Звідки патології в українському праві, або Порівняльний аналіз релігійного законодавства України і Грузії

https://www.religion.in.ua/main/analitica/43170-zvidki-patologiyi-v-ukrayinskomu-pravi-abo-porivnyalnij-analiz-religijnogo-zakonodavstva-ukrayini-i-gruziyi.html

В Академії відбулася Міжнародна конференція

Опубліковано: П’ятниця, 29 листопада 2019, 20:05

Протягом двох днів, 28-29 листопада 2019 року, в Івано-Франківській академії Івана Золотоустого проходила Міжнародна наукова конференція «Україна-Ватикан: контекст конфесійних ідентичностей і релігійних трансформацій у світі та Україні».

Конференція відбулася за підтримки Архиєпископа і Митрополита Івано-Франківського УГКЦ Володимира Війтишина і міського голови Івано-Франківська Руслана Марцінківа.

Співорганізатори конференції – Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної Академії наук України, Івано-Франківська академія Івана Золотоустого, Національний заповідник «Давній Галич», Українська Асоціація релігієзнавців.

З вітальним словом до учасників конференції звернулися в.о. ректора Івано-Франківської академії Івана Золотоустого, кандидат наук з богослов’я, доцент Василь Гоголь, секретар Івано-Франківської міської ради Віктор Синишин, завідувач відділу філософії та історії релігії відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної Академії наук України, доктор філософських наук, професор Людмила Филипович, заступник генерального директора Національного заповідника «Давній Галич» з наукової роботи, кандидат історичних наук Семен Побуцький, головний спеціаліст Департаменту освіти, науки та молодіжної політики Івано-Франківської обласної державної адміністрації Оксана Дяків.

Робота конференції відбувалася за такими напрямами: сучасні конфесійні трансформації, міжрелігійний діалог, зовнішня політика Ватикану, екуменізм; історична трансформація релігійної, національної і культурної ідентичності суспільства в контексті цивілізаційних змін; проблеми шлюбу, сім’ї, жінки і молоді в католицькій і православній церкві.

В роботі конференції взяли участь науковці, експерти, аналітики з Бельгії, Білорусі, Грузії, Італії. Середовище українських дослідників було представлено учасниками з Вінниці, Галича, Донецька, Івано-Франківська, Калуша, Києва, Львова, Рівного, Одеси, Острога, Тернополя, Чернівців. Загалом, в науковому заході взяло участь понад 70 учасників.

В рамках проведення конференції її учасники презентували для Академічної бібліотеки свої наукові видання, а також відбувалася виставка тематичної літератури.

За підсумками конференції планується видання наукового збірника.

Фотографії https://www.facebook.com/permalink.php?id=503955899764256&story_fbid=1395407397285764

Анатолій Дутчак

Порівняльний аналіз релігійного законодавства України і Грузії.

Ставлячи мету досліджувати і порівнювати релігійне законодавство країн, які утворилися після розпаду СРСР, для українського релігієзнавця найбільший інтерес в цьому аспекті становить законодавство країн, які традиційно рахувались православними країнами чи країнами, де більшість населення відносить себе до вірних православної церкви. З цієї точки зору найбільш цікавим і таким, що відрізняється від загального потоку розвитку, є релігійне законодавство Грузії. Здавалось би при при одинакових стартових умовах, які визначались одинаковим градусом боротьби з релігією на просторі СРСР і одинаковим тим, що називалось радянською правовою системою, Грузії тим не менше вдалось розпочати свій, такий що відрізняється від українського, правовий шлях у розвитку відносин з релігійними організаціями. Назагал даремно шукати тут якихось правових порад чи конструкцій для вжитку і все сталось якби само собою, органічно і ця органіка випливає зі здорового глузду, який радить не поспішати і починати все з діалогу, з намагання зрозуміти складного партнера, яким являється церква чи релігійна організація. Це видно навіть при поверхневому знайомству з грузинським релігійним законодавством, в якому виявляється до цих пір не існує відповідників українському чи російському закону про свободу совісті. Його відповідник розміщений в Конституції Грузії і цього достатньо як для верховного основного принципу, який не потребує ніяких уточнень і які тільки девальвують і знецінюють його конституційний зміст.

Сучасне правознавство доводить, що в праві предмет регулювання носить первинний характер не лише щодо нормативної бази, а й щодо методу правового регулювання [1, с. 267], і що жоден нормативний акт не в змозі “виробити” те коло суспільних відносин, які він врегульовує. При порівнянні стартових умов наших країн необхідно виходити з того, що ці тези одинаково відносились до наших країн, виходити з відсутності суспільних відносин між державою і релігією або з примітивного їх стану, з необхідності започинати їх як би з нуля. І тоді їх сучасний стан при порівнянні може свідчити про два, різні і взаємовиключаючі, шляхи.

В нашому випадку, держава і її апарат, звично залишились першими дійовими особа в полі творення права, отримали “завдання” швидко і негайно мати все, максимально “догнати” хід цивілізації. Цим самим тільки підживились старі догми з найбільш популярною науковою концепцією, якою як і раніше залишився в нас юридичний позитівізм з його специфічним вирішеням питання про співвідношення права і джерела права. Як зазначає Олег Первомайський цю специфіку ми унаслідували від радянської юридичної науки.[2] Традиційне бачення проблеми джерела права розвивалося в дослідженні і подальшому обгрунтуванні двох аспектів його розуміння – формального і матеріального. Зовнішні форми вираження і закріплення права (правовий звичай, нормативний юридичний акт і т. п.) розглядалися як формальне втілення джерела права. У матеріальному ж аспекті під джерелом права малося на увазі щось більш значуще, а саме вказівка на те, що суть право. Такий двоаспектний підхід дозволив у вченні про джерела права застосувати положення філософії марксизму та позитивізму одночасно. Перша, розкриваючи матеріальне значення джерела права (а по суті самого права), розуміла під ним то, що втілювалося в позитивній нормі, а саме волю панівного класу, держави. Юридичний позитивізм ж дозволив до межі спростити пошук об’єктивованого права шляхом ототожнення останнього закону. Тому якщо і виникали сумніви у фактичному змісті вищезгаданої волі, то уподібнення права законодавству не залишало можливості ухилитися від того, що було зафіксовано в викладеній нормі, навіть при її суперечності розуму і справедливості.

Проте право не тотожне закону і ми приходимо до переконання, що і в «матеріальному» аспекті право навряд чи варто зводити до волі пануючого класу або держави через невідповідність цих уявлень ідей верховенства права, правової держави і ще багатьом інститутам демократії. На зміну цим поглядам прийшло нове тлумачення права, на підставі чого під правом розуміється об’єктивування буття розуму, яке дійсно може бути формально зафіксовано в правовому звичаї, судовому прецеденті і т. п., але від цього воно не перетворюється в тотожність ні одного з них окремо, ні їх сукупності. Бо суддя, законодавець чи інший правопознаючий суб’єкт, має право на помилку і схильний до несвідомої помилки в пізнанні права, навіть якщо досягнення ідеального втілення права в створюваному ним джерелі права є його найважливішої метою. Виходячи з вищевикладеного, слід відкинути постулат юридичного позитивізму про неодмінне тотожність законодавства праву.

Все це вказує на те, що право можливо лише з більшим чи меншим успіхом пізнавати, проте його неможливо створити конкретному суб’єкту. Міфічна воля панівного класу, держави в дійсності представляла і представляє собою волю окремої людини або більш-менш конкретного кола людей, яким властиво помилятися з приводу того, що розумно і справедливо, або, на жаль, бажати і зовсім протилежного в своїх приватних інтересах. Тому і ясна глибинна сутність диференціації права і його зовнішніх форм закріплення, коли при нерозумності і несправедливості будь-якого закону зберігається можливість апелювання безпосередньо до права. Якщо ж відмінність закону і права буде нівельовано, то, можливо, в дійсності і буде затверджена несправедливість.

Тому на думку О.Первомайського зіткнення того ж законодавця з правом полягає не в його творінні, а в пізнанні права. Виходячи з цього О.Первомайський виводить термін “правопізнання”. Творчість дійсно існує, але всього лише як наслідок правопізнання, і полягає у творенні джерел права, інакше законотворчості, нормотворчості. Неможливо випустити з уваги і факт неминучого суб’єктивізму правопізнання, коли сформоване уявлення про право в більшій чи меншій мірі обумовлено світоглядом в цілому і правосвідомістю зокрема певного соціального суб’єкта. Абсолютно усунути цей суб’єктивізм нездійсненно але існуюча форма пізнаного права – не догма (у всякому разі, не повинна нею бути) і тому буде знову і знову піддаватися перевірці в разі її сумнівності (протиріччі іншого джерела права, сформованому більш авторитетним або досвідченим суб’єктом, наприклад, міжнародною правозахисною організацією, законодавцем) або, що більш важливо, невідповідність самому праву. Власне, цим процес пізнання права нічим не відрізняється від пошуку знання в інших сферах людського буття. Ще не пізнане відшукується, а згодом нескінченно перевіряється на істинність подальшим пізнанням.

Звідси стає зрозумілим, що джерело права у дослідника це не якась крайня статична формула, а процес з двох нероздільних актів правопізнання і правореалізаційної діяльністі. Процес з дійовими особами, соціальними суб’єкти, які одночасно творять джерело права і яке творить їх. Врешті це, якщо брати до увагу учасників – соціальних суб’єктів – і є побудовою тих суспільних відносин які в праві є предметом регулювання, що носить первинний характер. Саме такі проблеми вирішувались в наших країнах і саме тут відбулось те, що привело до різних шляхів їх розвитку.

Першим кроком, яким започаткувалась різниця шляхів побудови відносин держави і релігії в Україні і в Грузії, стала різниця у створенні цивільних кодексів. До 1990 р цивільне право Грузії строго слідувало за загальними для СРСР зразкам. ЦК 1923 і 1964 рр. копіювали відповідно ЦК РРФСР 1922 і 1964 рр. Так само, як і в інших колишніх радянських республіках, цивільне право Грузії в 1990-х роках було перетворено відповідно до принципів ринкової економіки та романо-германських цивілістичних традицій. Формування основ сучасного громадянського права здійснилось прийняттям в 1997 р нового Цивільного кодексу Грузії. Цей акт був підготовлений за участю німецьких вчених-цивілістів і не ґрунтується на відміну від більшості пострадянських ЦК на Модельному цивільному кодексі, затвердженому Міжпарламентської Асамблеї держав – учасниць СНД. За своїм концептуальним засадам, структури, змісту і термінології грузинський ЦК набагато ближче до центральноєвропейських кодексів.

Законодавства країн бувшого СРСР взяли за основу Модельний Цивільний кодекс для країн-учасників СНГ. Модельний Цивільний кодекс був прийнятий в 1994 році Міжпарламентською Асамблеєю держав-учасників СНГ і став використовуватись як базовий при прийнятті національних Цивільних кодексів. В тому числі і Україною. Але відсутність суспільних відносин, відсутність соціальних суб’єктів перетворило правотворче поле в нашій країні на майданчик для змагань політичних і академічних амбіцій. Все це в більшості велося виключно заради марнославства, позерства про людське око чи просто аби підкреслити свою визначну державну роль і увійти в історію.

Виділимо два моменти. Модельний кодекс пропонував своєрідний універсалізм, згідно якого цивільним правом повністю регулювались як приватні майнові відносини так і приватно-публічні, якими є контрольоване державою використання майна для підприємницької діяльності. Відповідно до цього Модельний кодекс створив універсальну форму юридичної особи і такою формою стала форма об’єднання майна громадян для зайняття прибутковою діяльністю і її стали застосовувати до всіх об’єднань громадян.

На відміну від цього, Грузинський Цивільний кодекс хоч і не передбачає поділу приватноправових відносин на цивільні і торгові і його норми поширюються на підприємців, але багато положень, що стосуються підприємницької діяльності, не увійшли до Цивільного кодексу (наприклад, в ньому немає норм про індивідуальних підприємців і комерційні організації). А також, що особливо важливе, законодавство Грузії розводить по різних нормативних актах утворення підприємницьких і непідприємницьких (некомерційних) юридичних осіб. В статті 24 Цивільного кодексу, де зазначено поняття і види юридичних осіб, юридичні особи діляться на юридичні особи публічного права і юридичні особи приватного права, які, в свою чергу поділяються на підприємницькі і непідприємницькі(некомерційні) юридичні осіби. Тут же, в п.5 зазначено – “Юридична особа, метою якої є підприємницька (комерційна) діяльність, а також її філія повинні створюватися у відповідності до Закону Грузії “Про підприємців”. [3]

І хоча український законодавець намагався доповнити Цивільний кодекс Господарським кодексом, послідній так і залишився в більшій мірі декоративним елементом в українському праві. При порівнянні цих двох шляхів, українського і грузинського, можна робити висновок що перший якби передбачає розвиток приватного права, приватної власності і самих власників і врешті ті власники зможуть протиставляти себе державній владі і таким чином творити межу приватного і публічного права. Другий зразу вводить цю межу і таким чином творить простір свободи, простір де можуть творитися як приватна власність так і самі власники. В принципі і перший проголошував первинність приватної волі і приватної власності, теж вводив межу приватного і публічного права. Втім в нульових початкових умовах, в умовах знищення приватної власності і самого права другий метод виявився дієвішим. Як до того, так і після розвалу СРСР, держава і її апарат звично залишились першими дійовими особа в полі творення права і без проблем підминали під себе те, що називали паростками громадянського суспільства. В українському цивільному праві це проявилось в тому, що єдиною формою утворення і існування юридичних осіб приватного права стала форма з Модельного кодексу, яка застосовувалась до підприємницької діяльності. Це тим самим дало можливість державі поводитись з громадськими утвореннями як з публічно-правовими і цим самим пояснити собі і навколишньому світу введений тотальний контроль за доходами і розходами об’єднань громадян і релігійних організацій, які мають статус юридичної особи і, що найбільш неприйнятне, регламентувати і регулювати їх утворення. Втім такий контроль існує і в грузинському праві, але виведення утворення підприємницьких структур за межі Цивільного кодексу надалі дало можливість в майбутньому органічно зробити наступний крок в грузинському законодавстві.

Другою крайньою формою українського універсалізму в цивільному праві, яка відрізняє його від грузинського, став новий момент щодо особистих немайнових відносин. Так звані немайнові відносини в “чистому вигляді” (тобто не пов’язані з майновими) регулювалися ЦК 1963 p. тільки у випадках, передбачених законом (наприклад, захист честі, гідності та ділової репутації). На думку авторів нового Цивільного кодексу, поділ особистих немайнових відносин на два види був сам по собі досить штучним, але головним, на їх думку, було те, що суб’єктам цивільного права відмовлялось у захисті особистих немайнових прав цивілістичними засобами. Новий ЦК регулює всі немайнові відносини незалежно від їх зв’язку з майновими. Причому автори ЦК зайняли позицію саме регулювання цих відносин, а не тільки їх захисту.

ЦК вперше у світовій практиці кодифікацій цивільного законодавства врегулюванню особистих немайнових відносин присвячує окрему книгу (ст.ст.269—315 ЦК). Законодавець пов’язує це з тим, що в сучасному світі значущість особистих немайнових прав є настільки високою, що вони є передумовою забезпечення справжньої свободи власності, свободи договору, свободи підприємництва і всіх інших прав, які існують у матеріальній сфері суспільства. Це та духовна основа суспільства, яка дає змогу повною мірою реалізувати принципи громадянського суспільства. Саме через це ст.1 ЦК згадує особисті немайнові відносини перед майновими відносинами.

Втім авторам нового ЦК тут відмовило просте відчуття міри. Називаючи свій твір “малою конституцією” і гарантуючи всім суб’єктам цивільного права захист всіх особистих немайнових прав цивілістичними засобами, вони упустили той момент що деякі, проголошені Конституцією України особисті права громадян, мають декларативний характер і захисту цивілістичними засобами не потребують. В цьому можна пересвідчитись скориставшись простим тестом. Користувачі професійної правової системи НАУ знають, що ця правова система України поєднує базу судових рішень та базу правової і аналітичної інформації. Кожна стаття чи пункт нормативного акту тут має додаткове меню, яким можна читати всі судові рішення і судову практику що застосовують цю статтю чи пункт і якими система володіє. І от, якщо включити це меню для статті 314 “Право на свободу об’єднання”, згідно якої всі фізичні особи мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації, ми не знайдемо жодного судового рішення в якому застосовувалась чи цитувалась ця стаття. Кілька рішень, яких все ж таки система наводить, притягнулися автоматично і цією дією система виловила рішення, в текстах яких ця стаття наводилась помилково, через допущену граматичну помилку. Це мертва стаття і навіть гіпотетично, використовуючи здоровий глузд, важко уявити ситуацію в якій один громадянин зможе перешкоджати другому громадянину реалізувати право на об’єднання. Втім тут є і більш значущий дефект. Ставлячи за мету не тільки захист а і регулювання відносин, які виникають при утворенні громадянами громадських об’єднань, автори кодексу прирівняли ці відносини до корпоративних, господарських відносин, які виникають між громадянами при об’єднанні майна з метою його використання в підприємницькій діяльності. Причому як при утворенні об’єднань громадян так і при утворенні релігійних організацій. Нелишнє тут нагадати про існування реального розмежування матеріальної і духовної діяльності громадян, при ігноруванні якого українське цивільне право намагається регулювати ще й духовну діяльність. Цим, крім того, була проігнорована і правова межа, яка передує утворенню межі між приватним і публічним правом і яка додатково розрізняє нормативи права і внутрішні настанови громадських і релігійних організацій. Все це, вкупі з “універсальною” формою юридичної особи, створило патологію в українському цивільному праві і одним з наслідків такого стану є конфлікти при т.з. зміні підпорядкування релігійної громади. Конфлікти в духовній сфері, в питаннях віри, український законодавець на подив всьому світу намагається вирішувати цивільним правом.

На відміну від цього стаття 18 Цивільного кодексу Грузії зберегла традиційну редакцію визначення немайнових відносин і вони регулюються тільки у випадках, передбачених законом – захист честі, гідності та ділової репутації особи. І надалі це дало змогу реалізувати законсервований потенціал, який існував в події розділення форм юридичних осіб.

В 1999 році в Грузії приймається Закон Грузії “Про юридичну особу публічного права”.[4] Юридичні особи публічного права існують і в українському законодавстві але саме грузинський законодавець, відійшовши від намагань надати в цивільному праві універсальну форму і єдиний механізм утворення для всіх юридичних осіб, зумів в подальшому використовувати потенціал ідеї юридичної особи публічного права. Сама ідея існування і включення юридичної особи публічного права в систему цивільного права завжди супроводжується значною критикою. Але виділимо погляди безумовного лідера означеної теми, який пропонує ввести в обіг це поняття – В.Є. Чиркіна. [5, с. 12] В праці він виділяє основні ознаки поняття і з них виділимо дві, які і підкреслюють законодавчий потенціал поняття юридичної особи публічного права, а саме:

– воно має особливе цільове призначення: реалізація не просто загальних, а суспільних інтересів;

– юридична особа публічного права створюється особливим шляхом: не в порядку угоди, установчого договору і т.д., а на основі визнання вже існуючого явища або шляхом використання розпорядчого порядку.

Виходячи з особливого шляху утворення, який не описується цивільним правом а також з цільового призначення, по Закону Грузії від 28 травня 1999 г. “Про юридичних осіб публічного права” юридична особа публічного права може бути створено на основі закону, указу президента країни, адміністративного акта органу державного управління в прямо передбачених законом випадках, нормативного акту вищого виконавчого органу автономної республіки. Воно може бути також створено спільно кількома державними органами управління. Тобто, слід виходити з того, що юридичні особи публічного права – суть органи публічної влади, призначені здійснювати владні функції. Такі організації не повинні брати участь в цивільних правовідносинах від свого імені і в своїх інтересах (оскільки вони не є юридичними особами приватного права, наприклад, держбюджетними установами), але держава і інші публічно-правові утворення при необхідності особистої участі в названих правовідносинах можуть використовувати дані організації. Але надалі стає зрозумілим, що існує коло громадських утворень, цілі яких виходять далеко за межі цілей їх засновників чи учасників і механізм утворення яких також не може описуватись цивільним правом. Врешті існують громади, які виникли набагато раніше утворення держави, на території якої вони існують. Зрозуміло, що недоречним буде застосування до них і права цієї держави. Втім, якщо говорити про потенціал то його дія не настільки в провадженні форми юридичної особи публічного права, а в тому що такими діями грузинський законодавець запустив знову ж таки органічний шлях вирішення проблеми. В країнах з усталеними правовими традиціями, еволюція яких не переривалась катастрофічними соціальними експериментами, використовується метод нормативного (формального) регулювання, при якому не закріплюються універсальні признаки юридичної особи, а тільки вказується на тип організації, які володіють цим статусом. При цьому юридична особа є як би універсальною формою, “дужками”, які охоплюють різноманітні людські об’єднання і, як стверджують деякі дослідники, юридична особа – це не вид суб’єкта права, а союзна властивість, якою наділяється законодавцем та чи інша спільнота. Законодавець має перед собою сформований, готовий результат правоутворення, процесу поступового визрівання правових форм. Він їх не винаходить, а знаходить в правовій реальності. Закріплена в законі форма правової життєдіяльності є результатом органічного функціонування всієї системи правопорядку. Такою органікою в національному праві Грузії став т.з. “Грузинський конкордат”.[6] Для його укладання в національному праві було все необхідне і 22 жовтня 2002 року парламент країни затвердив конституційну угоду між державою Грузія і Грузинською Православною Церквою згідно якої держава присвоїла церкві статус історично сформованого суб’єкта публічного права – юридичної особи, яка здійснює свою діяльність по церковним (канонічним) правовим нормам. Зібравши воєдино існуючу в реальності різноманітність форм громадських утворень, існуючу сотні років реальну відмінність канонічного права та світського права, держава Грузія зуміла запустити в дію джерело права, яким є конституційний принцип відділення держави від церкви. Напочатках ще вузько, ще тільки в межах відносин з ГПЦ.

Але надалі все проходило в непростих, іноді гострих відносинах релігійних громад з державою і законодавцем. Тобто конституційний принцип ожив, ним стали користуватись і держава не встановлює одноособово закон, а поступово, крок за кроком і при цьому обговорюючи кожну зміну з партнерами. У 2005 році до статті 1506 Цивільного кодексу була внесена поправка, за якою релігійним об’єднанням було дано право реєстрації у вигляді фонду або союзу. Згодом порядок реєстрації був максимально спрощений і в Цивільний кодекс замість “союзу” і “фонду” було внесено запис про непідприємницьку некомерційному юридичну особу. Однак кілька релігійних об’єднань: католицька, вірменська апостольська, лютеранська, баптистська церкви, громади іудеїв і мусульман відмовлялися від користування статусом юридичної особи приватного права, заявляючи що для них неприйнятно існування в якості якого-небудь фонду або союзу, тим більше, що Православна Церква Грузії являє собою юридичну особу публічного права. Відповідно, вони вимагають або прийняття чіткого закону про релігійні об’єднання або ж оформлення окремої угоди з тією чи іншою конфесією (за прикладом конкордату). 1 липня 2011 року Парламент Грузії прийняв поправки до Цивільного кодексу, за якими релігійним об’єднанням дається можливість вибору – вони можуть зареєструватися у вигляді юридичних осіб публічного права і п’яти релігійним об’єднанням присвоюється статус юридичної особи публічного права. Офіційну реєстрацію отримали Вірменська Апостольська церква, Римо-католицька церква, Мусульманська громада, Іудейська громада і Баптистська церква. При цьому, ця норма закону не обмежує релігійне об’єднання, при бажанні, зареєструватися в вигляді некомерційного юридичної особи приватного права або взагалі не проходити реєстрацію та існувати у вигляді не зареєстрована союзу. Також було уточнено, що в якості юридичних осіб публічного права зможуть зареєструватися тільки ті релігійні об’єднання, які визнані релігіями в законодавствах країн – членів Ради Європи. [7]

Підсумково можемо зауважити, що в незрілих суспільствах, в суспільствах з відсутніми як суспільними відносинами так і зрілими суб’єктами цих відносин, авральне перетягування якихось зразків нормативних актів фактично блокує їх розвиток, перекриває територію на якій ці суб’єкти можуть утворюватись і діяти. Конституційний принцип відділення, як основний у відносинах держави з релігійними організаціями, бере свій первинний зміст не з голови одного чи групи мудреців, а з реальних відносин і вставляється він в певну систему взаємодій.

  1. Теория государства и права: Учебник для вузов / Под ред. проф. В. М. Карельского и проф. В. Д. Перевалова. – М.: НОРМА, 2003. – 616 с.
  2. О. Первомайский. Давайте переосмыслим. К новому пониманию источника права. Юридическая практика №8(218), 20.02.2002.
  3. Гражданский кодекс Грузии https://matsne.gov.ge/ru/document/download/31702/81/ru/pdf (дата звернення – 20.01.2019)
  4. Закон Грузії «Про юридичну особу публічного права», Законодавчий Вісник Грузії, საქართველოს საკანონმდებლო მაცნე, 20(27), 09/06/1999.

https://matsne.gov.ge/ka/document/view/19204?publication=0&fbclid=IwAR1woOlUlXrWyGfrOee-sKLb8MAl3HVHCoZX2shJkwSpZwC9qdag_tY-b1k (дата звернення – 20.01.2019)

  1. Чиркин В.Е. Юридическое лицо публичного права. М. : Норма, 2007. — 352 c.
  2. Конституционное соглашение между государством Грузия и Грузинской апостольской автокефальной православной церковью.

http://www.pravoslavie.ru/orthodoxchurches/40230.htm (дата звернення – 20.01.2019)

  1. Закон Грузії «Про зміни до Цивільного кодексу Грузії», Законодавчий Вісник Грузії, საქართველოს საკანონმდებლო მაცნე, 05/07/2011.

https://matsne.gov.ge/ka/document/view/1397061?publication=0&fbclid=IwAR0SlnQogbFqNXg4Y9XWrmcXnLS9hTuAMIBWy9keAqiQnwKuhyWSz2p19o (дата звернення – 20.01.2019)

Давід Гоберман

Джерела “тоталітаризму”

В філософа М.К. Мамардашвілі є твердження про поразку, невдачу християнства на територіях східних слов’ян.[1] Він був добрим філософом, сам ніколи не займався релігією але, як думаючий чоловік, такими речами на вітер ніколи не кидався і до цього треба віднестись як до глибоко і складно укладеного змісту який потребує розпаковки і на який у нього не вистачило часу. Не вистачило часу розпакувати його.

Зрозуміло що в нього успіх християнства не означає кількість віруючих і храмів і, виходячи з того що сам філософ займався проблемами генези і існування цивілізації, можна зрозуміти що в нього визначення “успіх християнства” має на увазі саме це – утворення людської цивілізації. Саме християнства утворило західну цивілізацію і саме ця цивілізація є єдиним утворенням на планеті, яке, на його думку, механікою свого існування може поки що задовільно вирішувати індивідуальні і планетарні людські проблеми.

І от якщо ми візьмемося розпаковувати цей зміст, вражаюче легко, інтуїтивно, вискакує наступне визначення – наші утворення чи наші держави на цих територіях не є християнськими країнами, врешті ці утворення не мають взагалі ніякого відношення до тієї цивілізації. Саме інтуїтивно, бо логічно важко вивести таке визначення. Важко через те, що зовнішньо ми похожі і, що особливо блокує таку логіку, ми користуємося однією термінологічною мовою – чи то науковою чи релігійною.

Де ми розминаємось з ними? Причому “розминаємось” треба говорити в теперішньому часі, оскільки це йдеться про основи цивілізації які діють поза часом, самі творять час.

Філософ говорить що ми не євангелізовані.

Ми залишились варварами, язичниками і текст Святого Письма проходить мимо нас. Ми щось читаємо, аналізуємо текст, аналізуємо події які описані в тексті – А чи були вони насправді? А як їх пояснити чи заперечити науково? Тоді ж як той текст не вивчається і не аналізуються окремо всі події, які описані в Святому Письмі. Взагалі Святе Письмо і події, які в ньому описуються це є цілісність яка не аналізується. Святе Письмо не описує історичні події а творить їх, творить історію. Ми ж, залишившись язичеським племенем, з нього хочемо зробити інструкцію по захисту віри, інструкцію по вчинкам. Тоді ж як нього навіть не можна робити інструкцію по тому як думати. Святе Письмо передує всім думкам християнина. Ті далекі події, з навчань Ісуса і Його жертви, з зіткнення цих навчань і Його жертви з юдаїзмом створили складний символічний комплекс, який переміщується в просторі і часі, творить свій час, творить кожну мить того зіткнення і його призначення одне – для кожної людської істоти створити ті умови, в яких свідки тих подій, апостоли і простолюдини, пережили ці події і стали новими людьми, християнами.

Текст Святого Письма звернений тільки до мене і він не то що не є інструкцією для дій, а в мить творення він навіть забороняє мені застосовувати його до зовнішнього світу, тільки до себе. Як несправжні християни, ми читаючи в Біблії слова “людина грішна”, ці слова відразу повертаємо на сусіда, який живе поверхом вище і постійно заливає нас або на сусіда через дорогу, на священика, який по нашому робить щось не по вірі. Тоді як ці слова правильно треба читати “я грішний”. І все. Будь-які спроби в собі повернути на інших треба нещадно присікати і в продовження цього жити за правилом – у всьому що сталося в світі винен тільки я один(!) Про це і Заповіді Божі. Біблійна заповідь “не суди” забороняє цю дію тому що тобі ніколи не видно відносини іншого з Богом. Заповідь “не вкради” дана не для збереження приватної власності, милостиню ти даєш не для порятунку жебраків. Вкравши ти себе губиш, не жебрак тобі повинен дякувати а ти жебракові повинен бути вдячний за те, що дав тобі можливість зрозуміти що ти милосердний. Заповіді Божі це не інструкція по захисту віри, це не юридичні норми, які ти повинен завчити і одне з призначень християнської віри в тому, щоб ти Заповіді Божі сам перевідкрив в собі. Як абсолютні істини, Заповіді Божі не можна вживати в буденній людській мові типу – не можна порушити, тому що….Немає ніяких “тому що”, ніяких каузальних зв’язків(!). І як абсолютні істини вони непридатні для спілкування в суспільстві. Важко це дається, але треба розуміти що Ісус мусів їх викладати на людській, недосконалій мові. Другої не було. Тому іноді вони здаються парадоксальними. Особливо, наприклад, те місце де “любити ворогів”. Ісус був ще й добрий, як сказали б зараз, практикуючим філософом. Те, щоб ми любили ворогів своїх, це є християнська гранична формула свободи. Вона розшифровується приблизно так. Ворог, пригноблювач, дав тобі в пику, ти йому в пику, він тобі, ти йому здачу, він тобі здачу і т.д. І так ти втягнувся, непомітно став залежним від нього і його поведінки, став залежним від зовнішніх обставин. Але ж ти збирався звільнятися, бути вільним, “забув” про це…Тобто християнство розрізняє “звільняти” і “емансипувати”. Звільняти можна тільки себе, а емансипувати кого завгодно і гранична свобода це дії, які повністю незалежні від зовнішніх обставин, тільки зсередини християнина і ніхто тебе не може зробити рабом, впливаючи на ті зовнішні обставини.

Як це відбувається, як людина перероджується у вірі, як відбувається те, що християнство називає народженням нового чоловіка – не знає ніхто. Зрозуміло що Святе Письмо, Церква створюють для цього умови. А далі сам і ніхто не поможе. Крім Бога, звичайно.

Перевідкривши Святе Письмо в собі, ти стаєш його співтворцем, це стає твоєю внутрішнією суттю і порушити його це так як вийти голим між люди. Тебе ж від цього вчинку не стримує логіка твоїх думок, а щось внутрішнє.

І от далі, при русі того складного символічного комплексу, який існує за межами реальності, спонтанно відбувається конкретизація його в емпіриці, кристалізація його у вторинних символах, утворюються формалізовані відносини між людиною і Богом, між особами. Тобто відносини не здійснюються напряму, а між особами, між владою і населенням, між людиною і Богом існують тисячі, великих і маленьких, ними ж створених умовностей, правил, нормативів, етикету. У поета Вільяма Блейка є фраза: ні одна людина не може прямо від серця говорити правду. Це якраз про то – необхідне крім бажання сказати правду ще щось, якісь посередники.

Зовнішньо це спостерігалось як рух християнства, розділення держави і церкви, світського і канонічного права. Розділення, яке ніби давало простір ході християнства що творила(ця хода!) структуру суспільства, особи якого у спілкуванні між собою використовували не Заповіді Божі, а їх муляжі. Саме Заповідь про відношення до ближнього як до самого себе і творила працюючу ідею суспільного договору. Суспільний договір є щось, чого ніколи не було, ніде немає і ніколи не буде і його навіть уявити собі не можна в якості виконаного людьми. Якби ми хотіли емпірично вивести суспільний договір, ми б виводили його, звичайно ж, з властивостей людей і ми ніколи не могли б отримати це як можливість в світі, тобто що ці емпіричні сотні, тисячі людей, кожен виходячи з своїх уявлень і маленьких балансів своїх інтересів, могли б домовитися. З погляду раціональної людини той договір це є масова ілюзія і тут християнин не діє раціонально. Він просто його виконує, діє так ніби він існує і не докопуючись до проблем існування Бога і договору з Ним, просто той договір виконує. Парадоксальність і ірраціональність цих дій християнина в тому, що він цими діями одночасно і створює, підтримує цей договір. В філософії це називають причиною, яка творить сама себе, вільна причинність.

Тому те, що ми не стали християнською країною, мабуть і є долею християнства на наших територіях. Християнство вибрала уже існуюча держава і ця дія заблокувала його хід. Те місце у Мамардашвілі, де він говорить про невдачу християнства, можна доповнити іншим текстом і місцями з його книги “Символ и сознание”, написаній разом з О. П’ятигорським. Той хід християнства стає зрозумілішим, коли читаєш ті місця з книги, де автори пишуть про культуру як комбінацію двох взаємодоповнюючих, незалежних частин – символу і мови, символу і знаку. Тобто символічний агрегат релігії породжує іншу частину культури – знакову частину, “в каждой наличной культуры существует определенное соотношение символизма и языковости, а точнее – систем их культурного потребления”.[2, с.183] І тоді будь-яка релігія може бути названа, як зараз модно – “духовністю”, тільки при наявності того, чого вона стала дійсно цією “духовністю”. Розмови про те, що сама релігія вмістилище або ємність для якоїсь “духовності” – це як кажуть валяння дурня, а сам символічний апарат релігії це порожні знаки без змісту і справжня віра вимагає їх матеріалізації. І в даному випадку на території Росії християнство не матеріалізувалось, не перейшло в зовнішні цивілізовані, суспільні відносини і православ’я це “герметичне” християнство, замкнене саме на себе і назвати його духовною основою чого-небудь неможливо. Російська, та й українська, культури нехристиянські і в цьому є поразка християнства, про яку говорить філософ. Можна сказати що православ’я це симулякр християнства, дотримання зовнішніх форм при вторинності віри, нарешті без віри. І сьогоднішні процеси на Україні це як би продовження того стану християнства, в якому воно опинилося на наших територіях. Їх особливість в тому, що крім індивідуальної, простої симуляції віри, тут намагаються симулювати і процеси породження від символізму християнства другої частини культури. Це особливо карикатурно, оскільки можна ще зрозуміти як кожному симулювати, зобразити віру. Розуміння створення всього комплексу культури не існує і українські релігієзнавці урочисто це називають пошуками суспільством “своєї” церкви, нарешті створення суспільством цієї церкви. На практиці ж очевидно, що в піку “русского міра” створюється його близнюк, “український мір”.

Тому в нас необхідно говорити про особливі відносини християнських церков з нехристиянськими державами. В принципі можна заперечувати – Ну і що? Хіба мало в світі нехристиянських країн? Є, але не такі і специфіка тут в тому, що у нас держава зробила з християнства інструмент і це надалі стало межею, в яку вперлась західна цивілізація. Все частіше від них, та і у нас, звучать висновки що Росія і Україна ходять по кругу, що знову відтворюється протистояння і той самий бар’єр Росія-Захід, який існував на початку минулого століття. Той та не той.

У російського публіциста Д. Шушаріна є книга “Русский тоталитаризм”. Він прозорливо назвав цей, так би мовити тоталітаризм, російським. Тобто це унікальне явище. Але унікальність його в тому що це не зовсім тоталітаризм, це не є правління яке розміщується в ряді, на шкалі інших правлінь і зусиллями реформаторів чи пророків і поетів суспільство можна переміщати по цій універсальній шкалі, заданій християнськими поняттями добра і зла. Популярний вислів “умом Россию понять невозможно” констатує скоріше те, що мова західної цивілізації прив’язана, створена цією шкалою і неможливість зрозуміти походить від відсутності мови для описуваного Шушаріним явища. Явище цього “тоталітаризму” випадає, існує за межами шкали добра і зла. Це надзвичайно цікаве для вивчення явище і це вивчення треба починати з розуміння основної різниці між західною цивілізацією і тим, що відбувається на території Росії, необхідно обговорювати, промовляти все це і шукати потрібну мову. Якщо основою західної цивілізація є формалізовані відносини між людьми, то в Росії, на противагу цьому, намагаються створити масову духовність, суспільство, де особи контактують духовно, безпосередньо душа з душею. Звідси ж і “душа с душою говорит”, загадковість “русской души”, повальне пияцтво, яким намагаються полегшити це спілкування, знести і припинити будь-які спроби створити ну хоч якісь формальності в спілкуванні. Але ж якщо чесно і прямо – то там нічого немає, порожнеча. Тобто там де душа – там якийсь нескінченний потенціал всіх можливих людських станів і проявів, ембріон. І російське суспільство це неструктуроване желе, створене цими склеївшимися ембріонами. У російській філософії є твердження, що росіянам притаманний додатковий специфічний нюанс, пов’язаний зі старою російською традицією, висхідною до історичної інтерпретації християнства. Російському православ’ю притаманна певна пригніченість, майже ембріональний стан духу, благость… Це – свого роду хвороба пригніченої духовності, що знаходить задоволення в своєму ембріональному стані, завжди більш багатому, ніж стан, вже вбраний у форму. Історично так склалося, що російська культура завжди уникала форм, і в цьому сенсі вона ближче хаосу, ніж буттю. Можна додати – задоволення перебувати і задоволення спостерігати, співучаствувати. Звідси, напевно, любов Рільке до Росії і його знамените – Росія це територія дуже близька до Бога. Якось так. І ось якщо додумати цю російську інтерпретацію християнства, то можна стверджувати що виною такого стану справ є і положення самого православ’я. Християнство потрапило в ситуацію, в якій не було поля для руху, для повноцінної реалізації Нагірної проповіді, для євангелізації населення. Російський вислів “поэт в России — больше, чем поэт” – це діагноз і росіянами було сказано, що продовження Достоєвського і Толстого це “Чорна сотня”, “Русский мир”, Дугін, Ізборський клуб. Те, що обидва письменники на фініші творчості створювали свої євангелія, свідчить про їх особливе чуття, бачення, яким вони засікли відсутність християнських первенів в російській культурі, зрозуміли що ми нехристиянські народи, християнство програло. Ну і як пророки, створені цими баченнями, почали віщати. Але час пророків минув.

Повертаючись до минулого протистояння, замітимо, що тоді був світ капіталу проти світлого майбутнього. Але зараз світова оцінка стає жорсткішою, глибшою і згідно з неї, ну ще не на 100% згодних, Росія – загроза людської цивілізації. Принаймні західної. Як це зрозуміти? Якщо західна цивілізація це цивілізація, в якій головною дійовою особою є християнський Бог і якщо існувала і існує їй загроза, то вона може виходити тільки від утворення з іншою дійовою особою. Які ж інші дійові особи знає і бачить саме християнство? Сатана не підходить – згрішивший архангел, та ще й сам побічно брав участь з Богом у створенні світу. Залишається один, до кінця не зрозумілий і чітко не описаний. Антихрист. Причому твердження в Святому Письмі що це особистість, напевно неправильне. Це стабільна структура, яка час від часу створює чи рекрутує різні людські істоти і вони одночасно і створюють її. Коли це почалося – важко сказати але після 17-го року вони почали особливо інтенсивно шукати, кликати Його. Без царя і Бога в голові вони, підсвідомо, вже чекали на такого і Він прийшов. Прийшов і сказав – я звільняю вас, Бога немає, грабь награбленное і я все беру на себе. Неважливо хто прийшов – ульянов, джугашвілі, ще хтось. Їх була черга від великого до малого. Всі ставали в чергу бажаючих грабувати, палити церкви, доносити, конвоювати, вбивати. Думали що як Він взяв все на себе той обійдеться. А ні. Потім почали жерти один одного, потім дітей своїх. А далі Він запропонував їм новий суспільний договір, на новій основі.

Очевидно, якщо взяти основою людської суспільної структури описаний Нікласом Луманом біполярний (двоичный) принцип – так/ні, чорне/біле, добро/зло – то тоді це повинна бути загроза самому принципу. Не самому світ, який будується двома християнськими персонажами – Богом і Сатаною, а принципу. Сам Луман напівсерйозно-напівжартома називав Сатану головним будівельником світу. У цьому світі немає місця для третьої особи, вона діє до створення світу і зрозуміти і описати її складно. Структура Антихрист і її особи повинні діяти до створення світу і пробувати замінити сам принцип. Де і як? Так ось – біполярний принцип передбачає участь людської волі, працю самої людини у виборі між «так» і «ні», між добром і злом і нарешті, що важливе і без чого немає вибору – відповідальність за вибір. Антихрист пропонує третю позицію – відмову від вибору взагалі і новий договір – віддайте мені ваші душі, відмовтеся від вибору, від тягару відповідальності і я вибір зроблю за вас сам.

1. Мамардашвили M.K Призрачная жизнь всегда чужая. https://www.mamardashvili.com/archive/interviews/drozdov.html (дата звернення – 28.01.2019)

2. Мамардашвили M.K., Пятигорский А.М. Символ и сознание. Метафизические рассуждения о сознании, символике и языке. – М.: Школа «языки русской культуры», 1997. – 224 с.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *