Проблеми реєстрації і зміни підпорядкування релігійних організацій

Том 1 № 3 (2021): Історія релігій в Україні: актуальні питання

Історія релігій в Україні: актуальні питання / за заг. ред. О. Киричук; Львівський музей історії релігії; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Гру­шев­ського; Інститут філософії ім. Г. С. Сковороди; Інститут українознавства ім. І. Кри­п’я­кевича НАН Українии. Львів: “Логос”, 2021. Вип. 3. 212 с.

http://religio.org.ua/index.php/religio-actual-issues

Анотація: В статті автор намагається критично оцінити законодавство України, яке регулює реєстрацію і зміну підпорядкування релігійних організацій.

Аналіз робиться на основі порівняння світського і канонічного права.

Ключові слова: реєстрація релігійних організацій, зміна підпорядкування, світське право, канонічне право.

Anatoliy Dutchak

Problems of the registration of religious organizations and the procedure for changing the subordination of the religious center.

Annotation: In this article author makes critical analysis of Ukrainian legislation which regulates the registration of religious organizations and the united procedure for changing the subordination of the religious center.

Analysis is made from the perspective of comparison between civil (secular) law and canon (ecclesiastical) law.

Key words: registration of religious organizations, changing the subordination, civil (secular) law, canon (ecclesiastical) law.

Питанню реєстраційної процедури релігійних організацій присвячено небагато досліджень. Всі вони, такі як Л. Владиченко[1], М. Васін[2], У. Хаварівський[3, С. 59-68], мали характер інформаційний і ставили за мету навчити громаду як правильно пройти ту процедуру а також довести до відома державних органів і законодавця про проблеми чи незручності, які виникають при реєстрації. Серед кількох робіт У. Хаварівського виділимо одну, в якій він досліджує реєстрацію та набуття статусу юридичних осіб церквами та релігійними спільнотами в Словацькій Республіці [4]. Порівнюючи ці процедури в Україні і Словацькій Республіці, дослідник мимохідь зауважує, що церкви та релігійні спільноти як цілісності в Словацькій Республіці визнаються особливою категорією юридичних осіб, у яких є особливий правовий статус публічних самоврядних інституцій “sui generis” та інші права. Також важливою відмінністю (порівняно з Україною) щодо порядку утворення нової церкви є те, що у Словацькій Республіці реєструють спочатку церкву як цілісність (центральне релігійне об’єднання), а потім вона реєструє свої структурні підрозділи – юридичні особи, правовий статус яких походить від такої церкви. Тобто, напрошується висновок що, для розуміння місця релігійних організацій в законодавстві Словацької Республіки, необхідно в першу чергу звернути увагу на цивільне право Республіки, на її Цивільний кодекс. На жаль дослідником не було звернено на це увагу що, на мою думку, зменшує практичну цінність цього дослідження.

В історії державно-церковних відносин в Україні сама процедура реєстрації релігійних організацій виділяється в окрему бюрократичну історію, самостійну і незалежну від всієї логіки утворення і розвитку державно-церковних відносин і від завдань релігійного закону, проголошених в його статті 1. Причому навіть, за словами А. Юраша, в нас утворились фахівці у сфері державної реєстрації релігійних організацій[5].

Продовжуючи попередні зауваження до праці У. Хаварівського, я спробую аналізувати процедуру реєстрації релігійних організацій, виходячи з місця, яке займають релігійні організації в цивільному праві України. А також покажу, які наслідки для законодавства України мають зміни до релігійного закону, якими намагаються регулювати і реєструвати зміни підпорядкування релігійних громад.

По аналогії з громадськими організації релігійні організації діляться на ті, що мають статус юридичних осіб і такі, що не мають. Таким чином був створений штучний вододіл між ними, причому поділ може проходити навіть всередині конфесії чи церкви. Підкреслю – штучний, який в реальності не існує. Починаючи відносини з релігійними організаціями, законодавець все ж таки повинен був увімкнути здоровий глузд і зауважити, що є організації, які існували до утворення держави і до прийняття нею якихось порядків реєстрації. Ще на початках в проектах реєстраційного закону переважав здоровий глузд, який диктував законодавцю визначення, за яким “процеси державної реєстрації суб’єктів підприємництва і ліцензування видів господарської діяльності є визначальними складовими легалізації (легітимності) підприємницької діяльності”, ставив мету “подальшого впорядкування державної системи реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності і гармонізації процедур реєстрації з європейським законодавством розроблено принципово новий проект Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-суб’єктів підприємницької діяльності”. Втім в подальшому цей здоровий глузд якось вивітрився…. В першій редакції проект Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”, поданий до Верховної Ради 1 серпня 2002 року, мав на меті регулювати лише державну реєстрацію “суб’єктів господарської діяльності” і це поняття, як узагальнювальне до всіх юридичних осіб, застосовувалось по всьому тексту проекту. В подальшому процесі прийняття закону термін “суб’єкт господарської діяльності” був замінений на “юридичну особу” і таким простим методом реєстраційну процедуру було уніфіковано. Після того як набрав чинності Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”, процедура реєстрації статутів релігійних організацій отримала “подвійний” стандарт, який полягає в тому, що релігійні організації для отримання статусу юридичної особи мають проходити процес реєстрації статуту в двох інстанціях. Ця законодавча колізія криється у ст. 13 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” де зазначено, що релігійна організація визначається юридичною особою після реєстрації її статуту (положення) та в ст. 4 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” де зазначається, що релігійні організації набувають статусу юридичної особи після їх державної реєстрації у порядку, встановленим цим Законом. Отже, прийнявши Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” держава ускладнила процес набуття релігійними організаціями статусу юридичної особи, а саме затвердженням “подвійної” процедури реєстрації, збільшенням терміну реєстрації та ускладненням процедури внесення змін до статутів (положень), тим самим зробивши крок назад у контексті удосконалення зазначеної процедури. Отже з 2004 року, релігійні організації (як, до речі, і усі інші неприбуткові громадські і благодійні організації, профспілки та інші) змушені були проходити “подвійну” процедуру державної реєстрації – з початку у державному органі у справах релігій, а потім – у державного реєстратора, як і усі суб’єкти підприємницької діяльності. Тобто самостійно реєструють статут (положення) у в два етапи.

Періодично церковні ієрархи, різні експерти, Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій піднімають це питання на різних рівнях, закликають державні і законодавчі органи ліквідувати чи спростити цю громіздку і незручну процедуру. Генерувалися різні проекти і шляхи але депутати так і не змогли вирішити проблему “подвійної” реєстрації релігійних організацій, хоча у остаточній редакції реєстраційного закону, схваленого 16.03.2006 р., відповідні механізми було запроваджено щодо громадських і благодійних організацій.

Чим же пояснюється “живучість” такої реєстрації? Так от, згідно нашого законодавства, на реєстрацію приходить юридична особа приватного права з статутом, який відповідно до цивільного права визначає її правоздатність. По Цивільному кодексу України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Юридична особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд і набуває ті цивільні прав та обов’язки і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. В даному випадку таким установчим документом є статут, який повинен містити відомості про найменування, мету і предмет діяльності юридичної особи, розмір і порядок утворення статутного капіталу та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації юридичної, а також інші відомості, пов’язані з особливостями організаційної форми юридичної особи, передбачені законодавством. Це, в основному, і перераховано в ст. 12 релігійного закону. Але, крім цього, в статуті релігійної організації повинно бути зазначено згідно ст. 12 вид релігійної організації, її віросповідну приналежність та місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об’єднання. Якщо перше ще можна віднести до найменування юридичної особи, яке та особа повинна мати і яке містить інформацію про її організаційно-правову форму, про характер її діяльності то на друге, а саме місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об’єднання, необхідно окремо звернути увагу. Згідно цивільного права, місце любої юридичної особи в любій організаційній структурі, виникає потім, внаслідок самостійної реалізації юридичною особою своїх прав, укладання різних договорів і кооперацією з іншими юридичними особами. Така інформація ніколи не міститься і не може міститися в статуті юридичної особи. Що тоді має на увазі релігійний закон в цьому випадку? Це стає зрозумілим з наступних статей релігійного закону. В доповнення до статті 5 релігійного закону, згідно якої держава бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству, стаття 8 проголошує, що держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. І от в цьому місці, законодавець починає утворювати гібрид канонічного і світського, в даному випадку цивільного, права. Визнавши, що згідного Цивільного кодексу України релігійні організації є юридичними особами приватного права, законодавець надалі творить релігійним законом гібридні юридичні особи з канонічним статутом, які мають відповідно гібридну правоздатність і для яких твориться гібридна процедура реєстрації. Якщо в цивільному праві юридична особа вільно і самостійно здійснює свої цивільні права, то тут, в релігійному законі, правоздатність і дієздатність її залежить від зазначеного в статуті місця в організаційній структурі релігійного об’єднання.

І от “живучість” цієї подвійної процедури викликана інтуїтивним намаганням всіх учасників, які задіяні як в конструюванні цієї процедури так і її використанні, зберегти цю гібридну правоздатність. Звернемо увагу на основну різницю цих двох механізмів. Перша реєстрація, т.з. реєстрація статуту(положення) релігійної організації, прописана в затвердженому Міністерством культури Стандарті надання адміністративної послуги з реєстрації статуту(положення) релігійної організації та змін до нього затвердженому Міністерством культури наказом № 366 від 18.04.2012 а також в стандартах надання цієї ж адміністративної послуги, які розробляє кожна облдержадміністрація. Всі ці стандарти містять положення, згідно якого “у разі якщо релігійний центр (управління) входить до складу чи визнає (декларує) у будь-якій формі підлеглість у канонічних, організаційних, інших питаннях будь-яким іншим діючим в Україні чи за її межами релігійним організаціям, для реєстрації статуту (положення) цього релігійного центру (управління) додатково подається документ, що підтверджує визнання такою релігійною організацією підлеглості їй новоутвореного релігійного центру (управління), або документ, який підтверджує, що новоутворений релігійний центр (управління) входить до складу такої релігійної організації”. Суть цього положення в тому, що релігійні об’єднання чи церкви, до того як пройде реєстрація статуту громади що входить в об’єднання чи церкву, можуть використати свій власний механізм утворення громади. Механізм, який регулюється внутрішніми настановами релігійного об’єднання чи канонічним правом церкви. І тоді “документ підлеглості”, який подається на реєстрацію статуту, доказує що громада утворена і діє згідно внутрішніх настанов об’єднання чи канонічного права церкви. Уже при другій реєстрації, коли громада проходить процедуру входження до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців, такі “документи підлеглості” недопустимі. Процедура входження регламентована Законом України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”, сам закон є частиною цивільного права і по цивільному праву юридичні особи є абсолютно вільними і на їх утворення, діяльність чи ліквідацію не може впливати воля інших фізичних чи юридичних осіб. Тобто сам механізм “подвійної реєстрації” є своєрідною запобіжною прокладкою, яка запобігає недопустимому зіткненню світського і канонічного права, конкуренції їх норм. Чисте і пряме використання тільки норм цивільного права знищить реальну церкву, пряме використання норм канонічного права в нормативі світського права знищує саме світське право. Звичайно існування такого гібриду не проходило без проблем і в першу чергу це проявилось в судах, де вирішувались конфлікти при нечисленних до Томосу переходах громад. Одні суди, вирішуючи конфлікт, намагалися віддавати перевагу цивільному праву, інші пробували брати до відома і поважати традиції та внутрішні настанови релігійних організацій. В 2017 році виник конфлікт між Міністерством культури України і Українською православною церквою, приводом до якого стали вимоги Мінкульту привести у відповідність до законодавства кілька статутів структурних підрозділів УПЦ. Вимоги були абсурдні, оскільки приблизно такі ж за змістом положення, які стали джерелом конфлікту, містяться в канонічних статутах всіх християнських конфесій, які існують в Україні. Але надалі, в 2019 році, законодавець прийняв зміни до ст. 8 релігійного закону, ціллю яких було проголошено захист і регуляція змін підлеглості релігійних громад, Цими змінами зобов’язано релігійні громади внести зміни до канонічних статутів, які, на думку законодавця, мали ще більше наблизити українське релігійне законодавство до світових стандартів.

Самий по собі текст другої частини ст. 8 не містить нічого такого, що може викликати труднощі чи конфлікти на початках його застосуванні. Відповідно до всього змісту ст. 8, релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об’єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Від інших релігійних організацій релігійна громада відрізняється тим, що повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов’язковим, тобто громада існує без статусу юридичної особи. За таких обставин положення про право на вільну зміну підлеглості є чисто декларативним, порушити яке неможливо як і немає необхідності його захищати. Такі переходи, якщо вони проходять, проходять поза межами права, невидимі для держави і повністю регулюються церковним чи канонічним правом. Тобто громада без перешкод може міняти підлеглість щогодини і 24-и рази на добу.

Проблеми виникають потім, коли релігійна громада по власному бажанню захоче зареєструвати статут і набути статусу юридичної особи чи коли організація зразу утворилась зі статусом юридичної особи. Логіка тут така – оскільки поняття “релігійна організація” є узагальнювальним, в яке входить і поняття “релігійна громада”, релігійна організація з зареєстрованим статутом має всі права і обов’язки які має релігійна громада плюс права і обов’язки організації в статусі юридичної особи. Тому право на вільну зміну підлеглості має і релігійна організація-юридична особа. А оскільки утворення і діяльність всіх юридичних осіб на сьогодні у нас регулюється цивільним правом, необхідно зміст права на зміну підлеглості юридичної особи розглянути з точки зору Цивільного кодексу України. Для досягнення своєї мети чи цілі, які описані цивільним правом, юридичні особи приватного права можуть утворювати різні союзи, входити чи виходити з таких союзів. Тобто вчиняти то, що називається зміною підлеглості. В цивільному праві об’єднання юридичних осіб може створюватись з двома цілями. Перша – це спільне провадження складної підприємницької діяльності. Приклад – промислові концерни. Друга – об’єднання для представлення і захисту спільних інтересів. Приклад – Союз хіміків України, Федерація роботодавців України. Ці утворення, входи і виходи здійснюються на основі цивільних договорів, які регламентують, регулюють входи і виходи чи підпорядкованість при здійсненні спільної діяльності.

Цивільне право дозволяє вчиняти такі дії за єдиної умови – мета юридичної особи, ідея, яка утворила і об’єднала громадян в спілку не міняється. Зрозуміло, що за такого стану речей неможливе об’єднання підприємств з благодійними чи громадськими організаціями як і неможлива зміна мети підприємства на іншу, благодійну чи громадську. За таких обставин, релігійні організації-юридичні особи, мету яким визначив законодавець як задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру, по логіці закону можуть міняти підлеглість, входити в союзи тільки з організаціями, які мають таку ж мету але ці союзи будуть громадські а не релігійні організації. Такі як, наприклад, Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій. Входження в ці союзи не вносить ніяких змін в статути громад, які увійшли в союз. Але ст. 8 Закону України “Про свободу совісті і релігійні організації” має на увазі зовсім іншу підлеглість. Це канонічна підлеглість і проголосивши, що цією статтею держава буде захищати і регулювати ці канонічні переходи, український законодавець створив черговий нежиттєвий гібрид світського і канонічного права. Термін “зміна підпорядкування” в цивільному праві має інший зміст чим той, який вкладають у нього віруючі і в реальності це означає зміну віри чи зміни у вірі частиною віруючих. Але саме цивільне право не в змозі описати і навіть не існує таких правових термінів які б описали цю зміну віри чи якісь зміни у вірі. Цивільному праву байдуже до цих змін, воно їх не бачить. З точки зору основ цивільного права воно безглузде і громада може міняти “підпорядкування” у всьому діапазоні світових релігій і культів, залишаючись згідно положень нашого релігійного закону одною і тією ж юридичною особою. Звучить це безглуздо як і безглузді наші намагання цивільним правом “захищати” чи “регулювати” такі переходи юридичної особи. Зміст це би мало тільки в тому випадку, як би ми доказували всім і переконували всіх в тому, що юридична особа може вірити в Бога.

Визначивши мету організації як задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру, сфальшувавши, підмінивши реальну мету, яка об’єднала віруючих, законодавець проігнорував реальні процеси, які можуть проходити з цією метою і з цією організацією. Ці реальні процеси проходять в духовному житті людини, вони ірраціональні, не описуються мовою права і держава може тільки констатувати – існує чи не існує в реальному житті та чи інша спілка або єдність. За таких умов, при намаганні релігійної організації-юридичної особи міняти підлеглість, держава не може вникнути і не може описати зміни які проходять з ідеєю, що об’єднала віруючих в спілку, не може і не повинна вникати в метаморфози, які проходять в духовному житті віруючих. Держава може тільки констатувати, що якісь зміни в ідеї, яка утворила первинну спілку, привели до її зникнення і така юридична особа може бути тільки ліквідована. Положення про право релігійної організації-юридичної особи міняти підлеглість немає ніякого змісту в цивільному праві, є фікцією.

Врешті зміни в українському православ’ї, які виникли після вручення Томосу, привели до повної нейтралізації статті 8 релігійного закону. Сам по собі процес визнання автокефалії є позитивним як для церкви так і для історії держави. Але це тільки тоді, коли це визнання є гармонічною стадією в розвитку державно-церковних відносин. В нашому ж випадку, коли це частково роблено українським законодавцем і українським релігієзнавцем, коли воно є продовженням гібридних положень українського релігійного закону — наслідки непередбачувані. Що можна сказати про процес, який призвів фактично до нейтралізації нежиттєвих, гібридних положень в релігійному законі? З одного боку нейтралізацію можна зарахувати до позитиву, але це сталося внаслідок того, що релігійний закон в частині зміни підпорядкування став мертвим, його не виконує жодна парафія з числа тих що вже перейшли чи збираються перейти. І не тому, що парафії закононеслухняні. Закон неможливо виконати, він надалі залишився таким, що буде генерувати конфлікти. До такого стану призвели зміни в релігійному законі, прийняті Законом України “Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи” від 17.01.2019. Під час його прийняття автори змін стверджували, що ці зміни приймаються на виконання рішення ЄСПЛ по справі “Свято-Михайлівська Парафія проти України” від 14 червня 2007 року і саме цими змінами в релігійному законодавстві України буде досягнуто виконання міжнародного принципу автономії громад. Але в який вже раз можна зауважити, що у відносинах держави і церков, як і в багатьох інших речах, у нас фатально проявляється неможливість гармонізації власного законодавства із ЄС. Зовнішньо ми без проблем перекладаємо міжнародні норми, цитуємо їх але складається враження що нам необхідний додатковий переклад з української на українську. Так от, рішення по справі “Свято-Михайлівська Парафія проти України” до сьогоднішнього дня залишилось незрозумілим для українського законодавця, не спричинило ніяких(!) змін у відносинах держави і релігійних організацій. В подальшому, українські суди сумлінно намагалися застосовувати рішення Європейського суду в схожих ситуаціях і в 2010 році Г. Друзенко, зібравши ці рішення, підвів своєрідний підсумок цьому застосуванню. Цей матеріал був опублікований під назвою: “МАРНІ СПОДІВАННЯ: післямова до рішення Європейського суду з прав людини у справі “Свято-Михайлівська парафія проти України”[6, С. 128-135]. Головний висновок – на основі рішення ЄСПЛ національні суди приймали рішення, які суперечили одне одному.

Що ж знайшов в тому рішенні законодавець саме зараз? Скажемо так — там немає прямих цитат але дух того складного рішення коротко можна представити так. Європейська Феміда зі здивуванням звертається до держави Україна — якщо вам потрібний цей захист права релігійних громад-юридичних осіб на зміну підпорядкування, то чому ви спинились на пів дороги? Цивілізоване вирішення цього питання повинно передбачати легальний список всіх членів громади і, згідно вашого Цивільного кодексу, облік майна, яке вніс кожен член громади. Що допоможе потім цивілізовано вирішити долю майна. Адже саме доля майна парафій, а не “право” на зміну підпорядкування стало основним джерелом конфліктів при переходах парафій. Це і зробив український законодавець. Але основним мотивом в тому рішенні, який не розуміє український законодавець і релігієзнавець є оте “якщо вам потрібний”! Європейські судді дивуються і не розуміють, чому закон генерує конфлікти. Вони рахують що країна, яка ратифікувала всі ті їхні конвенції, така ж як і їхня і живуть там такі ж люди як і у них. Тобто, як у них так і у нас, стаття 35 Конституції України, як і сам релігійний закон, є результат своєрідного суспільного договору держави з віруючими, релігійними організаціями, християнськими церквами і той перехід парафій необхідний всім церквам, погоджений з ними. І от на початках в 1991 році, коли держава почала будувати відносини з церквами, вона в діалозі з ними повинна була бачити, що вони визнають своєю власністю і як нею розпоряджаються. А вони, всі християнські церкви України, визнають власниками церковного майна не громади а всю церкву. Незважаючи на те, держава, в порушення конституційного відділення, втрутилась в життя церков і сама “призначила” власниками парафії, зробила з церкви зібрання незалежних юридичних осіб з гібридними статутами, зі статутами в яких поєднала бульдога з носорогом – світське і канонічне право. Тут ми повинні признати, що міжнародні норми, як і наша переписана в них Конституція, не стали у нас джерелом права. Не став джерелом права їхній основний принцип відносин — автономія організації. Ми без проблем записали в законодавстві, в підручниках що держава визнає ту автономію, але тут знову треба перекласти на українську. Автономія це не колір і не запах і в цивілізованому значенні означає, що громада сама визначає себе як автономну, сама визначає свої межі і порядок створення і існування. Держава тільки потім знаходить ту автономну громаду, бачить, розуміє ці межі, поважає їх і визнає. Визнає а не призначає! Тобто у нас в реалі парафії згідно “традиції та внутрішніх настанов” не є автономними організаціями. Автономними організаціями є християнські церкви. І якщо український релігієзнавець любить міжнародне право і свій предмет релігію, то він повинен бачити і засвідчити, а також довести до законодавця, який в більшості далекий до розуміння предмету і теми закону, що автономним утворенням є самі християнські церкви як цілий організм, що це утворення не складається з незалежних і самостійних юридичних осіб.

Змінами від 17.01.2019 в релігійний закон було, між іншим, внесене наступне:

Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).

Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення”

Тобто, згідно нового тексту закону кожна новоутворена релігійна організація, від дати прийняття змін до закону, в своєму статуті дає визначення членів організації і згідно цього визначення записує правила прийому і виключення членів організації. Надалі, разом з текстом статуту реєстратору(!) при легалізації, по прикладу цивільних юридичних осіб, необхідно подати список всіх фіксованих членів організації, які потім можуть вирішувати долю парафій і, зокрема, долю її майна. Оскільки зміни приймались поспіхом, не вирішеним залишилось питання — ті тисячі парафій, які утворені до прийняття змін, повинні вносити зміни в статуті і подавати реєстратору список членів? Закон вроді не повинен мати зворотньої дії. Але зрозуміло, що тим раннім парафіям, які утворені до прийняття змін і хочуть робити перехід, необхідно визначити список віруючих і подати його реєстратору. І от гумор ситуації в тому, що ми, як і російський законодавець, намагаємось дати законодавче визначення “віруючого”. Хоч в законі і прописано, що кожна(!) парафія сама визначає “віруючого”, але ж цим внутрішнім, канонічним визначенням надалі буде користуватися суд, користуватися в світських, правових висновках і рішеннях. Тобто, в котрий раз ми дивуємо світ своєю законотворчістю, продовжуємо творити нежиттєві гібриди світського і канонічного права.

На сьогодні жодна християнська парафія ще не навела в своєму статуті визначення віруючого християнина і очевидно цю безглузду вимогу закону не виконає жодна конфесія а у держави вже не вистачить сил і енергії “дотиснути” цей закон. Всі переходи парафій пустили на самоплив, одні переходять тихо і непомітно, одні йдуть до суду і включаються в довгий марафон судових розбірок….

Виправити ситуацію можливо і для цього необхідний якби реверс в перші часи незалежності, до “нульового часу” і так пробувати “реанімувати” державно-церковні відносини, “реанімувати” статтю 35 Конституції України.

Для цього

– повністю відмінити релігійний закон;

– виходячи з того, що релігійні організації в дійсності утворюються поза межами світського права, внести зміни в Цивільний кодекс України, якими доповнити перелік юридичних осіб публічного права на початках хоча би християнськими церквами, потім розширювати до всіх релігійних і громадських організацій.

– ліквідувати безглузді облік і звітність релігійних організацій в статистичних і податкових органах;

– почати торувати шлях до конкордатів…

1. Л. Владиченко. Процедура реєстрації релігійних організацій – актуальне питання державно-конфесійних відносин в Україні. Режим доступу: https://www.religion.in.ua/main/daycomment/18863-procedura-reyestraciyi-religijnix-organizacij-aktualne-pitannya-derzhavno-konfesijnix-vidnosin-v-ukrayini.html(дата звернення 08.01.2021р.)

2. М. Васін. Огляд законодавчої роботи Верховної Ради України четвертого скликання у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій. Режим доступу: https://www.irs.in.ua/en/oglyad-zakonodavchoji-roboti-verhovnoji-radi-ukrajini-chetvertogo-sklikannya-u-sferi-svobodi-sovisti-ta-diyalnosti-religiinih-organizacii(дата звернення 08.01.2021р.)

3. У. Хаварівський. Удосконалення державної системи обліку релігійних оргпнізацій в Україні. Історія релігій в Україні: науковий щорічник 2013. Кн. ІІ. – Львів: Логос, 2013. – С. 59-68

4. У. Хаварівський. Реєстрація та набуття статусу юридичних осіб церквами та релігійними спільнотами в Словацькій Республіці. Режим доступу: http://religio.org.ua/index.php/religio/article/download/472/470(дата звернення 08.01.2021р.)

5. А. Юраш. Режим доступу: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=409917700225887&id=100036229807988(дата звернення 08.01.2021р.)

6. Г. Друзенко. Марні сподівання: післямова до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Свято-Михайлівська парафія проти України”// Юридичний журнал. № 9 – Київ : Фоліант , 2010. — С. 128-135.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *