Проект плану порядку денного для наступної зустрічі учасників міжцерковного діалогу
Якщо дійсно учасники міжцерковного діалогу в Софії переймаються збереженням духовної єдності українського народу і, при цьому, сприймають державу і громадянське суспільство України як важливих учасників діалогу єднання між УПЦ та ПЦУ, а ще й бачать перспективу взаємин Православних Церков із державою та суспільством на принципах верховенства права, взаємної поваги і партнерства, то пропонується наступну зустріч учасників провести на принципах верховенство права і з наступним порядком дня. Але на початках нейтралізувати державу, її комітети і виключити з такого діалогу українське релігієзнавство і його представників. При цьому використовувати повністю нейтральну територію і зустріч провести, наприклад, на території Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій або в тихій і малолюдній кав’ярні чи пивбарі.
Взаємини на принципах верховенства права необхідно почати зі спроб “реанімувати” ст. 35 Конституції України, те, так зване, відділення релігійних організацій від держави. Причому та “реанімація” має відбутися разом з “реанімацією”, відновленням дії деяких канонів християнських церков. І щоб діалог був плідним, щоб дійсно то верховенство права запрацювало, на початках треба дійти до згоди на використання тих канонів, відносно яких немає суперечки, суперечки по канонах тимчасово відкласти. Чи можемо ми тут в зв’язку з проголошеною ціллю відновлення дії канонів, говорити про “верховенство канонічного права”? Очевидно про “верховенство канонічного права”, якщо це словосполучення має якийсь зміст, може йти мова тільки в межах церкви, яке це право застосовує. Также і верховенство права має зміст тільки в межах світського права і як канони не застосовуються в світському праві так і світські закони не застосовуються в межах релігійної організації. Учасники діалогу можуть тільки закликати державу, врешті вимагати(!) від держави дотримуватись того верховенства права в своїх власних ділах і це дотримання, як і дотримання власної Конституції може докорінно змінити ситуацію в українському православ’ї. Визначення верховенства права це складна тема, якої тут ми далі не будемо торкатись і для її висвітлення необхідна інша стаття. Досить того, що учасникам діалогу необхідно погодитись, що використання деяких канонів нейтралізоване українським релігійним законодавством і з цим треба щось робити. Хоча б почати обговорювати.
Першим пунктом такого порядку денного наступного діалогу повинна стати угода про невикористання як у діалозі, так і в подальших відносинах церков, Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”. Особливо на початках ті його пункти, які ніби то регулюють переходи парафій і визначають долю майна при розколі громади. Це особливо важливо, оскільки саме ці пункти закону не мають ніякого відношення до верховенства права і порушують Конституцію України і, саме головне, їх ніхто не виконує і виконати їх просто неможливо. Християнські церкви самі повинні почати договорюватись по майну між собою. Необхідно вгамувати те мародерство, “загарбницькі” надії, за якими деякі церкви, використовуючи Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” надіються тими “переходами” парафій прискорити чи замінити ту декларовану єдність. Це марні надії. Церкви повинні зафіксувати поточний майновий стан, від дати договору відмовитись від подальших претензій одна до одної по майну, припинити грабункові переходи і договоритись між собою — Все, припиняємо! Від сьогодні це майно, яке має кожна парафія кожної церкви визнається майном всіє церкви. Як у канонах. Адже по християнських канонах майно парафії є майном всієї церкви і такий договір по майну буде першим кроком до того, щоб у відносинах між церквами сьогодні і на майбутнє почати використовувати тільки церковне право, буде кроком до відновлення цього канону. Найскладніше тут з майном, по якому існують незавершені в судах майнові конфлікти. Юридичного механізму розв’язання тих майнових проблем не існує і фактично держава і самі церкви стали осторонь тих процесів. Український закон статтею 8 визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості. Але це право є декларативним, механізми зміни підпорядкування існують тільки в канонах деяких церков і з точки зору цивільного права як підпорядкування, так і його зміна, є абсурдними. Навіть зі статусом юридичної особи, роль церкви в цих процесах в цивільному праві і з таким релігійним законом була би незрозуміла. Яке би майно мала церква і які механізми впливу були би в церкви на свої громади? Ще якісь статки церква би могла набути а впливу на громади в майнових питаннях ніякого. Розібратися в цьому існуючому гібридному сплетінні канонічного і світського права сьогодні поки що неможливо. Якщо знайдеться якийсь священик чи богослов, який візьметься пояснювати українському православному християнину чи громадам що все ж таки по канонам майно громади є майном всієї церкви, на нього подивляться як на ненормального. Втім якщо церкви дійдуть до згоди у використанні церковного права, в подальшому з цією згодою треба йти обом сторонам в таку розколоту громаду і пробувати авторитетом церков погасити такий конфлікт, взагалі відмовитись від використання в подібних конфліктах світського права. Але поки що церкви особливого бажання вчити канонам вірних не мають. Така ситуація з майном громад, які можуть мігрувати від конфесії до конфесії, в деякій мірі, при певних обставинах і до деякого часу вигідна церквам. Використовуючи релігійний закон і політичний маятник в Україні, церкви забирають майно одна в одної. Втім ця ситуація з майном в деякій мірі і приглушує самі майнові війни. Громади, рахуючи майно винятково тільки своїм, ніколи не поширюють майновий конфлікт за межу громади, ніколи не втручаються і не допомагають у цій війні сусіднім громадам, не об’єднуються громадами під гаслами боротьби за майно всієї церкви. Все було пущено на самоплив з самого початку утворення держави, коли на її території почав формуватися особливий майновий комплекс, т.з. комплекс майна культового призначення. Для регулювання його функціювання держава створила законодавчу базу, яка складається з прививки до релігійного закону положень Цивільного кодексу України про утворення і діяльність юридичних осіб приватного права. Так утворився своєрідний живильний бульйон, середовище з незалежних громад з майном, які в різні часи, за різних обставин, мігрують під вивіски з різними назвами, з назвами які належать невідомо кому в тому середовищі. Втім надалі виникли обставини, при яких в тих громадах почалася реальна “розділеність” і конфлікти на майні. Законодавець спробував змінити релігійний закон, ввести поправки які ніби то будуть регулювати майнові конфлікти. Що врешті зробило той закон взагалі непридатним до використання і фактично держава по дурості створила релігійним законодавством сцену, на якій християнські церкви і християни гризуться за майно. Навколо сцени зібрані на потіху глядачі, а на самій сцені, за участю глядачів, державні чиновники, політики і т.з. “релігієзнавці” нацьковують християн одних на других. Можна сказати, що склався своєрідний український, некерований процес самоорганізації розподілу майна культового призначення. Але це напівварварський доправовий процес, в якому право власності отримує сильніший, той, хто може перший дотягнутися до майна і потім захистити його. Захистити, використовуючи голосування нелегалізованої більшості або кон’юнктуру політичної владної ситуації в країні. Тут напрошується висновок, що майно, вилучене законодавцем з поля дії канонічного права, в такому стані виявилось непридатним для існування в полі світського, цивільного, права. Причому як і вилучення, так і спроби внесення його в поле дії світського права, знищують організаційну єдність церкви. Адже ж церкви від початку свого існування і по сьогоднішній день набували і набувають майно за межами світського права. Тут проявляється релігія, як конечна реальність, відмінна від реальності повсякденного життя, проявляється як нормативний простір, який створює свої правила відносин з повсякденним світом, в тому числі і правила майнового обміну. Зовнішній світ виступає як джерело поступлення майна, проте поступлена річ не сприймається як юридичний зв’язок з тим, що в зовнішньому світі (не в фізичному, а сакральному і соціальному змісті), не сприймається як джерело зовнішніх обов’язків, а як гола річ, що починає нове життя по нових правилах. Нагадаємо, що в XIII столітті, на католицькому Заході установилась практика, за якою майно, яке набувала Церква, переходило «в мертву руку» (manus mortua), тобто вилучалося з цивільного обороту і закріплювалося за Церквою назавжди. Перенесення речі через межу всередину нової реальності придавало їй юридичну(соціальну) якість, яку вона не могла мати до цього. Про цю межу ще говорять як відділення церкви від держави.
І от тут, якщо учасники діалогу дійсно будуть намагатися якось використовувати принцип верховенства права, до вищенаведеного треба додати розуміння, що міжнародні норми, як і наша переписана в западенців Конституція, не стали у нас джерелом права. Не став джерелом права їхній основний принцип відносин — автономія організації. Ми без проблем записали в законодавстві, в підручниках що держава визнає ту автономію, але тут знову треба перекласти на українську. Автономія це не колір і не запах і в цивілізованому значенні означає, що громада сама визначає себе як автономну, сама визначає свої межі і порядок створення і існування. Держава тільки потім знаходить ту автономну громаду, бачить, розуміє ці межі, поважає їх і визнає. Визнає а не призначає! Визнання державою цієї автономії є похідне від волі самої громади. Тобто у нас в реалі парафії згідно “традиції та внутрішніх настанов” не є автономними організаціями. Автономними організаціями є християнські церкви. І якщо український релігієзнавець любить міжнародне право а український священик чи богослов і релігію, то він повинен бачити і засвідчити, а також довести до законодавця, який в більшості далекий до розуміння предмету і теми закону, що автономним утворенням є самі християнські церкви як цілий організм, що це утворення не складається з незалежних і самостійних юридичних осіб.
Переходимо до другого пункту. Тут все пов’язане і проста логіка та здоровий глузд підказують, що після досягнення згоди по першому пункту, християнські церкви в Україні мали би самі, або при запрошеній підтримці Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, звернутись до держави Україна з вимогою відмінити діючу редакцію Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”. Він і так в основних положеннях мертвий. Така вимога це так якби повернутись в 1991 рік, в початкові умови утворення держави і її релігійного законодавства. Але старт починати вже за нових умов, умов існування християнських церков, які вже надбали якогось досвіду за більше як 30 років співіснування з державою. І важливо зрозуміли, що просте бажання чи звернення до чиновників і законодавців з проханням типу “зробіть нам”, не дає і не дасть ніяких результатів. Для прикладу можемо взяти звернення до влади Глави УГКЦ Блаженнішого Святослав, в якому він в 2014 році, обговорюючи повноцінне відновлення діяльності УГКЦ після заборони 1946 року, наголошує що наступними кроками мали би стати повна реабілітація УГКЦ та реституція незаконно відчуженого майна. І тут Глава УГКЦ виділяє, що серед невирішених питань на законодавчому рівні є те, що Церква, як релігійне об’єднання, позбавлена в Україні правосуб’єктності, а отже, не має навіть теоретичної можливості набувати статусу юридичної особи.[1] Реакція від влади відсутня по сьогоднішній день і тут треба розуміти, що влада, як виконавча так і законодавча, не розуміє і не знає що з цим зробити. В таких випадках ці наступні кроки повинні робити самі релігійні організації, церкви. Важко сказати, чи зможуть учасники діалогу зрозуміти, відчути важливість далі запропонованого третього пункту порядку денного.Але його треба вводити і якось проговорювати.
Третім пунктом необхідно вимагати від українського законодавця введення такої форми юридичної особи, яка б відповідала особливостям релігійних організацій, їх реальному існуванню в суспільному житті. На сьогодні в цьому законодавчому полі, яке описує і регулює утворення і існування юридичних осіб існують і діють три види законодавчих актів. Це Цивільний кодекс України, Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань” і спеціальні закони, які регулюють утворення і діяльність громадських утворень. Сьогодні ми повинні визнати, що ці нормативи приймались хаотично, некваліфіковано і містять положення, які протирічать одні одним. Перший, Цивільний кодекс, містить форму юридичної особи приватного права, яка придатна тільки для підприємств, її застосовують до всіх громадських утворень і така форма непридатна для релігійних організацій. Вона просто їх знищує. Тому вимогу про відміну релігійного закону необхідно далі доповнювати пропозицією внести зміни до Цивільного кодексу України, зміни, які розширять перелік перерахованих в Кодексі форм юридичних осіб. І тут немає необхідності винаходити велосипед. Цивілізований світ давно вже при наданні правосуб’єктності громадським утворенням використовує метод реалістичної теорії юридичної особи. Суть цього теоретичного напряму зводиться до того, що природу юридичної особи вбачають не в фікції правового мислення, а в реальності її існування. Причому реальність розуміють не у фізичному значенні, а в особливому — юридичному і законодавець не конструює суб’єкта права а знаходить його в реальному суспільному житті і потім тільки дає йому ярлик юридичної особи. Так і тут. Релігійна організація самоутворилась по власних правилах, поза межами цивільного права і це схоже на існуючу в нашому Цивільному кодексі групу юридичних осіб публічного права, які створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Тобто за межами цивільного права. Тому вимогу про відміну релігійного закону необхідно далі доповнювати вимогою про розширення в Цивільному кодексі переліку юридичних осіб публічного права і доповнити їх релігійними організаціями. В продовження цього наступна вимога — для релігійних організацій, які виявили бажання отримати статус юридичної особи, ввести повідомчу реєстрацію. І знову, ми тут не винайдемо велосипеда і така реєстрація в українському законодавстві існує давно. В законі “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”, в статті 16 “Легалізація профспілок, їх об’єднань” зазначається, що “Статус організацій всеукраїнської профспілки чи профспілки іншого статусу визначається статутом цієї профспілки. Про належність до певної профспілки організації, які діють на підставі статуту цієї профспілки, надсилають легалізуючому органу за місцем свого знаходження повідомлення із посиланням на свідоцтво про легалізацію профспілки, на підставі якого вони включаються до реєстру об’єднань громадян”. Це є так звана повідомна легалізація і на її основі статусу юридичної особи набувають також ланки організації профспілки, які діють на підставі її статуту. Повідомлення подавалось в управліннях юстиції і ще до прийняття реєстраційного закону були поширені рекомендацій, якими користувались працівники управлінь при реєстрації профорганізацй. Згідно цих рекомендацій, первинні профспілкові організації до листа-повідомлення про належність до всеукраїнської профспілки додавали виписку з рішення вищестоящого колегіального органу профспілки про належність організаційної ланки до даної профспілки і на основі цього всього первинні профспілкові організації отримували статус юридичної особи. Звернемо увагу на те, що така проста повідомна реєстрація в першу чергу вводиться для ієрархічних громадських організацій. Також зазначимо, що така профспілкова повідомна реєстрація надалі була проігнорована реєстраційним законом і ця норма профспілкового закону нейтралізована і не виконується. Важко сказати, чому вона збережена в цій редакції сьогодні навіть при прийнятті реєстраційного закону. Очевидно законодавцю перешкоджало те, що ця норма профспілкового закону була прийнята на виконання рішення Конституційного суду. Ну а піднімати це питання в українських профспілок немає ні фізичних ні розумових сил. Уряди послідовно і давно закатали профспілки в асфальт і зараз це просто декорації, які держава використовує для спілкування із Заходом. Такими ж декораціями, які використовуються з такими ж цілями, в деякій мірі є і українське релігійне законодавство і “створені” ним українські християнські церкви.
І тут ми, методами верховенства права, підходимо до наступного питання – легалізації церков як суб’єктів права і, при їх бажанні, надання церквам статусу юридичної особи. В нашому реальному суспільному житті існують такі складні суб’єкти права, які не описані в Цивільному кодексі. Їх ще називають ієрархічні організації. Вони об’єднують і складаються з громадських утворень-ланок по принципу піраміди, від верхніх до нижніх ланок організації. При цьому як об’єднання так і ланки можуть бути юридичними особами публічного права. Хоча вони не описані в Цивільному кодексі, законодавець намагався і намагається в спеціальних законах їх якось визначити, описати, регламентувати їх утворення і визначити правоздатність як всієї організації так і її ланок. Прикладом таких організацій є церкви і громадські об’єднання з всеукраїнським статусом і з ієрархічною структурою. На прикладі профспілкового закону я показав їх особливість. Особливістю є те, що в такому об’єднанні юридичних осіб волею учасників цього об’єднання можуть формуватись вимоги не тільки до поведінки юридичних осіб, що входять в це об’єднання, а і вимоги до їхніх статутів. Тобто правоздатність членів-ланок такого об’єднання є обмеженою, об’єднання самостійно розробляє типові статути для своїх членів-ланок або вони взагалі можуть існувати без статутів. Оскільки ці статути розробляються і приймаються згідно внутрішнього порядку і правил самого об’єднання то і ці статути відносяться до внутрішніх статутних норм самого об’єднання.
Всі християнські церкви мають ієрархічну структуру і це означає що воля нижчої організаційної ланка структури, її правоздатність залежить і визначається волею вищої структурної ланки. Український релігійний закон лаконічно приписує обов’язок такої громади в статуті вказувати місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об’єднання. Зрозуміло, що це є двостороння дія, те місце організація самостійно не вибирає і необхідна якась форма підтвердження від вищої структурної ланки. Цей лаконізм створив суперечки відносно необхідності і форми того підтвердження які не внормовані і по сьогоднішній день. Зазвичай громади подають статути, які на обкладинці містять затвердження статуту вищою ланкою. Для релігійних об’єднань ці статути є частиною церковного права, канонічного права. Об’єднання, як самостійний організм, ніби само створює своїх членів, яким законодавець потім надає статус юридичної особи. Але по факту, ці юридичні особи не мають власного, унікального статуту, не мають права самостійно вносити зміни в ці статути. Статути парафій всіх українських християнських церков, навіть якщо вони приймаються на зборах громади, є типовими статутами і не є власністю парафії. Парафія не має право самостійно вносити зміни до нього, всі зміни затверджується вищестоящою ланкою організації. І якщо державний реєстратор реєструє зміни в статуті без обов’язкового погодження тої єпархії, яка зазначена як обов’язкова в первинній редакції зареєстрованого статуту(!), то згідно реєстраційного законодавства це є новий статут і нова парафія. Звернемо увагу, що церковне право деяких християнських конфесій має своє, власне поняття і ознаки юридичної особи, яке відрізняється від поняття юридичної особи в світському праві. Умови і порядок входження таких організацій в структуру, а також умови вибуття, які іноді можуть бути навіть примусовими, є фактично аналогічними правилам набуття і позбавлення індивідуального членства фізичних осіб. Ці правила є внутрішньо-статутними нормами, не відносяться до норм права, але їх положення необхідно вдосконалювати в статутах об’єднань і враховувати при легалізації організацій. Тобто статус юридичної особи такі організації набувають з врахуванням волі всієї організації, що неможливе з точки зору цивільного права проте повинно враховуватись. Аналогічно повинна існувати норма, яка дає можливість об’єднаній організації, при порушенні норм статуту чи інших внутрішньо статутних положень організації, виключати організаційну ланку з організації. Що, наприклад, робити якщо вищестоящий колегіальний орган профспілки або керівний орган централізованої релігійної організації через деякий час, в силу різних причин, подасть в реєстраційний орган документ про скасування належності організації до об’єднання? На це відповіді не існує і оскільки реєстраційний закон є частиною цивільного права, то при прийнятті його була продовжена загальна схема застосування єдиної форми юридичної особи. Реєстраційний закон якби вклинився між Цивільним кодексом і спеціальними законами і фактично нейтралізував ті положення спеціальних законів, які намагалися описати і регламентувати створення ієрархічних організацій. Для церков таким законом, який об’єднав спеціальні і реєстраційні положення, став Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації”, який, в свою чергу, нейтралізував канони, по яким створюються і існують парафії.
Все це складно і навряд чи український законодавець в змозі привести у відповідність один до одного всі ці нормативні акти. Втім відміна сучасної редакції релігійного закону і внесення релігійних організацій до юридичних осіб публічного права враз і радикально очистить ці “авгієві конюшні”, які утворились в українських державно-церковних відносинах. І далі треба назавжди відбити бажання українського депутата і чиновника все регулювати і контролювати, в прямому смислі бити його по тих “спритних”, шкодних ручках, якими вони залазять в церковні справи. Інструкція тут проста і вона коротко записана в статті 7 релігійного закону. Навіть якщо закон відмінити, це положення дійсне, оскільки воно основоположно є продовженням ст.35 Конституції України – релігійні організації в Україні діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями). Тобто, якщо церква в своєму канонічному статуті запише, що майно парафії, навіть якщо парафія по рішенню церкви стане юридичною особою, є майном всієї церкви і залишиться в церкві при любих метаморфозах з парафією (типу громада кудись переходить чи ліквідується рішенням церкви) — то так тому і бути. Якщо церква в своєму канонічному статуті запише, що вона має конгрегаціоналістський устрій, тобто є союзом незалежних і самодостатніх юридичних осіб-парафій з власним майном — то так тому і бути. Коли минулий керівник департаменту у справах релігії Міністерства культури Андрій Юраш в ефірі розповідає, що Україна є “державою із найбільш ліберальним законодавством щодо релігії. У нас є така американська модель, тобто кожна громада самостійно реєструється, сама добровільно декларує свою приналежність до будь-якого центру, сама визначає, як їй існувати» [2], то це є просто правове невігластво. Законодавство не може встановлювати якусь модель для релігійних громад, вони це роблять самостійно.
І от якщо учасники діалогу занесуть це до порядку денного зустрічі і дійдуть до згоди по цих пунктах або навіть просто уважно прочитають ці рядки то, навіть не тільки учасники а просто кмітливі читачі, можуть зрозуміти, дійти до висновку, що я впритул підвів їх до заключного і самого досконалого положення в відношеннях держави і релігійних організацій. До конкордату. При існуючій Конституції фіналом цих пунктів і появи церкви в законодавчому полі України має бути вимога або об’єднаної, якщо утвориться, або кожної церкви до держави укласти з нею конституційну угоду, конкордат. І перший пункт таких угод мав би бути приблизно в такій редакції — держава не приймає жодних самостійних кроків по відношенню до церкви, тільки за погодженням з церквою. А якщо ж держава порахує за необхідність прийняття таких кроків без погодження, то напередодні цього повинні бути внесені зміни в Конституцію.
Колись, кілька років тому, в дискусії з Віктором Бондаренком я показував йому цей план у вигляді коротких тезисів. І добавляв, що це план-утопія. І далі уточняв, що для цього плану мабуть необхідна інша країна.
Залишити відповідь