Як їм користуватись канонами?

Говорити про канони чи про канонічне право важко. І не тільки тому, що складна тема а і через те, що в Україні відсутнє середовище, в якому на таку тему можна говорити і писати про сучасний стан канонічного чи церковного права. Я підкреслюю тему — саме сучасний стан і тут можна виділити мабуть єдину книжку, на тій стороні, де автор намагався щось з цього приводу сказати – книга архимандрита Філіпа (в світі Веніамін Сімонов) “Церковь — общество — хозяйство”. Відсутність такого середовища я зв’язую з тим, що канонічне право в православ’ї в порівняні з католицизмом взагалі не розвинено що, в принципі, і є однією з причин деградації державно-церковних відносин в Україні. Такі місця в статті архімандрита Серафима (Панкратов), як “мислимо в руслі канонічного права, тобто закону” або “в УПЦ — канонічний безлад та відсутність реальної соборності” є просто несуразні. Беззмістовні, оскільки автор знайомився тільки з “загальною проблематикою”. Те, що канони не є законом, може засвідчити навіть український держчиновник, який буде читати Конституцію України чи окремі судові рішення по міжцерковних суперечках. Інша справа, що іноді їх не читають або вони потребують додаткового перекладу з українського на український… Ну а “Православна енциклопедія” потребує не цитування, а вдумливого читання. Можливо Церква має крім важливого морального християнського закону ще якісь, менш важливі початки, але називати їх правовими чи юридичними(!) буде зовсім неправильним, таким що не відповідає Божим Заповідям. Божі Заповіді не є законами і не є приписами, які християнин застосовує до зовнішнього світу чи до його жителів, судить ними зовнішній світ чи його жителів. Божі Заповіді християнин застосовує тільки до себе.

Так, християни мають чи можуть мати проблеми з канонами, з канонічним право чи зі соборністю. Але джерелом канонів є віра і основою цих проблем є тільки проблеми з вірою. Тому обговорювати проблеми канонів це рівноцінне обговорюванню проблем віри і, відповідно, необхідно погодитись, що християнин повинен рішати тільки свої власні проблеми у вірі. Перепоною в намірах обговорювати проблеми відносин з Богом сусіда завжди є ті ж Заповіді Божі. А якщо є негаразди в Церкві — то користуйсь єдиним і надійним правилом — в тих негараздах винен є тільки я один. Продовженням цього правила є розуміння, що проблеми і негаразди в Церкві має вирішувати тільки сама Церква. Тому їх називають “внутрішні” і в першу чергу на це вказує українська Конституція.

Окремим жанром таких обговорювань у нашій країні є різноманітні шоу, на яких обговорюють міжконфесійні відносини. Такі, наприклад, як обговорення того “підпорядкування”. Умови нашої країни, те, що називають поліконфесійність, створили особливе середовище, в якому обговорюються ці відносини. Середовище “стадіону”, на якому публіка, виходячи зі свого розуміння простих правил гри, зразу же, після розміщення на трибунах, рахує себе знавцями цієї “гри” і вправі обговорювати її нюанси. Це не є добре коли церковники і різного рівня фахівці такі “попівські розмови” запускають в ефір, в широку публіку. Особливо в нашій країні. На це шоу збігається народ, біляцерковний і не дуже, збігаються якісь напівбожевільні, припадочні коментатори. Головна дурня таких шоу в тому, що ті коментатори і болільники думають що вони з церковниками обговорюють одну тему. Церковники теж нечесно цим користають. Ілюзія спільної теми виникає від того, що ті і ті користуються одинаковими словами і термінами. Але в філософії можна прочитати, що релігія це замкнута структура, яка користується власними поняттями і термінами, які відрізняються від понять і термінів буденного життя. Навіть якщо ці слова і терміни мають однакове написання і акустичне звучання, вони мають різний зміст в закритому церковному середовищі і в світському середовищі.

І от відповідно до цього, якщо ми погодимось що проблеми Церкви є тільки Її внутрішні проблеми, ми повинні погодитись що обговорювати ці проблеми, вирішувати ці проблеми Церква повинна тільки на власній мові. Однією з таких мов є мова канонів. І тут ми можемо дотично говорити щось про проблеми канонів, не торкаючись проблем віри. Саме канони, канонічне право, відділяючись від світського права, підчеркують межі Церкви, порушення яких в першу чергу знищує саму Церкву, профанує її існування в задекларованому нашому суспільстві. І врешті нищить і саме світське право, яке теж має свої межі, виходом за які на неправові території знищується і право. Тут, в обговоренні, ми намагається говорити про суб’єкти, які в Конституції України зазначені як “відділені”. Причому не просто “відділені” а і існує той простір “відділення” і існує “відділений” режим їх існування. Ми не будемо торкатись складного питання генези і функціонування цього “відділення”, але зазначимо, що серед іншого, якраз в тому просторі існує і “відділена” мова інших слів і термінів, які відрізняються від нашої мови слів і термінів. І от це конституційне розділення, після прийняття Конституції, не було продовжене в подальшому світському праві і там, в базовому релігійному законі, існують і описані дикі, придуркуваті гібриди світського і канонічного права, якими намагаються користуватись як державні чиновники разом з суддями і юристами, так і самі члени релігійних організацій. Додатково до цього армії правовиків і науковців намагаються світською мовою описати церковне право, канони, влаштовують гібридні “експертизи” канонів, канонічних відносин. Одним з таких гібридів є процедура державної реєстрації, намагання якось показати можливість існування в цивільному праві тих, попередньо вже “описаних” релігійним законом новоутворених гібридів.

Якщо архімандрит Серафим (Панкратов) хоче говорити про канонічний безлад і про якісь першочергові поради на його подолання — то зауважимо — канонічний безлад в українському православ’ї і першим кроком в подоланні може бути християнське рішення українськими християнськими церквами майнових питань. Після розвалу Союзу українське і російське релігійне законодавство скопіювали останній союзний релігійний закон і цими законами на територіях утворилось середовище напівбезгосподарного культового майна, яке ділилось між гібридними юрособами. Причому ніколи та юрособа в силу її гібридності до кінця не була повноцінним власником майна, через що надалі по тому безгосподарному майновому желе в Україні періодично проходили, і будуть ще проходити, стихійні, варварські хвилі перерозподілу майна. Чому в Україні? З “далекими цілями” золоторукому українському депутату прийшло в голову влаштувати всеукраїнську клоунаду з “переходами” громад — релігійна громада має право і може безперешкодно міняти канонічне підпорядкування. Що то таке — канонічне підпорядкування? Зрозуміло що це є частина віри, походить від віри і для віруючого Петра Петровича Петренка це означає якісь зміни в його вірі, врешті зміну віри. Якщо П.П. Петренко є атеїстом то, зрозуміло, він не може міняти канонічне підпорядкування. І от вже більше 30 років Україна намагається доказати цивілізованому світу, що українська юридична особа-громада вірить в Бога, що в української юридичної особи, створеної згідно Цивільного кодексу України, можуть відбуватися якісь зміни у вірі і вона тоді міняє канонічне підпорядкування. Це при тому, що світове цивільне право не розуміє що то таке канонічне підпорядкування юрособи, не може його описати і воно з точки зору світського права безглузде. Далі до цього неструктурованого желе, в порядку “обговорення” починають ліпити терміни “рейдерство”. Тут треба зрозуміти, що в українців на рівні “колективної свідомості” право власності існує в якомусь ослабленому рівні і тому намагатись приліпити до цих процесів термін “рейдерство” важко. Рейдерство — це термін похідний від права власності і при його кволому існуванні, назвати українські “процеси”, які відбуваються в середовищі українського культового майна, рейдерством важко. Більше підходить термін “мародерство”. Але, знову ж таки, і цей термін передбачає існування права власності. Тому необхідно говорити про українські особливості мародерства в середовищі українського культового майна, яким займаються всі українські християнські церкви.

У всі часи мародерство було ознакою військових конфліктів, при яких військові загони або банди найманців грабували беззахисне населення на територіях, статус яких тимчасово був не встановлений. Забирав той, хто був сильніший, кого було більше. Так і у нас. І тут особливістю українського мародерства є те, що воно якби існує в двох площинах — в площині світського права і в площині церковного права. В площині світського права, використовуючи реальну війну, політики і законодавці відкрили гібридний релігійний фронт і «організували» законоподібний грабунок розділених релігійними переконаннями одних громад громадян другими громадами громадян. Законоподібне мародерство, в якому тимчасова і нелегалізована більшість “референдумом” забирає майно у меншості, іноді використовує при цьому владні засоби. В іншій площині, площині церковного права мародерство важко помітити, оскільки те право церквами майже не використовується. Якщо знайдеться якийсь священик чи богослов, який візьметься пояснювати українському православному християнину чи громадам що все ж таки по канонам майно громади є майном всієї церкви, на нього подивляться як на ненормального. Втім церкви особливого бажання вчити канонам вірних не мають, вони з самого початку державою і без особливого спротиву з їх сторони усунуті від цих процесів. І сьогодні як і завжди все було пущено на самоплив. Можна сказати, що склався своєрідний український, некерований процес самоорганізації розподілу майна культового призначення. Але це напівварварський процес, доправовий процес, в якому право власності завжди отримує сильніший, той, хто може перший дотягнутися до майна і потім захистити його. І це особливо вражає, оскільки мародерами стають християни і їх спільноти. Адже ж саме в християнському середовищі в давні часи виникло розділення церковного і світського права, при якому християнське середовище залишилось ізольованим місцем де панували моральні основи керування церковним майном.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *