В давньому архіві знайшов це. Участь в релігієзнавчій конференції, яку проводив в Івано Франківську Святослав Кияк. Тоді, коли він ще мав кафедру і був ініціатором конференцій “Україна — Ватикан”. Я брав участь здається в кількох його міроприємствах, в двох точно. Ну і тут поверхово і легковажно намагався вивести проблеми українських державно-церковних відносин з теорії Нікласа Лумана.
Так сталось, що в кінці 90-х років, коли мені надоїло профспілкове правове болото, я звернув увагу, зацікавився відносинами релігійних організацій і держави в Україні. Це вдалось легко, оскільки основи цих відносин в багато чому схожі на відносини з об’єднаннями громадян. Особливо відносини з державними органами. Легко виявлялись проблеми і я почав брати участь в релігієзнавчих конференціях. Спочатку в тих, що поряд — Галич, Івано-Франківськ. Потім львівські конференції. Втім швидко переконався що і тут в правових питаннях теж болото. Тільки більше по розмірах. Релігієзнавці в своїх наукових заняттях ретельно уникали правових питань, особливо під час їх загострення. Тактика вірна. Ця наука в основному фінансується державою, а гострота в правових питаннях мінялася як флюгер в залежності від змін у владі. Ну і надалі я називав “розвагами” цю свою участь в їх конференціях. Дійшло до того, що брався їм доказувати приналежність науки “релігієзнавство” до псевдонауки а їх називав науковими імітаторами. Терпіли мої витівки, публікували. В 2019 році, для конференції в Івано-Франківській академії Івана Золотоустого, навіть створив двійника, поселив в Чернівцях і на конференцію подав дві статті — свою і двійника. Обидві опубліковані в галицькому збірнику.

https://www.religion.in.ua/news/vazhlivo/25981-katolicki-pravoslavni-ta-yudejski-bogoslovi-provedut-mizhnarodnu-konferenciyu-ukrayina-i-vatikan-problemi-ekumenizmu.html

В Івано-Франківську, в Прикарпатському національному університеті ім. В.Стефаника, з нагоди відзначення 50-річчя Другого Ватиканського Собору, 21-22 листопада відбулася VII Міжнародна науково-практична конференція «Україна і Ватикан: проблеми екуменізму в сучасній Україні в контексті Декрету про екуменізм (21.11.1964 р.) Другого Ватиканського Собору».

Як повідомляє кореспондент РІСУ Наталя Палій, захід відбувся за ініціативи та підтримки Прикарпатського національного університету, Івано-Франківської Архиєпархії та Митрополії УГКЦ, Івано-Франківської Теологічної Академії УГКЦ, влади області, Посольства України при Апостольській Столиці, Апостольської Нунціатури в Україні, Львівської архидієцезії РКЦ.

В конференції взяли участь представники духовенства, науковці студенти з України, Польщі, Італії.

В рамках проведення конференції проведені пленарні засідання, релігієзнавча екскурсія до міста Галича в Національний заповідник «Давній Галич» та музей караїмів.

«Сьогодні в університеті зібралося чимало вчених з різних країн і ми разом роздумуємо над відношеннями України і Ватикану, – розповідає Митрополит Івано-Франківський УГКЦ Кир Володимир Війтишин. – Звичайно, ці відносини стали можливі лише тоді, коли Україна стала незалежною державою. Їй потрібно розвиватися. Слово Ватикану є дуже важливим в світі, в християнському світі. Хотілося б, щоб ми також ближче підійшли до співпраці і християнські цінності могли зберігати вільно. З часу візиту Святішого отця Івана Павла ІІ в Україну, багато що змінилося. Маємо Папського Нунція в Україні, Посольство України при Ватикані – це дуже зближує нас. Святіший отець особисто молиться за мир в нашій державі і закликає усіх до миру, порозуміння та християнських цінностей». https://catholicnews.org.ua/pid-chas-mizhnarodnoyi-konferenciyi-ukrayina-i-vatikan-v-ivano-frankivsku-govorili-pro-problemi/

Дутчак Анатолій

правник профкому «Лукор-Карпатнафтохім», м. Калуш

Проблеми державно-церковних відносин на Україні.

Анотація. В статті піддається критичному аналізу українське законодавство, яке регулює утворення і діяльність релігійними організацій із застосуванням положень соціальної теорії Нікласа Лумана.  

Аналіз ведеться з позиції співставлення цивільного(світського) права і канонічного(церковного) права.

Problems of the state-church relations in Ukraine.

Annotation: In this article author makes critical analysis of Ukrainian legislation which regulates creation and activities of religious organizations. For analysis author uses the social theory of Niklas Luhmann

Analysis is made from the perspective of comparison between civil (secular) law and canon (ecclesiastical) law.

Ця стаття є спробою застосувати положення соціальної теорії Нікласа Лумана до деяких проблем відносин держави і релігійних організацій.

Згідно праць Н.Лумана суспільство, як всеосяжна соціальна система, конституюється розрізненням себе від навколишнього світу, до якого відносяться системи свідомості (індивіди), система мозку і фізичні системи. Відмежувавши себе від навколишнього світу, суспільство здатне оперувати у замкнутий спосіб і, оскільки, єдиною достовірно-соціальною операцією виступає комунікація, то оперативна замкнутість виражається в тому, що одна комунікація під’єднується до іншої комунікації. Украй формально, «системи слід визначати як ідентичності, які зберігаються у складному й мінливому навколишньому світі завдяки стабілізації розрізнення «внутрішнє/зовнішнє»[1, с.143 ]

Завдяки проведенню меж та конституюванню розрізнення зовнішнього і внутрішнього постають сфери діяльності різної складності. Світ є завжди складнішим, ніж кожна система у світі; тобто у світі можливо більше подій, ніж у системі; він може набувати більше станів, ніж система. Порівняно зі світом система не припускає для самої себе більше можливостей, редукує складність і завдяки цьому створює вищий порядок з меншими можливостями, на які ліпше можуть орієнтуватися досвід і діяння.

Ця редукція зовнішньої складності світу до формату, який уможливлює досвід і діяння, спрямовується для всіх людських системних утворень завдяки смислові, і такі соціальні системи є системами, які взаємно пов’язують дії завдяки їхньому смислові і іншими можливостями відмежовуються від навколишнього світу. Прикметним для такого опосередкованого смислом способу редукції є те, що він, утім, здійснює селекцію й заперечує інші можливості, але ці можливості можуть все-таки поставати як можливості. Попри селекцію, зберігається редукована складність як складність, і лише плин часу чітко перекреслює відомі можливості. Попри поточні концентрацію смислів і прийняття рішення, світ залишається світом, у якому постають інші можливості й до якого є доступ назовні з кожного моменту смислу. Будь –яка річ, хоча й ідентифікована в межах, дає мені можливості наступного досвіду.

Система принципово спрощує власне становище в навколишньому світі тим, що замінює об’єктивну ситуацію суб’єктивною, тобто не дає визначати свої дії безпосередньо через дійсність, а спрямовує їх відповідно до власного уявлення про неї. Недоступна складність світу стає досяжною таким чином у перспективі, може стати частково темою переживання у формі щораз визначеної й далі визначуваної невизначеності. Всі системи селективними відношеннями пов’язані кожна зі своїм навколишнім світом, оскільки вони виявляють меншу складність, і цілий світ, отже, для них ніколи не може бути релевантним. Суб’єктивним (тобто таким, що фундує світ) цей вибір системи стає лише завдяки смислоутворенню, тобто завдяки тому, що він обирає смисл, який водночас вказує на світ, з якого його обрано, і таким чином обґрунтовує його як неминущий. [1, с.149] Вибір система здійснює в лумановському медіумі, «медіальному субстраті», своєрідному понятті матерії яка не є сплавленням смислів чи елементів. Це своєрідний посередник між реальним недосяжним для системи світом і самою системою, те що ми називаємо фізичним світом. Прикладом розуміння такого стану речей є існування слова і мови як смислу і медіуму. Знайти розташування мови – справа не проста. З одного боку, її розташування взагалі не можна визначити; вона може бути побачена лише як ідеальна сутність, подібно теоремі Піфагора. Але якщо ми хочемо побачити, де міститься мова в людському житті, ми повинні сказати щось на кшталт такого: мова створена і підтримується обмінами, які течуть в лінгвістичному співтоваристві. Останнє і є її місцезнаходження. Мова не міститься в словниках і не є механічним утворення зібраних в словниках слів. Саме слово не може існувати без доступу до медіуму мови і вживання слова, смислу чи терміну без доступу до цього медіуму неможливе. Припущення, що людина може думати одним словом, не має сенсу . Я вказую на предмет і говорю “коричневий”. Але що я маю на увазі: сам предмет, відстань до нього, розмір або колір? Тільки у випадку, якщо визнаєте, що це колір, визрозумієте мене правильно.

Тому ідеальне вивчення мови – це перебування в системі мовного середовища, спілкування з носіями мови. І є правило, яке Луман вивів для всіх оперативно закритих систем , в тому числі і для складних, соціальних – імпорт системи неможливий. Можна робити спроби переносити смисли, терміни з однієї соціальної системи в другу, проте неможливо перенести медіум, в якому термін утворився. Середовище кожного смислу це є його історія. Саме такою спробою перенесення є спроба збудувати правову державу в тому числі і спроба створити відносини держави і релігії. І саме час уважніше розглянути – що утворилось в результаті цих спроб.

Виходити треба зі стартових умов побудови нашої держави, якими були соціальна система зі знищеним правом, примітизованими юридичними відносинами. За таких обставин, соціальна система, в яку намагаються привити терміни іншої системи, відноситься до цих термінів як до навколишнього середовища і робить з ними те, що система в процесі своєї життєдіяльності робила завжди з навколишнім середовищем – спрощує, редукує до форм уже існуючих в діючому медіумі системи. Радянський режим по своїй природі був ідеологічним, який не тільки привик розглядати любу релігію перш за все як ідеологію, але і силою насаджував цю привичку на всій території країни. Після розпаду радянського режиму і в умовах ідеологічного вакууму таке відношення до релігії продовжує залишатись пануючим і по сьогодні. По філософському визначенню ідеологія – це сукупність уявлень які служать для для того, щоб з’єднувати людей разом в ті чи інші соціальні структури. Тобто на першому плані як результат ідеології є організація, яка утворена цими уявленнями. І постільки для режиму релігія була ворожою, антирадянською ідеологією, для потреб практичної боротьби складний феномен релігії був редуційований до поняття релігійної громади чи організації як свого роду мінімального осередку релігії. І в подальшому вся серія репресивних мір держави по відношенню до релігії здійснювалась саме через фізичне знищення любих організаційних форм тієї чи іншої релігії. Втім такий редукційний досвід має свою історію і теорію – досить назвати роботи Гегеля, Феєрбаха, не кажучи вже про послідні узагальнення Дюркгейма і Вебера.

Сучасний законодавець, поставивши за мету будувати взаємовідносини з релігією чи навіть просто описати кордон чи межу в суспільстві які названі конституційним принципом відділення держави від церкви, послуговується цією уже готовою редуційованою формою. Зрозуміло, що саме реалізація прагнення встановити взаємовідносини з релігією можливе тільки за посередництвом релігійних організацій, у випадку відсутності яких держава просто не може себе усвідомити в якості суб’єкту будь якого відношення до релігії взагалі.

В продовження цієї редукції, спонтанно сформувалася бюрократична термінологія, в якій релігія описувалася і регулювалася органами влади і місцевою адміністрацією. У центрі цієї термінології, застосовуваної до всіх без винятку релігій, виявилося цивільне право. Тут вельми важливо пам’ятати, що самі релігії найчастіше користуються нав’язаним їм чужою і нерелігійною мовою державної влади і пов’язаною з нею наукою в описі релігіями самих себе. Останнє може іноді доходити до абсурду – як, наприклад, в офіційних документах церков, автори чи перекладачі яких ні в найменшій мірі не усвідомлюють ( найчастіше в силу нездатності до теоретичного усвідомлення чого б то не було), що говорять і пишуть про свою релігію на мові, несумісній по змісту і вираженню з мовою їх релігій і яка немає ніякого релігійного сенсу, тобто не є пов’язаною ні з даною релігійної традицією, ні, найменше, з міфологією і догматикою даної релігії Разом з тим слід вказати, що феноменологія фактів і явищ релігії, описуваних на такого роду нерелігійних мовах, показує неповноту (у кращому випадку) і помилковість (а часом і безглуздість ) таких описів не тільки з точки зору описуваних релігій, але і з точки зору нехай самого елементарного наукового підходу. Вже тільки звідси прямо випливає необхідність більш ретельного феноменологічного аналізу такого роду термінів і понять. Такі описи виникають при спілкуванні, самостійному чи вимушеному, з органами влади і найчастіше авторами їх стають юридичні служби церков. В церковних документах появляються терміни «бухгалтерський і податковий облік», «юридичні особи», «право власності», «цивільний статут парафії». Самими крайніми випадками таких ситуацій є випадки, коли релігійні організації судяться за майно при зміні свого підпорядкування і звертаються до світського суду. Сама форма позовної заяви і процесуальне право змушує священників і мирян описувати життя парафії в текстах позовів виключно в термінах світського права і це особливо контрастує з тим, що фактично суть конфлікту духовна і сам конфлікт неможливо вирішити правовими методами.

В розвиток теми привернемо увагу до виданого у видавництві «КАЙРОС» «Компендіуму соціальної доктрини Церкви». В розділі VI «Держава і релігійні спільноти» міститься переклад документу Другого Ватиканського Собору Декларації «DIGNITATIS HUMANAE», в якому латинське «Hoc ius personae humanaead libertatem religiosam in iuridica societatis ordinatione ita est agnoscendum, ut ius civile evadat» [ 2] переведене як «Право на релігійну свободу повинно бути затверджене законодавством як цивільне право».[3, с.259 ] Оскільки офіційний сайт Ватикану не містить перекладу на українську мову, зауважимо що переклад повністю відповідає білоруському тексту декларації, розміщеному на цьому ж сайті.

У латинській мові слову “цивільний” відповідає, взагалі кажучи, слово civilis. Однак ius civile в римському праві за своїм змістом не відповідає сучасному терміну “цивільне право”. Ius civile в римському праві має різне значення. Цим терміном позначається насамперед споконвічне національне давньоримське право, яке поширює свою дію виключно на римських громадян – квиритів; тому воно й іменується також квиритским правом. У цьому сенсі ius civile протиставляється “праву народів” (іus gentium) дія якого поширювалося на все римське населення (включаючи так званих перегринів). Оскільки іus gentium регулювало майнові відносини, що виникають і між перегринами, і між римськими громадянами, і між тими й іншими, воно являло собою різновид римського цивільного права. Треба зауважити, що тим же терміном іus gentium римські юристи позначали і більш широку філософську категорію – право загальне для всіх народів. Вважаючи, що сюди входять правила, які підказані самою природою людини, вони вживали для позначення цієї категорії також вираз ius naturale, природне право. .
Таким чином, цивільному праву (у сучасному сенсі) в Римі більш-менш відповідала сукупність усіх трьох названих систем – цивільного права, права народів і права преторського. В якості єдиного терміну для всієї цієї сукупності найбільш придатним є ius privatum, приватне право. Самим же терміном “цивільне право” у сучасних системах права, в тому числі і українському праві, позначають в основному ту область права, яка регулює майнові відносини в даному суспільстві.

Звернемо увагу, що в англійській мові civil – це громадянські чесноти, громадянська доброчесність, відданість громадським інтересам, здатність цікавитись ними і поступитесь своїми приватними інтересами на користь громадських інтересів. Тому розрізняють civil society (громадянське, можна було б сказати – цивілізоване суспільство) і citizens’ society – суспільство громадян.

Тому перекладом цього місця в Декларації, який найбільш відповідає оригіналу, буде переклад, що міститься в третьому томі видання «Релігійна свобода і права людини:Місія і прозелітизм» – «Це людське право на релігійну свободу має бути закріплене в конституційному устрої суспільства і стати правом громадянським».[4, с.35]

Втім це не було визначальним в намаганнях збудувати відносини держави і церкви і положення Декларації майже дослівно виконано в Конституції України. Якщо по Луману система створюється в результаті проведення межі між системою і навколишнім середовищем, то тоді штучність перенесеної чи побудованої системи саме буде характеризуватись відсутністю межі. Система буде розростатись, втягуючи чи пропонуючи суміжним системам свої смисли і терміни, які при такому розростанні втрачають свої медіуми і врешті весь свій зміст. Саме так стається, коли системою цивільного права намагаються регулювати створення і діяльність релігійних організацій. А оскільки все це створення і діяльність врегульовані канонічним правом і існує конституційне положення про те, що «держава бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій», була якби створена окрема правова територія на якій утворюються і діють ці організації. Цією територією і є Закон України «Про свободу совісті і релігійні організації» і основна особливість тут в тому, що була зроблена спроба об’єднати цивільне і канонічне право. Такі спроби безглузді і акт, який намагається це зробити, порушує основи світського права і є складним, на законодавчому рівні, втручанням в діяльність Церкви і релігійних організацій. Коли йдеться про основи світського права, маються на увазі такі основи як конституційний принцип розділення держави і Церкви, які неможливо ввести законодавчо а тільки задекларувати. Розділення повинно самозародитись. Так як, наприклад, неможливо нормативними актами заставити людину бути вільною – можна тільки задекларувати.

Зауважимо, що законодавцеві, який збудував таку схему і ставив ціллю з її допомогою регулювати «створення й діяльність» релігійних організацій, не вистачає трохи здорового глузду й почуття гумору. Специфічного юридичного почуття гумору. Адже по суті ставилося завдання регулювати діяльність, яка почалася й сформувалась раніше держави, громадянами якої є самі законодавці. Раніше навіть народження мови, на якій законодавець видавав текст Конституції й відповідні законів. Причому й західний конституційний принцип відділення релігійних об’єднань від держави, механічно перенесений у Конституцію України, законодавець відносить до тих же принципів, які регулюють «створення й діяльність». Тоді як зміст ст.35 Конституції, крім ствердження невтручання й незалежності держави й релігійних об’єднань, має інший, більш важливий аспект – визнання автономії релігійних об’єднань. Причому принцип невтручання й незалежності є додатковим і залежним від принципу автономії. Тому ст.35 не регулює «створення й діяльність» забороною на втручання а просто констатує факт існування на території держави утворення зовсім іншої природи ніж сама держава, створеного раніше чим сама сучасна держава з її Конституцією і учасниками цього утворення є громадяни цієї ж держави. Слово «автономія» необхідно використовувати в сучасному змісті, тобто система автономна, якщо вона сама встановлює власні підходящі закони, живе за цими законами постійно їх відновляючи. Тобто релігія визнається складною формою життя і навіть сама Церква називає себе Особистістю, Організмом.

Оскільки і Закон України «Про свободу совісті і релігійні організації» і Цивільний кодекс України відносять порядок утворення релігійних організацій-юридичних осіб виключно до цивільного права і називають відносини віруючих всередині організації цивільно-правовими, покажемо як порушуються самі основи цивільного права. Так же як і існують декларовані права в Конституції, в цивільному праві існує і діє принцип що в основі цивільних правовідносин, які регулюються цивільним правом лежать дії, в яких проявляється воля вільних суб’єктів – фізичних і юридичних осіб. В основі цивільного права лежить головний фундамент – автономія волі учасників приватноправових відносин, тобто їхній вільний розсуд щодо того, чи вступати їм у майновий оборот, з яким саме контрагентом і на яких умовах. Такі рішення учасники ухвалюють вільно, зі своєї ініціативи, на свій ризик і під власну майнову відповідальність. Вони також самі вирішують, чи здійснювати приналежні їм права. Ці дії називаються юридичними фактами і з цими фактами, як фактами реальної дійсності, чинні закони й інші правові акти зв’язують виникнення, зміна або припинення цивільних прав і обов’язків, тобто правовідносин. Так от, в нашому випадку, дієздатні віруючі громадяни, що об’єдналися в релігійну організацію, не ставили мету створити юридичну особу приватного права. Вони не ставили метою створити громадську організацію, яка буде представляти й захищати їхні інтереси, надавати послуги або сприяти спільному сповіданню й поширенню віри. Більше того, у більшості випадків, по їхньому глибокому переконанню, не вони її створювали й називати їх «засновниками» це принаймні святотатство. Об’єднавши майно, вони не ставили мети створити нову приватну власність. І от, за таких обставин, всупереч реальному волевиявленню дієздатних громадян, законодавець намагається назвати цивільними правовідносинами відносини, у яких немає юридичних фактів, з якими цивільне право зв’язує виникнення самих цивільних правовідносин.

Як підсумкове зауважимо – віднісши порядок створення й регулювання діяльності релігійних організацій до цивільного права, законодавець фактично створив нормативний акт, основні частини якого, що стосуються утворення й діяльності релігійних організацій, можна визначити як мертві. Мертві, порожні норми, які не використовуються ні державою ні самими релігійними організаціями, усі аспекти утворення й діяльності яких повністю врегульовані канонічним правом(!). Цю своєрідну творчість можна назвати чиновницьким наївним богохульством, протистояти якому в Церкви немає ні фізичних ні інтелектуальних сил і яке завдає шкоди як світському так і канонічному праву. Церква уступає, механічно виконує всі ці безглузді приписи із засновниками, цивільними статутами, реєстрацією, юридичними особами з приватною власністю, фінансовими й статистичними звітами й продовжує своє життя згідно внутрішніх норм. Тобто в країні як би існують дві церкви – реальна, з життям згідно з канонічними нормами й інша, бутафорська, створена тільки на папері на догоду цієї неприродної суміші цивільного й канонічного права.

І ця бутафорія, нежиттєвість норм стає очевидною тільки тоді, коли ними дослівно намагаються користуватися, тобто в конфліктних ситуаціях.

Задамося питанням – чи зможе нерелігійний законодавець, який прочитає підручник релігієзнавства, написати і прийняти закон, що буде регулювати діяльність і створення релігійних організацій? Очевидно такої цілі собі ставити неможливо. Релігія має об’єктивне існування сама по собі і абсолютно різними речами є описувати віру і вірити, описувати ритуал і приймати участь в ритуалі. Якщо дослідник досліджує і думає про релігію, то він повинен усвідомлювати що релігія теж, скажемо так, думаючий суб’єкт, а не просто об’єкт його думки. Крім релігієзнавства, існує самоописання і власна точка зору, яку релігія має про себе в священних текстах, в авторитетній літературі, у висловах людей що представляють її чи просто наслідують. Все це вказує на те, що відносини держави з Церквою повинні будуватись на спілкуванні як з Особистістю і всі проблеми повинні рішатись на договірній основі.

1. Луман Н. Поняття цілі і системна раціональність: щодо функції цілей у соціальних системах. К.; Дух і літера, 2011.
2. http://www.vatican.va/archive/hist_councils/ii_vatican_council/documents/vat-ii_decl_19651207_dignitatis-humanae_lt.html
3. Компендіум соціальної доктрини Церкви. К.; КАЙРОС, 2008.
4. Релігійна свобода і права людини: Місія і прозелітизм. У 3т. – Т.3. – Львів: Свічадо, 2004.

—————————————————————————————————–

Оскільки в конференції в більшості брали участь місцеві науковці, на релігієзнавчу екскурсію до міста Галича в Національний заповідник «Давній Галич» та музей караїмів поїхали тільки двоє далеких гостей, представник заповідника і я. Цими гостями були науковці з м.Суми Валентин Вандишев і Олена Переломова.