Очевидно, саме зараз з великим ступенем імовірності можна передбачити закінчення багаторічного законодавчого марафону під назвою «прийняття Трудового кодексу України». Це спонукає до написання якихось узагальнень, виділення ключових моментів як самого процесу, так і його фінальної стадії.

Такий довгий період цього творчого процесу: цей кодекс нікому не був потрібний. Непотрібний в тому смислі, що законодавчі акти не народжуються в головах депутатів чи їхніх консультантів а будучи затребувані для регулювання суспільних відносин суб’єктів права, реально відображають ці відносини і описують суб’єктів права.

Простіше кажучи, призваний регулювати відносини працівників і їх організацій з роботодавцями текст в силу різних причин був незатребуваний названими суб’єктами права. Серед цих причин можна назвати те, що велика частина трудових відносин знаходилась за межами законодавчого регулювання, в т. зв. секторі «тіньової економіки», а називати їх учасників «суб’єктами права» було б, мабуть, передчасно.

Трудове право є складним інститутом права західного суспільства, , який як ніби завершував еволюційний процес утворення правової держави і сам по собі був складним як для розуміння, так і для наслідування. Тому депутати, які подавали чергові проекти кодексу чи приєднувались до його обговорення або лобіювання, зрозуміли або відчули складність завдання, відсутність перспектив заробити популістський чи якийсь матеріальний багаж від цього процесу та втрачали інтерес і до тексту, і до самого процесу.

Більше того, оскільки майже всі учасники цього процесу оперували популістськими лозунгами діапазону «захисник-пригноблювач», зрозуміти межу в цьому діапазоні було важко і кожний учасник ризикував вийти з обговорення з назавжди приклеєним негативним ярликом. Заклинання окремих осіб чи організацій про необхідність заміни радянського кодексу, про невідповідність його сучасним реаліям ніколи не продовжувались конкретикою, з якої б можна зрозуміти претензії цих критиків до чинного кодексу чи приклади розбіжностей з реаліями. Тут необхідно зазначити, що оскільки держава СРСР вважалася авангардом світового робітничого класу, її трудове право було скопійоване з кращих зразків світового.

Тобто радянський кодекс був як сталінська конституція. Був якщо не прекрасним, то нормальним документом, але існував як би в правовому вакуумі: ним або не користувались, або користувались ритуально, без розуміння суті написаного. І якщо застосовувати вище описану схему народження нормативних актів — у країні не існувало ні суспільних відносин, ні суб’єктів права, які призвані регулювати чи описувати такі конституції або кодекси. Зі зміною правового середовища, точніше було б сказати — з початком руху з нульової ситуації, в якій перебувало правове середовище, – ці нормативи зазвичай утилізуються.

Суспільні інститути, які залишилися випадково в нашому середовищі чи потрапили до нього ззовні, в силу того що ми не вміємо і не можемо ними користуватись, можуть тільки утилізуватись. Це схоже на наше використання підприємств, що залишились на нашій території після розпаду СРСР. Найуспішнішим їх використанням було здавання обладнання в металобрухт.

Увесь цей рух проектів супроводжували галас, конференції, обговорення, до яких приєднувалися спеціалісти і не зовсім, просто зацікавлені. Адже кожний дорослий в країні працює, працював чи планує працювати, і майже кожен вважає, що може щось сказати в правовій галузі. Іноді пропозиції і внесені зміни в проекти були дуже непрофесійні, майже анекдотичні, переходили з проекту в проект, перетворюючи все це на смітник, куди бридко заглядати людині зі здоровим глуздом і початковою уявою про основи трудового права.

Все змінилося, коли появився організований суб’єкт, який мав інтерес, мету і прагнув її здійснити. Ним стала Федерація роботодавців України, її мету стисло озвучив тогочасний заступник голови федерації Василь Піддубний в інтерв’ю, надрукованому в липневому виданні львівського “Експресу” за 2006 р. Серед іншого п. Піддубний сказав: «Просто старий кодекс уже не відповідає новим трудовим відносинам. Він намертво прив’язаний до колективного договору, а тепер більшість підприємств працює без нього. Домінує трудова угода». З того часу це стало основною ідеєю всіх наступних, в тому числі й сьогоднішнього, проектів, домінувало в них і надало відверто антипрофспілкового та антиробітничого характеру процесу творення кодексу.

Попервах ця ідея втілювалася грубо і відверто. Зі статті проекту «Зміст колективного договору» текст повністю вилучався і переносився в статтю «Зміст трудового договору». Зміст колективного договору був втиснутий в кілька речень, над якими домінувало положення згідно з яким зміст колективного договору визначається сторонами колективних переговорів самостійно в межах їх повноважень. Заразом у проектах ліквідується профспілковий розділ, а окремі його положення розпорошуються по всьому тексту. Безперечно, це антипрофспілкова дія, але це на поверхні, кидається у вічі, й про це багато сказано.

Проте антипрофспілковий і антиробітничий характер проектів значною мірою в іншому. Адже зрозуміло, що за наших реалій не профквитки і не профвнески з наступною матдопомогою створюють з аморфної маси працівників колектив, а в подальшому й вищий прояв колективу – організацію. В першу чергу трудовий колектив створює процес ведення колективних переговорів, укладання договору і контроль за його виконанням.

Те, що в західному суспільстві утворились профспілки, не означало що існував якийсь первинний задум їх утворення. Еволюція їхньої цивілізації, створюючи на потребу свого розвитку трудове право, випадково вийшла на такий вид організацій, і домінуючим тут був пошук форм колективного регулювання умов і оплати праці. Саме це регулювання стало частиною їхнього трудового права, без якої це право не існує.

Ще в римському праві не розрізнялись договори обіцянки роботи за грошову винагороду, договори позики речі, виконання послуг в обмін на річ або послугу. Давнє право не могло чітко проводити межу між наймом речей і роботи, оскільки ця межа не проводилась в житті. Поки раби нарівні з предметами і тваринами становили предмет обороту і вид капіталу, користуватися ними можна було в тих же формах, що й чужою річчю.

В подальшому, з виникненням цивільного права, до певної пори такі договори найму роботи стали частиною цивільного права. Наступний етап виник з утворенням і розвитком підприємств і супутнього цьому виникненню договорів погодинного найму, які перетворюють найняту на час робочу силу в знаряддя чужої діяльності. Роботодавець набуває тимчасову владу над чужою особистістю, отримує право протягом певного часу і в певних межах розпоряджатися чужою робочою силою як знаряддям своєї господарської діяльності, спрямовуючи її на свій розсуд.

Ця різниця форм і характеру влади над майном і над людською особистістю не могла існувати в межах цивільного права, і тому західна цивілізація, яка створила Декларацію прав людини, в продовження її положень, що стверджують про неможливість примусу над людською волею, утворює окреме – трудове – право, яке має свої, відмінні від цивільного права, особливості. На відміну від приватно-правового характеру цивільного права, головною особливістю трудового права стає його публічно-правовий характер, при якому держава втручається в приватно-правову свободу власника засобів виробництва, піддає цілеспрямованій правовій регламентації стосунки між роботодавцем і працівником.

Одним з основних принципів соціального захисту сторін трудового договору є принцип, який визнає, що сторони трудового договору первісно нерівні, що договір укладений стороною, яка має засоби виробництва, і стороною, яка їх позбавлена. За таких умов найманий працівник змушений продавати свою робочу силу, при цьому йому оплачується тільки частина її вартості, а частина безплатно присвоюється приватним власником-роботодавцем.

Причому все суспільство, а не тільки власник засобів виробництва, існує за рахунок присвоєння частини чужої праці. Якби ми не ставилися до марксової теорії капіталу, багато його положень мають сенс і використовуються сьогодні, й таке положення в минулому, сьогодні та в майбутньому називається експлуатацією. Тому трудове право, виходячи як би з презумпції ущемлення інтересів найманого працівника, відновлює рівновагу, надаючи увесь свій захист саме працівнику. До механізмів, які відновлюють цей баланс, належить, наприклад, існуюча на Заході специфічна трудова юстиція, по якій при скарзі працівника в суд на порушення його прав роботодавцем робітник звільнений від обов’язку доказування вини роботодавця. Це покладено на роботодавця. Таким же механізмом є і колективне регулювання умов і оплати праці. Тобто західна цивілізація винайшла і пропонує іншим країнам двоетапне укладання трудового договору, при якому етапи не існують один без одного.

Звичайно, основою трудових відносин є індивідуальна угода. Але після її укладання роботодавець змушений домовлятися з усіма робітниками про основні умови праці та її оплату.

Л. Денисова, яку називають співавтором нового Трудового кодексу, говорить: «Это раньше было — генеральное соглашение, коллективный договор между профсоюзами и работодателям. А теперь будет: я работница, а вы — работодатель, мы между собой будем договариваться. В этом договоре будут прописаны все условия труда и весь соцпакет». У зв’язку з цим можна згадати, що різні дослідники зі здивуванням пишуть про спотворення змісту суспільних інститутів, які ми переймаємо від Заходу. Додамо – спотворення, яке супроводжується примітивізацією юридичної картини навколишнього світу, реверсом до якихось первинних, забутих чи взагалі небачених і нежиттєвих правових форм. І якщо використати вживаний на початку статті термін «утилізація права», то можна сказати, що саме цим зараз і займаються депути. Верховна Рада утилізує Кодекс законів про працю, і утилізація провадиться шляхом повернення описаних у підручниках з історії первинних, варварських з нашої точки зору, форм найму робочої сили.

Повертаючись до законодавчого процесу, зауважимо, що таке грубе і неприховане втілення ідеї роботодавців, звичайно ж, викликало реакцію в суспільстві.

Тому в наступних проектах стаття «Зміст колективного договору» повністю відновлюється але зберігаються всі попередні зміни статті «Зміст трудового договору». Цим самим в проекті вводяться два різні та рівноцінні механізми регулювання умов і оплати праці, створюється ситуація вибору. Але оскільки механізм статті «Зміст трудового договору» передує по часу, то він і нівелює дію всього розділу «Колективні трудові відносини».

Навіщо роботодавцю колдоговір коли він все вирішує на рівні індивідуального спілкування та ще й договором зобов’яже працівника не розголошувати умови його індивідуального договору? Навіть надання працівнику соціально-культурних і соціально-побутових благ тепер є змістом трудового договору. А це ж була одна з основних функцій трудового колективу, який виторговував ці блага у власника з прибутку, розподіляв їх, контролював використання. Тепер власник цим механізмом має можливість у себе на підприємстві вирощувати робітничу “аристократію”, штрейкбрехерів, “жовті” профспілки чи просто за додаткові блага пропонувати працівнику не вступати в організацію.

Втім, навіть участь у цьому марафоні нового суб’єкта права з чіткою метою не приводила до прискорення процесу чи до виходу його на фінальну стадію.

Йшов 12-й рік творення кодексу, і тоді роботодавці міняють тактику. На сторінках профспілкової преси раптом з’являються листи і телеграми трудових колективів, профспілкових організацій до президента Віктора Януковича, голови ВР Володимира Литвина, народних депутатів з проханнями та вимогами розглянути й прийняти на сесії парламенту новий Трудовий кодекс. Все це контрастувало з програмними гаслами Федерації профспілок України, яка, беручи участь у обговоренні проектів, ніколи не намагалася прискорити цей процес. Іноді виникала думка, що федерація цей процес тихо саботує. Щоб зрозуміти таку зміну поведінки, необхідно звернути увагу на одну особливість існування цієї організації.

Крім того, що ФПУ декларує себе представником мільйонів працюючих, організація є власником великого майна, яке дісталось їй у спадок з розвалом СРСР. 6 жовтня 1990 р. установчий з’їзд профспілок прийняв декларацію про утворення Федерації незалежних профспілок України. У п. 26 цієї декларації записано, що рада федерації є правонаступником Укрпрофради, і все майно федерації є власністю останньої. 21 листопада 1992 р. її було перейменовано в Федерацію профспілок України. За різними оцінками станом на 2012 р. вартість цього майна становила понад 1 млрд. грн.

У 1992 р., з метою збереження в інтересах громадян майна громадських організацій колишнього Союзу РСР ВР постановою від 10 квітня 1992 р. № 2268-XII «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України» тимчасово, до визначення правонаступників, передала Фонду держмайна майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ і об’єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій.

Проте ні конкретного визначення їх майна за статусом, станом і джерелами походження, ні механізму передачі зроблено не було.

Після цього з 2000-го до 2005 р. було кілька спроб законодавчого вирішення проблеми розподілу майна громадських організацій (об’єднань).

На розгляд ВР готуються і вносяться проекти закону «Про правонаступництво на майно громадських організацій (об’єднань) колишнього Союзу РСР». Ці проекти мали майже однаковий текст, мінялися тільки прізвища авторів, і всі вони з різних причин не були прийняті Верховною Радою. ФПУ заявляла, що власник профспілкового майна визначений, і ці спроби не мають ніякого відношення до організації. Втім, на ці заяви не було ні позитивної, ні негативної реакції. Зрозуміло, що така ситуація невизначеності з майном найбільшої громадської організації недопустима в цивілізованому світі, її необхідно якось вирішувати. Але затягування з вирішенням плюс події в країні призвели до того, що ця дикувата ситуація дала несподівані, такі ж нецивілізовані плоди.

Наслідком зупинки підприємств, зниження заробітних плат стало падіння профспілкових внесків, й існування федерації, її апарату стало залежним тільки від доходів майна. Прибутками від цього майна Федерація ділиться з апаратами галузевих профспілок, які потім забезпечують чергове переобрання керівництва ФПУ. Тобто федерація стала заручником цієї невизначеності, в першу чергу стала представляти не членів організації, а майно і логіка всіх вчинків федерації стала диктуватися невизначеністю стану цього майна чи метаморфозами, які проходять з цим майном. Звідси неважко прогнозувати що завжди знайдуться сили, які з користю для себе захочуть цю невизначеність зберігати і нею користуватись.

Саме це і використали роботодавці. Очевидно, федерація роботодавців зуміла переконати уряд в тому, що така примітивізація трудового права забезпечить вихід з тіні трудових відносин, збільшить надходження до бюджету, до Пенсійного фонду. В особі уряду роботодавці знайшли союзника, і для прискорення процесу прийняття кодексу уряд дає добро на реанімацію спроб законодавчого вирішення проблеми розподілу майна громадських організацій (об’єднань). В 2011 р. на сайті Міністерства економічного розвитку і торгівлі для обговорення публікується проект закону «Про правовий режим майна загальносоюзних громадських об’єднань (організацій) колишнього Союзу РСР».

Синхронно цьому, за одним сценарієм, по областях організовується «утворення» паралельних ланок ФПУ і захоплення будівель і майна ФПУ. Це все стало причиною публікації звернень трудових колективів.

Далі законодавчий марафон перебивають події майдану, і він відновлюється уже після цих подій, з тим же сценарієм і з тими є учасниками, але в більш жорсткому варіанті. В кінцевому проекті вилучається розділ «Колективні трудові відносини», його замінили формулою: «Порядок розробки, укладення та виконання колективних договорів і угод з метою сприяння регулюванню трудових відносин та соціально-економічних інтересів працівників і роботодавців визначаються законом». Логіка зрозуміла: вивести з обговорення весь розділ і цим застрахувати себе від наївних питань на кшталт – якщо в проекті існують два різні й рівноцінні механізми регулювання умов і оплати праці то яке між ними співвідношення? Ну а те, що розділ виведений з обговорення, не означає, що його неможливо редагувати.

Посилання на розділ містяться по всьому тесту проекту, і їх можна міняти, не переймаючись, що цей розділ відсутній. Новацією проекту також стало те, що вперше в кодекс введені визначення «шкідливі умови праці», «небезпечні умови праці». Для цього був застосований акт, який вже до цього зруйнував систему пільг і компенсацій за шкідливі умови праці, руйнує систему охорони праці. Але для обговорення цих речей в ФПУ ніколи не було, а в Мінсоцполітики вже немає, адекватних спеціалістів.

Проект був зареєстрований 27.12.2014 р. і з участю профспілок розглядався по 20.05.2015 р. В цей період, 25.03.2015 р. для «обговорення» знову публікується на сайті Мінекономрозвитку і торгівлі проект закону «Про правовий режим майна загальносоюзних громадських об’єднань (організацій) колишнього Союзу РСР». Щоб у керівництва ФПУ не виникли сумніви щодо адресата публікації, проект супроводжується Аналізом регуляторного впливу, в якому серед іншого зазначається: «За інформацією Генпрокуратури України (станом на початок 2012 року) Федерація профспілок України продала за 20 років понад 200 санаторіїв та курортів на суму понад 6 мільярдів гривень. Органами прокуратури пред’явлено вже 172 позови, прийнято 72 судових рішення. За матеріалами перевірок порушено 36 кримінальних справ».

Натяк більш ніж красномовний – уряд вважає що майно федерації державне, відповідно органи прокуратури мають право пред’являти позови, порушувати кримінальні справи.

Проект кодексу був прийнятий в першому читанні. Проект закону «Про правовий режим майна загальносоюзних громадських об’єднань (організацій) колишнього Союзу РСР» знімається з обговорення.

Наприкінці хочеться запитати – чого вони вчепились до цієї організації? Адже у них є все для прийняття цього кодексу. Навіщо їм організація, яка ніколи кваліфіковано не брала участі ні в створенні проектів, ні в їх обговоренні? Навіщо їм організація, яка врешті нікого не представляє? Відповідь проста. Їм потрібне зараз тільки одне — легітимізація цього проекту, визнання його населенням України. Причому це їм потрібно тільки для зовнішнього користування. У внутрішньому таким поняттям давно вже ніхто не користується. В цивілізованому світі це визнання має чи не найбільше значення.

І ось для зовнішнього світу вибудовується декорація, пишеться роль для ФПУ, згідно якої федерація від імені мільйонів працівників повинна визнати цей кодекс. Роботодавці «купують» у Федерації профспілок легітимність, і вартість цього «товару» — все майно ФПУ. Удаване представництво і майно – останній ресурс організації, яка давно вже реально не вважає ресурсом нас, своїх членів. Які не протестували ні тоді, коли федерація продавала майно і у дітей чиновників ФПУ появлялись дорогі авто і квартири в Києві, ні тоді, коли під захистом правоохоронних органів здійснювались рейдерські наїзди на профспілкове майно.

Анатолій Дутчак, м. Калуш, заст. гол. профкому Лукор-Карпатнафтохім

Photo by Giammarco Boscaro on Unsplash