі підприємницькими і непідприємницькими товариствами, є локальними джерелами цивільного права на основі яких виникають цивільні права і обов’язки, забезпечуються примусовою силою держави, мають обов’язковий характер як для власника (власників) та уповноваженого ним органу, так і для працівників юридичної особи. Норми ж статутів релігійних організацій, які приймаються на загальних зборах, базуються на Конституції України, на Законі №987 і на тому що називають церковним правом. Кожна конфесія чи церква має певну систему норм, тобто правил і настанов, які регулюють відносини між віруючими. Зазначимо, що всі релігійні імперативи, їхні нормативні системи основані на ідеї обов’язку покладеного на прихильника конфесії, але не на права що їх віруючий може мати відповідно до релігійних норм. Ці норми відрізняються від правових актів прийнятих державою чи засновниками суб’єкта господарської діяльності в тому, що забезпечуються силою думки даної організації і їх рисою є морально-організаційний характер.

В силу різного правового статусу статуту релігійних організацій і господарських товариств різних є також і статус їх учасників. В обох випадках в установчих документах фіксується приватна воля, тобто волевиявлення учасників (засновників). Проте роль тих учасників, які згідно ст.14 Закону №987 в кількості не менше десяти подають заяви та статут (положення) релігійної організації в державні органи, чисто процесуальна. Ці особи у випадку відмови в реєстрації статуту (положення) можуть оскаржити відмову у суді. В дальнішому ці засновники нічим не відрізняються від решту членів релігійної громади. Также як і всіх членів релігійної громади, які живуть статутним життям, у них на основі установчих документів не виникає ніяких цивільних прав та обов’язків. В силу цього жодним учасником релігійної організації не може бути оскаржене в суді рішення загальних зборів організації, не може бути пред’явлена вимога до суду про ліквідацію релігійної організації-юридичної особи так як це записано в п.2 ст.110 Цивільного кодексу.

Справу про припинення діяльності релігійної організації суд розглядає тільки за заявою органу, уповноваженого проводити реєстрацію статуту (положення) релігійної організації або прокурора. При цьому було б правильним розділити позови за якими організацію позбавляють права юридичної особи і позови за якими повністю припиняють діяльність релігійної організації. Поскільки статус юридичної особи зв’язаний з правами і обов’язками в сфері майнових господарських відносин, судове рішення про позбавлення статусу юридичної особи чи ліквідацію юридичної особи може бути тільки за правопорушення в сфері іменно цих відносин. У випадках перелічених в ст.16 Закону №987 і ст.17 Проекту було б доречним не застосовувати зразу судову вищу міру покарання, тобто ліквідацію релігійної організації, а по аналогії із Законом України ”Про об’єднання громадян” передбачити тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності релігійної організації.

В аспекті порівняння утворення і діяльності юридичних осіб необхідно також звернути увагу на органи управління.

Норми статутів релігійних організацій крім таких, що визначають внутрішнє життя громади, містять також правила, які зумовлюють деякі обов’язки внутрішньостатутного життя для окремих членів громади. Сама церква – це досить складне, структуроване об’єднання з відповідною системою управління, заснованому на ієрархічному принципі з регламентацією відносин всередині, а також з другими світськими організаціями. Структура ця регулює як духовне життя так і використання майна всередині церкви. Входять в неї священнослужителі, церковнослужителі а також миряни які на рівні парафії утворюють парафіяльні ради або виконавчі комітети, займають церковні посади голови ради, старшого брата, скарбника, паламаря.

Згідно ст.30 Закону України “Про власність” парафії, які відносяться до суб’єктів права колективної власності, право власності здійснюють через вищі органи управління, якими є парафіяльні збори, виборні парафіяльні ради або виконавчі комітети. Існують в структурі також і обрані ревізійні комісії, які здійснюють ревізію законності і правильності витрачання коштів, нагляд за станом майна і звітують про результати ревізії парафіяльним зборам.

Правила, які обумовлюють ці обов’язки у внутрішньому житті релігійної організації, як і всі норми статутів обов’язкових як для всіх віруючих так і для окремих вибраних, приймаються ними і діють виключно на принципах добровільності і взаємопереконання. У випадках використання власності це є правила і обов’язки використання власності на внутрішні статутні цілі. Відповідальність за порушення цих норм чи правил окремими членами організації може бути тільки статутна.

Підсумовуючи все, що зв’язане з правовим статусом релігійних організацій, можемо узагальнити. Релігійні організації не можуть мати господарської правосуб’єктності тому що:

– властивості цих юридичних осіб, статутна структура такі що непридатні для господарської діяльності;

– релігійні організації не організовують та безпосередньо не здійснюють процес виробництва та реалізації товарів (робіт, послуг) для задоволення матеріальних потреб і інших потреб. За власним визначенням – церква це організація не від світу цього і вона не займається мирськими ділами серед яких і прибуткова господарська діяльність. Виробництво та реалізація предметів релігійного призначення серед віруючих в межах громади, конфесії чи церкви не може рахуватися процесом для якого потрібна господарська правосуб’єктність Також як і не потрібно домогосподарці реєструватись в якості фізичної особи- підприємця що надає послуги по приготуванню їжі на сімейній кухні;

– релігійні організації не мають відповідної матеріальної бази – майна господарського призначення, яке відокремлене від іншого майна. Це особливо важливо, враховуючи заборону звернення стягнень за претензіями кредиторів на майно релігійної організації. Заборона ця походить з церковних канонів і введена з поваги до релігійних почуттів віруючих. Згідно Канону 1018 із Кодексу Канонів Східних Церков[1 ]:

Священні речі, які через посвячення або благословення призначені для богопочитання, якщо вони є приватною власністю, можуть набуватися приватними особами на підставі давності, але не можна вживати їх для світських цілей, хіба що втратили посвячення або благословення; якщо ж вони належать церковній юридичній особі, то може їх набувати тільки інша церковна юридична особа”.

Цьому правилу, записаному у ст.20 Закону № 987 суперечить уже слідуюче місце з цієї ж статті, де записано що у разі відсутності правонаступників майно релігійної організації, що припинила свою діяльність, переходить у власність держави. Очевидно що згідно канонів культове майно не може перейти у власність держави а до процесів реорганізації парафій, що проходить в межах однієї конфесії і згідно її власних правил, навряд чи можна застосовувати термін цивільного права “правонаступництво”.

Доречним було б ввести також заборону звернення стягнень кредиторів на майно і кошти, які згідно канонів, віруючі дарують або заповідають на побожні цілі. Згідно Глави ІУ Кодексу Канонів Східних Церков, Церква ревно слідкує за тим, щоб це майно використовувалось згідно останньої волі віруючого. Тому доречним було б що б і держава на це зважувала.

Як видно з усього вищенаведеного, задекларована універсальна правоздатність входить в протиріччя з самим принципом утворення юридичної особи, при якому фіксується разова воля і мета засновників юридичної особи. Для зміни мети необхідно міняти всю структуру юридичної особи що рівносильно утворенню іншої. Необхідно визнати, що введення авторами Цивільного кодексу універсальної правоздатності юридичних осіб мало за мету наділити такою правоздатністю в першу чергу підприємницькі товариства, позбавити їх необхідності наводити в установчих документах перелік видів діяльності. Тому за доцільне залишити порядок, яким громадські утворення-юридичні особи можуть займатися господарською діяльністю виключно шляхом утворення призначених для таких цілей юридичних осіб і принцип універсальної правоздатності застосовувати тільки до господарської дяльності. Очевидно можна уявити підприємство, яке займається виключно благодійною діяльністю, важче придумати підприємство, яке займається профспілковою діяльністю і неможливо створити таке, що буде займатися релігійною діяльністю.

Продовжуючи тему “примусового” наділення правоздатністю, необхідно зауважити що схоже уже відбулося в 1997 р. , коли змінами до Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” статтею 7.11 зобов’язали всі релігійні організації стати на облік в податкових органах і звітувати за витрачання коштів, тобто визнали їх суб’єктами податкових правовідносин. Зберігаючи визначення платників податків як суб’єктів, що здійснюють діяльність, спрямовану на отримання прибутку і неберучи в дальнішому до уваги дійсний характер діяльності, була вибудована конструкція по якій релігійні організації, як і інші неприбуткові, це платники податку у яких сума доходу повинна дорівнювати сумі валових витрат. Причому податковим органам законом по відношенню до платників податків зібраних у статті 7.11 надавалось більше прав у порівнянні з іншими платниками податків, що не увійшли в ст.7.11. Ці інші платники, одержавши доходи від господарського використання майна, частку доходу після сплати податку залишають повністю у своїй власності і порядок їх використання визначає сам власник. Всі ж зібрані у ст.7.11, після припинення податкових зобов’язань внаслідок пільгування, подають звіти у податкові органи про використання коштів і внаслідок “повільного “ витрачання податкові зобов’язання по коштах, що пройшли пільгування і повинні бути повною власністю організації, виникали знову. Заставляючи релігійні організації звітуватись за витрачання коштів, законодавця не зупинило навіть те, що суверенітет, невтручання державних органів у статутну діяльність релігійних організацій, крім Закону №987, ще особливо підкреслений і ст. 35 Конституції України, де йдеться про відокремлення церкви і релігійних організацій від держави. Навчальний посібник філософії права, рекомендований Міністерством освіти і науки України в розділі “Правовий режим церкви в Україні”, даючи зміст терміну невтручання, згадує також і невтручання у “витрати доходів і пожертвувань від культової діяльності й задоволення релігійних потреб віруючих”[2].

Звернем увагу також на перелік доходів які законодавець звільнив від оподаткування у релігійних організацій. Підпунктом 7.11.7 до таких доходів віднесені “будь які інші доходи від надання культових послуг”. Також законодавець порахував на необхідне підпунктом 5.1.14 пункту 5.1 ст.5 Закону України “Про податок на додану вартість” звільнити від оподаткування податком на додану вартість “операції з поставок культових послуг” за переліком, встановленим Кабінетом Міністрів України. Переліком, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України №1010 від 12.09.97 р. до таких послуг віднесені: хрещення, укладання церковного шлюбу, похорон, молебен, панахида, освячення, обрізання, перше причастя, бар-міцва (повноліття).

Зрозуміло що важко в такій як наша країна вимагати від законодавця правильного розуміння такого суспільного явища як релігія і багато таких, і їм подібних, нормативних актів є тим, що називають “наївним богохульством”. Проте іноді при прийнятті таких норм у учасників законодавчого процесу відчувається просто відсутність почуття гумору. Якщо священник за обряд хрещення не візьме пожертву віруючого то чи зобов’язаний душпастир вказати цю “благодійність” у податковому звіті форми №І ДФ? Чи виникнуть у зв’язку з цим у віруючого податкові зобов’язання? При визначенні ціни цієї послуги крім затратних матеріалів – свічки, вода для купелі – та оплати праці учасників обряду чи буде враховуватись вартість Святих Таїн що приймаються з рук священника при Хрещенні ?

У розумінні авторів цих норм Церква – це гігантський побутовий комбінат, який надає різноманітні послуги. Послуги, які згідно п.1.31 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємста” є будь-які операції цивільно-правового характеру з надання результатів робіт (послуг). Послуги, які згідно наказу №459 від 15.11.01 р.Держкомстатистики “Про затвердження форм державної статистичної звітності з обліку послуг” ведуть до зміни стану одиниць, які споживають ці послуги. Під зміною, звичайно ж, розуміється певна користь, яка приноситься споживачу-заказчику і відноситься саме до його матеріального життя.

І якщо законодавець сьогодні ще не вкладає в поняття релігійних потреб саме духовні потреби, то церковні ієрархи повинні поправити і дати зрозуміти, що церковні норми належать лише до організації духовного спілкування. Культові послуги задовольняють саме внутрішні духовні потреби віруючого члена релігійної громади. Відносини, які виникають при цьому, не є цивільно-правовими, надання цих послуг не є господарська діяльність і згідно церковних норм забороняється вимагати оплату за них. Обкладання податком на прибуток чи податком на додану вартість або пільгування цих пожертв є юридичний нонсенс. У Канонах Східних Церков записано[1 ]:

Кан.716. Із збереженням Кан.1013, настійно рекомендується, щоб єпархіальні Єпископи по змозі, впроваджували практику відповідно до якої приймалися тільки пожертви з нагоди Божественної Літургії, які вірні добровільно офірують, але кожен священник повинен охоче, навіть без жодної пожертви правити Божественну Літургію в наміренні вірних, зокрема вбогих”

Наведу ще витяг із розділу “Фінансове життя парафії” з “Загального положення про життя парафії УГКЦ” [ 3]:

8. Всі церковні потреби, які виконуються на замовлення парафіян (інтенції, хрещення, вінчання, похорони, загальні панахиди, молебни, акафісти, сорокоусти, читання Євангелія на похоронах, останнє цілування, освячення будинків і інше), а також єлеопомазання, освячення пасок не повинні оплачуватися в церковну касу. Парафіяни можуть оплатити за виконання потреб в церковну касу тільки на добровільній основі, і ніхто не може визначити розміру оплати.

………………………………………………………………………………….

10. Священик, дяк, паламар не можуть вимагати і визначати розміри винагород за виконання потреб”.

Ну а якщо є послуги то і відповідно в Законі України “Про податок з доходів фізичних осіб” поміщена категорія осіб. які займаються релігійною діяльністю що визначена незалежною професійною. За цим визначенням священник – це рід професії, самозайнята особа, що здійснює діяльність з метою отримання доходу. Окремо зауважимо, що виконуючи душпастирські обов’язки у парафії, священник при цьому не є посадовою особою у визначенні адміністративного і кримінального права. Тому покладання на нього державою в зв’язку з цим ще якихось обов’язків, таких як складання і підписування податкових звітів, за які можна притягати до адміністративної та кримінальної відповідальності, повинно розцінюватись як втручання у статутну діяльність організації.

Для розуміння ролі особи священика в житті громади звернемось до віруючого члена громади, послухаємо що вони самі про себе говорять. Ось фрагмент з Архипастирського Слова Преосв.Єпископа-Ординарія Софрона Мудрого ЧСВВ [4]:

Духовне відношення – це взаємини між мирянином і священиком у всьому тому що відноситься до спасіння, в якому священик – душпастир відіграє основну роль. Це відношення найбільше реалізується через Святу Літургію, яка є центральною подією в нашому релігійному житті, та через Святі Тайни, що ми їх приймаємо з рук нашого священнослужителя – душпастиря. До них належать Хрещення, Миропомазання, Сповідь, причастя Тіла і Крові Христової, Єлеопомазання. Всі вони невід’ємно пов’язані з особою душпастиря, який згідно з канонами Церкви, дає душпастирську опіку мирянам, маючи владу і обов’язок навчати, освячувати і вести до спасіння в Бозі всіх повірених йому Церквою душ”.

Використана література:

  1. Кодекс Канонів Східних Церков,web-сторінка Української Греко-католицької Церкви, www.ugcc.org..ua.
  2. Філософія права (за загальною редакцією М.В.Костицького, Б.Ф.Чміля) – Київ, Юрінком Інтер, 2000.
  3. Загальне положення про життя парафії, згідно із статутом і канонами УГКЦ. Львів, 28 квітня 1993 р.
  4. Часопис “Нова зоря” №5,2000 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *