<strong>Проблеми державно-церковних відносин в Україні</strong>

Проблеми державно-церковних відносин в Україні

Намагаючись створити правову державу шляхом повторення і наслідування західного досвіду, ми фактично імітуємо їхні минулі проблеми і імітуючи їх, тут же, імітаційно, намагаємося їх вирішувати, поверхнево переносимо їхні терміни, слова, іноді цілі комплекси словосполучень і таким чином швидкоруч «проходимо» і «споживаємо» ці поняття, запозичені ззовні, але толком не освоєні всередині. Просто кажучи, їх не пережили і вони не мають опори у внутрішньому розвитку суб’єктів, що ними оперують. Суб’єкти насправді пропустили якісь моменти інтелектуального і духовного розвитку і ці моменти в них замінені словами. Внаслідок цього вони рахують, що такі значущі події в суспільстві як держава, правова система, відділення держави від церкви, відбулись тільки тому, що вони оперують цими словами.

Уже розхожими стають зауваги, що реалізація цілей, зібрані в Розділі ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» Конституції України і досягнення яких забезпечує побудову демократичної, правової держави, в нашій країні країни носить імітаційний характер. Як сама реалізація так і конечні досягнення. Самі ці права і свободи не є просто словами мови чи правовими термінами. Вони існують на фоні практик, інститутів і уявлень конкретного суспільства що ще називають «культурою». Причому існують так, що цей фон культури є основою цих прав і свобод, який неможливо відділити від них як випадкову умову їх виникнення, без якої вони в принципі могли б існувати. Тому говорять, що крім соціальних благ, які зібрані в Конституції України і перелічені як права, свободи та обов’язки людини і громадянина, існують ще одні, прямо не прописані в Конституції, соціальні блага. Їх називають неразложимо соціальними благами і до них відносять саме відношення в даному суспільстві до прав, свобод і обов’язків, зібраних в Конституції. ¹

Вирішальним є те, що подібні відносини самі по собі є спільними. Те, що наші відносини є спільними і належать до певного типу, не є комбінацією чи сумою деякого факту, який належить мені, і факту, який належить вам. Таке розчленовування ігнорує найважливіший факт, а саме те загальне розуміння наших відносин, яке ми обидва маємо. Представляти таке загальне, взаємне розуміння як комбінацію індивідуальних станів буде або марним, або безглуздим. Тут є вирішальна відмінність між конвергентним (convergent) і дійсно загальним (genuinely common). Конвергентним є те, що має одне і те ж значення для різних людей, але це не визнано між ними або в публічній сфері. Спільним є те, що існує не просто для мене і для вас, але для нас, і визнано таким.

І от коли ці, задекларовані соціальні блага, попадають в наше середовище деіндустріалізованої, напівфеодальної країни, вони вбудовуються в реальний ряд благ, змонтований нашими спільними відносинами. В цьому ряду на перших місцях знаходяться примітивні, одноденні турботи, зв’язані з щоденним виживанням. Реалії життя вступають в «змагання» з імпортованими соціальними благами і тоді парадоксальним чином самостійної цінності набувають самі механізми, якими забезпечується дія і існування цих соціальних благ.

Прикладом може бути загальновідомий вислів, що ми країна вічних виборів. Тобто у нас цінність набула сама процедура із цими прозорими ящиками і бюлетенями яка іде безкінечно. Звичайно, персона кандидата в депутати має цінність. Але основну цінність в цій машинерії є те, що в ній має сформуватися особистість громадянина-виборця. Повторюваність цього процесу зумовлена тим, що перпендикулярно до цього процесу не склалася персона виборця. Після процедури виборів, виходячи з наступних дій нашого обранця, ми починаємо оцінювати його і, засудивши його, чекаємо наступних виборів, на яких ми уже оберемо достойного і потім знову і знову повторюємо цей цикл, фактично ніколи не завершивши і не здійснивши вибір. Щоб здійснити і завершити вибір необхідно зупинитись і побачивши негативи обранця, вивести для себе єдину формулу, на основі якої діяти і цим самим завершити вибір – в тих негативах винуватий не обранець а я сам. В свою чергу, наші очікування формують переконання нашого обранця, який, якщо не приховує власних, меркантильних цілей яких досягне на виборній посаді, вірить що він, ставши важливою ланкою цього механізму, дійсно самостійно зможе створити ці блага. І врешті вся ця фантасмагорія стає схожою на психіатричний заклад, в якому пацієнти обирають лікарів і вибори ці йдуть безкінечно. Другим прикладом може бути утворення в країні приватної власності, при якій набули цінності не поняття «власник», «власність» а сам процес утворення власності і звідси її безкінечний переділ. Всі ми знаємо, що основою західної цивілізації і її матеріального виробництва є власник. Знаємо, що власник є кращим господарем, що приватні підприємства є завжди ефективніші чим державні. Але це знання не гарантує нам того шляху що пройшов Захід. Історія їх матеріальної цивілізації є історією власності яка створювалась століттями і цей шлях неможливо пройти за десятиліття, а власника неможливо створити призначенням. Навіть на основі закону чи судовим рішенням. На рівні спинного мозку цей призначений власник навіть сам себе не рахує власником. Не кажучи вже про визнання його власником оточуючими. І цей безкінечний переділ закінчується варварською «утилізацією» – власність на завод переходить по ланцюгу «власників» до тих пір, поки конечний власник не поріже завод на металобрухт. Пригоди визначення «власності» в Росії стало поштовхом на створення шедевру «Мертвые души». Така фантасмагорія і такий твір могли статися тільки в нашому світі і жодному спостерігачу із Заходу неможливо уявити, пояснити чи описати таку ірреальну операцію купівлі-продажу. Твір не є сатиричним чи викривальним, Чічіков не є злочинцем і з точки зору права операцію навіть неможливо визнати незаконною виходячи з предмета торгу.

І от оскільки побудова громадянського суспільства в нас починається як би з нульової ситуації, бутафорія наших конструкцій на фоні пустоти непомітна.

Але зовсім інша, вражаюча ситуація проглядається при уважному погляді на ситуацію в державно-церковних відносинах. Будуючи ці відносини, підходячи до цього з намірами власника дитячого конструктора «Зроби сам», ми витягаємо з імпортної коробки, в додаток до яскравих кубиків «громадських організацій», кубики «релігійні організації», «релігія», «церква» і намагаємось скласти те, що в цій же імпортованій коробці називається «відділення держави від церкви». Врешті все це стає безглуздою і безкінечною побудовою межі між державою і релігійними організаціями. Але різницею між тим що ми називаємо «побудовою правової держави» і тим, що в нас названо «побудовою відносин держави і церкви» є відсутність пустотної ситуації, хоч яке, але існування релігії, релігійних структур. Причому існування відмінне від того як уявляє і описує релігію держава. Більше того, це існування допускає не тільки присутність релігії і релігійних організацій в суспільстві а і їх реальне, живе існування, в якому вони самі про себе щось говорять, описують себе. Релігія має об’єктивне існування сама по собі і абсолютно різними речами є описувати віру і вірити, описувати ритуал і приймати участь в ритуалі. Якщо дослідник досліджує і думає про релігію, то він повинен усвідомлювати що релігія теж, скажемо так, думаючий суб’єкт, а не просто об’єкт його думки. Крім релігієзнавства, існує самоописання і власна точка зору, яку релігія має про себе в священних текстах, в авторитетній літературі, у висловах людей що представляють її чи просто наслідують. Також релігія має власну, відмінну від державної, точку зору на багато з того, що відбувається в суспільстві. І от що, наприклад, робити державному чиновнику, який у відповідності до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», намагаючись регулювати порядок утворення, реєстрації, діяльності та припинення релігійної організації, повинен записати мету створення організації? При утворенні громадської організації, вільні і дієздатні громадяни самостійно визначають мету своєї організації і спектр тут необмежений і безкінечний – від захисту прав якихось маленьких тваринок до колекціонування самих безглуздих, з нашої точки зору, предметів. Що робити чиновнику, який змушений легалізувати організацію, яка називає себе проміжною ланкою між Богом і нами? Яка ставить за мету різними шляхами вести нас (в тому числі і самого чиновника) до однієї мети – до спасіння, до Христа? Зрозуміло, що такі речі недопустимі в законі чи статуті організації. Більше того, ці цілі неможливо описати на світській чи правовій мові і тоді держава, мимоволі порахувавши віруючих як громадян недієздатних і несповна розуму або в кращому випадку як неповнолітніх дітей, самостійно описує організацію і сама визначає її мету. На цьому шляху у держави, яка, на відміну від духовного, ірраціонального утворення і існування церкви, є раціональним і правовим утворенням, в розпорядженні є винятково тільки раціональні (наукові, позитивістські) мова і методи. І от мимоволі, без всякого злого умислу, цією мовою і методами була утворена віртуальна церква, імітація, механічна лялька якою користуються всі. Причому і самі релігійні організації, які не мають ні фізичних ні інтелектуальних сил протистояти такій «побудові» відносин. Структура цієї імітації утворена двома чинниками – науковим описом релігії, для якого релігія це абстрактний і безособовий предмет, створений релігієзнавством і другий чинник – світське право, яке в продовження цього опису відноситься до релігії як до об’єкту права.

Все це схоже на дії чоловіка, який намагаючись утворити сім’ю, використовує для створення відносин з жінкою тільки підручник анатомії і фізіології людини. Безперечно, на цьому шляху і з якісним підручником можна досягти певних успіхів. Але оскільки сім’я не є тільки раціональним утворення, частково духовним союзом не об’єктів а суб’єктів права, створити сучасну сім’ю мабуть не вдасться. Так і держава, будування державно-релігійні відносин починає з підручника релігієзнавства, до використання якого приєднуються і церкви. Надалі, долучивши до «будівництва» цивільне і податкове право, було «створено» релігійну організацію як громадську організацію-юридичну особу, яка пройшла реєстрацію згідно законодавства; суб’єкт господарської діяльності який, для задоволення релігійних потреб, надає послуги замовникам-віруючим, що споживаються в процесі певної дії або здійснення певної діяльності і які мають ціну або ціну можна встановити. І от віднісши порядок створення й регулювання діяльності релігійних організацій до цивільного права, законодавець фактично створив нормативний акт, основні частини якого, що стосуються утворення й діяльності релігійних організацій, можна визначити як мертві. Мертві, порожні норми, які не використовуються ні державою ні самими релігійними організаціями, усі аспекти утворення й діяльності яких повністю врегульовані власними внутрішніми нормами або канонічним правом(!). Цю своєрідну законодавчу творчість можна назвати чиновницьким наївним богохульством, якому церкви уступають, механічно виконують всі ці безглузді приписи із засновниками, цивільними статутами, реєстрацією, юридичними особами з приватною власністю, фінансовими й статистичними звітами і одночасно продовжують своє життя згідно внутрішніх норм. Тобто в країні як би існують дві церкви – реальна, з життям згідно з канонічними чи церковними нормами й інша, бутафорська, створена тільки на папері на догоду цієї суміші наукового релігієзнавства і світського права.

В порівнянні з цим, реальнівідносини держави і релігії в західному світі створилися в акті віри. Проходить роздвоєння індивіда як громадянина і людини яке переростає в роздвоєння його існування як громадянина і християнина. Людина стає громадянином двох світів. Один з них – церква, яка представляє внутрішню єдність і гармонію індивідуального життя, другий – держава як сфера де править примус і розрахунок, де висуваються не моральні, а тільки правові обов’язки. Уже потім, впорядковуючи внутрішні відносини в державі і вирішуючи проблеми відносин держави і релігії, в певний час, в певній історичній часовій і просторовій точці розвитку цивілізації вирішується проблема співіснування позитивного права і природно-правового порядку, проблема існування єдиного благого державного устрою, проблема закону і обґрунтування та роз’яснення необхідності дотримання цього закону. Ці проблеми вирішились в християнстві створенням двох самостійних структур – церкви і держави. В рамках розділення церкви і держави встановлюється розділення між державним і природнім правом, між правом і мораллю при якому право держави – це право розколотого і зруйнованого світу яке гарантує тільки виживання людини, «щоб люди не проковтнули один одного як риби».

І ось ця подія розділення держави і церкви, створення межі між ними, відбувшись в певний історичний час розвитку цивілізації, не залишилась одноразовою подією. Цей утворений смисловий комплекс якби переміщується в часі, пропонуючи свої символи, дії, тексти і, саме головне, структуру новим і новим поколінням людей. Переміщується таким чином, що щоразу заново створюється структура в діях, вчинках і словах кожного, хто скористається ним. Причому відновлюється так, що і кожен раз із того, хто скористається ним, творить нову людину-віруючого, якби заново створює структуру вибору для віруючого і продовжує розділення держави і церкви. Тому кажуть що розділення держави і церкви в першу чергу проходить через віруючого. Синонімом смислового комплексу в релігії є священний текст. Причому текст фігурує не як культурна категорія, тому що ні в одній релігії поняття культури не існувало. Поняття культури могло виникнути тільки потім, коли ця релігія спостерігалась зі сторони і рахувалась основою чи стимулом для тої чи другої культури. Священний текст практично у всіх релігіях, де він є, фігурує в трьох маніфестаціях. За змістом змісту вчення – як одкровення. У відношенні традиції – як інструмент передачі в часі, як продовжене в часі свідчення. І, нарешті, третій, уже чисто антропологічний аспект – як головний об’єкт культу, інструмент поширення релігії в просторі.

В нашій же ситуації, коли ми намагаємось створити цю межу держави і церкви, ми фактично як би намагаємось вирішити ті проблеми, що людство вирішувало до нас. Але фальшивість нашої ситуації в тому, що такої проблеми в нас не існує. Ми фактично імітуємо як проблему так і самі державно-церковні відносини. Так, як для прикладу, не існує проблеми і її вирішення в нашому суспільстві, яка була озвучена в одному інтерв’ю тоді ще Місцеблюстителя УПЦ(МП) Митрополита Онуфрія. Виходячи з своїх зовнішніх спостережень західного суспільства, він говорить про зіткнення інтересів економічних, політичних, духовних Заходу і Сходу, вважає що сьогоднішні західні цінності не тотожні із християнськими і не освячені Законом Божим, а тільки людськими бажаннями. На його думку, на протилежність Заходу, православна церква відроджує віру Христову і зміцнює Церкву Його ². Відносно проблем, які стоять перед західною цивілізацією, Митрополит правий і ці проблеми в якійсь мірі торкаються і нас. Але біда в тому (спільна біда православних наших країн) що з тієї історичної (просторової, часової) точки, в якій ми знаходимося, ту проблему можна тільки бачити; ну і щось пропонувати. Вирішити її неможливо. Вирішиться вона тільки з тієї точки, в якій знаходиться західна цивілізація, в яку вона прийшла всім своїм розвитком, своєю еволюцією – зародження християнства, перемога християнства, відділення держави від церкви, утворення західної християнської цивілізації, секуляризація(!) і сьогоднішня точка з тією проблемою, яку озвучує Митрополит і яка їхньою цивілізацією усвідомлюється. Що з того вийде – ніхто передбачити не може і зрозуміло тільки одне – цю проблему їх цивілізація вирішить тільки сама. Якщо ж говорити про нашу точку, в якій ми всі знаходимося разом з Митрополитом то, скажемо так – в точку вирішення проблеми ми вже попасти не зможемо. Примусовий, владний перехід з язичества в християнство, симфонія влад, 70-річне нищення всіх організаційних форм релігії, фатальний пропуск(!) стадії секуляризації і ми, знову ж скажемо так, – опинилися ніби в точці «Палестина перед початком нашої ери». Якісь проповідники, колективні, сектантські, іноді напівбожевільні рухи і утворення. Вроді би утворилась ситуація вибору. Але біда в тому що у «базарі» пропозицій, на рівні з іншими пропозиціями, принизливо розташоване християнство і вибору вже повторити неможливо. Релігію взагалі не вибирають. І у випадку з християнством, воно повинно вибрати нас, звернути увагу на наші проблеми. Причому ці проблеми мають бути особливими, граничними – ну типу таких як проблема розрізнення добра і зла. На всі інші, навіть такі як утворення нації чи будівництво держави, до яких посліднім часом релігієзнавці активно закликають долучитися християнські церкви, Бог мабуть уваги не звертає…

І якщо продовжити вислів одного з послідніх російськомовних філософів, який говорив про невдачу християнства на наших землях, очевидно це сталося через те, що ми поки-що ніколи не рішали проблеми, які б привернули увагу християнства…

¹ Чарльз Тейлор. Неразложимо социальные блага. Неприкосновенный запас. 2001, №4(18). http://magazines.russ.ru/nz/2001/4/tailor.html

² http://risu.org.ua/ua/index/all_news/state/national_religious_question/57261/

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *